Глава 10. Слова на вітер

Глава 10. Слова на вітер

«Людей ламає не вітер, а слова, кинуті на нього.»

Невідомий автор

***

Еріка

Чоловік сказав, чоловік зробив! Оце я розумію рішення не кидати слів на вітер. Та от тільки не у випадку з Раяном…

Він же пообіцяв вчора відвезти мене на роботу машиною. А сам… як завжди.

Раян пішов учора на роботу в нічну зміну та пообіцяв приїхати зранку раніше, щоб відвезти мене і щоб я не йшла на автобус. Він хотів зробити для мене, як краще. Я повірила й чекала виконання його обіцянки. Ну наївна довірлива дурепа просто… та й усе. 

Сьогодні прокинулася на пів години пізніше. Раян же мене відвезе, можна й не спішити. 

Не поспішаючи, одягнулася, випила кави та сіла в крісло чекати Раяна. Мені на роботу на восьму годину, уже половина восьмої. На те, щоб вчасно туди приїхати, потрібно мати пів години в запасі. Тобто, якби ми саме зараз виїхали, то ще встигли б і я явилася на роботу вчасно. Але Раяна немає…

Я починаю вже панікувати, оскільки сьогодні дуже важливий день – зустріч із постійним клієнтом. І, якщо я його втрачу, наша компанія не отримає гарних прибутків.

Не витримую та дзвоню чоловіку. Але він не підіймає слухавки. Боже… на нього ж одна надія… На автобус я вже не піду, оскільки тоді зовсім запізнюся на роботу. Тож потрібно чекати чоловіка. Може, ще встигну…

Дзвоню другий раз. Нарешті чоловік підійняв слухавку.

– Алло, Раяне, ти не забув про свою обіцянку? Я вже на роботу запізнююся, – просичала йому в трубку.

– Так, я пам'ятаю, звісно. Вже їду, збирайся.

– Та я вже давно зібрана! Чекаю тебе.

– Добре. Через дві хвилини вже буду.

І таки дійсно. Рівно через дві хвилини почула звуки мотору під вікном.

Виходжу з квартири та зачиняю її, гепнувши дверима. Будучи дуже злою, сіла в автівку та гнівно подивилася на нього.

– Ти запізнився. Тепер я можу спізнитися через тебе на роботу.

– Я розумію. Вибач, будь ласка. Просто я гадав, що зможу помінятися змінами з одним чоловіком, а він не прийшов на годину раніше, як я просив.

– Раяне, я все розумію. Але якого біса ти обіцяв, що відвезеш, якщо впевненим не був у цьому? Навіщо кидати пусті слова на вітер? От я тепер запізнююся на роботу, а в мене важливий клієнт!

– Еріко, на галасуй. Зараз будеш на роботі за двадцять хвилин.

– Справді? Чомусь я сумніваюся у цьому! – підвищую голос.

– То побачиш. 

Ми не їдемо, ми летимо… така швидкість, що аж страшно їхати з ним. Починаю йому щось казати з приводу швидкості, а він кричить на мене, мовляв, що я запізнююся. Боже… нестерпний чоловік. Він, здається, хоче не відвезти мене на роботу, а вбити. 

Починається сварка… ну в принципі, як завжди. Коли мені щось не подобається, то Раян скаженіє і доводить мене до істерики. Але хіба я винна? Навіщо він тоді давав згоду завезти мене на роботу, якщо не був впевнений, що встигне?

Раптом у мене задзвонив телефон і перервав нашу словесну перепалку. Дзвонить мій начальник. Зараз отримаю від нього і в хвіст, і в гриву…

– Алло, – підійняла трубку.

– Алло, Еріко. Ти чому запізнюєшся на роботу? 

– Я вже їду, Роберте. За десять хвилин буду на місці.

– Які десять хвилин? Клієнт от-от прибуде з хвилини на хвилину. А тебе немає! Ти що не розумієш, що без тебе ми його втратимо!? – голос у трубці просто скаженіє з кожним словом.

І я його чудово розділяю злість начальника.

– Якщо прибуде раніше за мене, будь ласка, напоїть його кавою, розважте розмовою, – здається, перегинаю палку, просячи про таке свого начальника, але він знає, що без мене у нього б не було такого постійного клієнта.

– Ох, Еріко, ти мені за це ще поплатишся.

– Знаю. Буду винна, звісно. Дякую.

Поклала трубку та гнівно зиркнула на Раяна.

– А це все через тебе, – просичала йому. – Краще б поїхала автобусом й не було б тепер цієї паніки, сварки з тобою, та непорозуміння з начальником. Але це ще не все, якщо клієнт прибуде раніше за мене, то й з ним доведеться розбиратися та вибачатися. Час – це гроші, – випалила йому гнівну тираду, але сумніваюся, що він щось зрозумів.

Раян ніколи не цінує мою роботу й не розуміє, що гроші важко заробляються.

– Еріко, ми можемо не сваритися? Ми можемо хоч розлучитися, як нормальні люди? Ми можемо спілкуватися без словесних перепалок?

На цих словах я замовкла. Він має рацію, я наїхала на нього надто гостро, але ж по причині.

– Можемо, звісно. Але ти повинен розуміти, що не варто кидати слів на вітер.

– Постараюся.

Ну в принципі, як зазвичай. Слова, слова, слова… а до діла ніколи не доходить.