Глава 12. Несвідомі дії

Глава 12. Несвідомі дії

«Істинне призначення людини – жити, а не існувати.»

Джек Лондон 

***

Еріка

Повернулася додому пізно увечері, але з хорошим настроєм. Хотіла приготувати вечерю, прибрати у квартирі, але як тільки зайшла, настрій мій просто десь випарувався. Побачила пусту пляшку з-під випитого алкоголю та брудні тарілки від їжі на кухні. В загалому, можна й не готувати вечерю, оскільки Раян сьогодні вже їсти не буде, а я вже не хочу. Вип'ю кави з бутербродом та й усе, піду далі працювати за комп'ютером. 

Роберт сьогодні, наче сказився через моє ранішнє запізнення. Дав мені стільки роботи, скільки не могли зробити три працівники, а він хоче, щоб я сама все виконала. Я що, одна працюю на фірмі, більше ніхто? Ну що за несправедливість? 

Звичайно, на обід шеф зазирнув до мене з пропозицією піти десь пообідати. Проте я відмовилася, гнівно зиркнувши на нього та показавши руками на купу роботи, якої він мені додав, коли пішов клієнт. До речі, Олег приємний чоловік і ті десять хвилин мого запізнення аж ніяк не вплинули на розмову з ним та його подальше співпрацювання з нашою компанією. 

Але ж Роберт, є Роберт. Начальник приніс мені купу папок, в яких я повинна була розсортувати та упорядкувати усі договори за останній місяць й лише тоді могла бути вільною. Стільки роботи не виконує жоден працівник на фірмі, навіть йдуть додому раніше потрібного часу. Але не я… Я йду останньою з усіх… Дякуючи Роберту.

От і сьогодні так. Стоячи на зупинці та чекаючи автобус, мимоволі згадала про Річарда. Так сподівалася, що він, можливо, й сьогодні буде їхати, але ні… не судилося. Та й ми можемо ніколи більше не побачитися… тож навіщо про чоловіка стільки думати?

Еріко, забудь про нього! Навіщо він тобі потрібен? 

Я випила кави з печивом, навіть бутерброд не захотіла з'їсти, оскільки не було бажання взагалі щось споживати, та пішла виконувати доручені Робертом завдання. Потрібно було перевірити різні договори з клієнтами та укласти нові. Ну це ще пів біди. Але те, що цим займаюся не я, а секретарка, ще пригадаю цьому самозакоханому півню.

Через дві години, як усе виконала, я відклала ноутбук та взяла телефон. Сьогодні ще не була на своїй сторінці у соцмережі. І яким же чином мене закинуло на сторінку Річарда, я зовсім не зрозуміла. Але виявляється у нас є спільні друзі. 

«Еріко, це шанс! Напиши йому!» – одразу задзвенів внутрішній голос. Проте що ж написати? Аж руки почали свербіти й пальці самі додали його в друзі. Боже мій, мої частини тіла працюють мимовільно й абсолютно не залежать від мозку. Чи то це мозок так швидко подає сигнали, а серце ще нічого не зрозуміло й не вирішило? Та пізно щось гадати, бо чоловік взаємно додав мене в друзі. Отже, він зараз також вільний і сидить у соцмережі… Мабуть, справді, шанс…

Пишу йому повідомлення, а серце робить декілька обертів за одну секунду.

Я: Привіт. У нас виявляється є спільні друзі. Хотіла ще раз подякувати тобі. Ти мені вчора дуже допоміг.

Це не я написала, а мої пальці в дві секунди набрали повідомлення!

Річард: Привіт. А чим я тобі допоміг?

Відповідь прийшла моментально. Але яка… О ні! Невже він мене забув!? Як же так? Але це й не дивно… у такого чоловіка, як Річард, купа шанувальниць. А хто я така? Чергова знайома, яка лише пів години поспілкувалася з ним та й то це було вчора. І я ще хочу, щоб він про мене пам'ятав! Та все ж таки друкую йому відповідь.

Я: Еріка. Пам'ятаєш таку? Ти вчора підвозив мене за місто.

Річард: Пам'ятаю, звісно. Тебе неможливо забути.

Що!? Невже? Боже милостивий… руки ще більше почали тремтіти, а серце… воно здається, у п'ятки заховалося.

Я: Дякую за допомогу.

Річард: Пусте. На моєму місці будь-хто так би вчинив.

Я: Ні, будь-хто не здатний на такі вчинки.

Річард: Ти багато знаєш таких людей? Чи, може, навпаки, мало. Тому й так гадаєш.

Я: Моя відповідь: «багато».

Річард: Значить, не зустрічала хороших людей.

Я: Ти маєш рацію.

Річард: Зрозуміло.

Більше я йому нічого не писала. Та й просто не знала, що сказати чи запитати. В нас вийшла звичайна розмова двох пересічних знайомих, які практично не бачаться, тому й спілкуватися їм немає про що. Але ж це дійсно так… Ех… як же шкода. Він мені сподобався, а я йому ні… на жаль.

Деякий час не знала, куди себе діти й що робити. Руки чесалися надрукувати йому ще повідомлення, а от що саме – голова не придумала. 

Але… Я хочу жити, а не існувати! Якщо з ним я відчуваю емоції живої людини, то чому б і знову йому не написати? Тож врешті-решт визначилася, походивши туди-сюди по кімнаті.

Я: Річарде, я б хотіла з тобою спілкуватися.

Та от лише відповідь не прийшла, оскільки чоловік був у мережі двадцять хвилин тому. Ай… довго ж я думала, що друкувати!