Глава 7. Скелети у шафі

Глава 7. Скелети у шафі

«Кожна людина щось приховує. У кожного в шафі свій скелет. У одних – це скелет канарейки, у інших – це скелет слона. Багато в чому це залежить і від обсягу шафи, яку ви собі можете дозволити.»

Володимир Свержін

***

Еріка

Пригадалося мені, як два роки тому я зробила одну велику помилку, яка стала початком кінця нашої сім'ї. 

Раян віддалився від мене, став менше приділяти мені уваги, а я ніяк не могла з цим змиритися. Думала про те, чому в наше життя прийшов смуток, а пішло з нього кохання… Вже тоді я дуже хотіла дитину, оскільки гадала, що вона нас з Раяном зблизить і ми знову будемо щасливі, як і раніше. Але ж він не хотів… Я багато пролила сліз через це, дуже страждала від його відвертого ігнорування та… наважилася на знайомство з чоловіком у соціальній мережі.

Одного разу мені прийшло повідомлення на месенджер з невинною пропозицією познайомитися. Я від відчаю погодилася. Познайомилася з чоловіком та спілкувалася з ним майже два місяці. За цей час Раян навіть нічого не підозрював, він все так само вживав алкоголь та проводив час із друзями, не звертаючи ні крихти уваги на мене. Він не приходив додому ночувати… А я… плакала… 

Я не хотіла спілкуватися з тим чоловіком, бо кохала всім серцем і душею Раяна, але продовжувала, оскільки його увага була вже надто цінною мені. Та звичайна увага, яку я не отримувала від свого рідного чоловіка.

Я кожного дня кляла себе… ненавиділа та страждала… все вважала себе винною, зрадницею, хоч я і не зраджувала чоловіку фізично.

Та, інколи, навіть моральна зрада стає справжньою зрадою… і ти назад повернутися вже не можеш… і навіть не хочеш. Просто немає шляху назад, лише вперед і тільки вперед. І якби ти не хотів щось змінити, та нічого вже не повернути… 

Спочатку усе виглядало, як невинний флірт. Чоловік просто цікавився моїми справами, бажав доброго ранку, хорошого дня, солодких снів. Я ж відчувала себе окриленою, адже мені так не вистачало звичайної уваги. Раяна ніколи не цікавили мої справи та як у мене день пройшов. А віртуальному чоловіку все було цікавим, що стосувалося мене. Він нічого від мене не вимагав, лише просто був поряд… психологічно, звичайно, та віртуально.

Кожного дня ми спілкувалися – вранці, в обід та увечері. Ми з ним щодня проводили час у віртуальному світі та більше пізнавали одне одного. Чоловік знав мою проблему, розумів, підтримував мене, говорив такі слова, які Раян мені ніколи не говорив. Стільки було сказано компліментів, що я розчинялася в них. 

І несподівано чоловік у мене закохався… почав говорити слова кохання, які я жодним чином не чула від Раяна. Я не вірила йому… А як же можна повірити в те, що він закохався, коли ми навіть не бачилися ні разу? Це ж абсурд! Спілкування спілкуванням, а от кохання… Ні, для цього як мінімум потрібно бачити людину в реальності, а не тільки на фото.

Одного разу Раяна не було вдома три дні. Я телефонувала, але він не відповідав. Передзвонив сам і я почула його голос у нетверезому стані.

– Ти де? – запитала його.

– Яка тобі різниця? – прозвучала відповідь грубим тоном.

– Додому коли?

– Не знаю.

– Раяне, коли це закінчиться? Можливо, тобі сім'я не потрібна? 

– Та мені й ти не потрібна! – прогримів його голос у трубці.

– Якщо так, то я можу зібрати речі та й піти звідси, – впевнено промовила.

– Вперед! – прокричав у трубку. – Вали! Щоб сьогодні ж тебе і твоїх речей на було вдома! Пішла до біса!

Відвела телефон від вуха, а сльози самі котилися рікою. За що мені це все? За те, що його кохаю!? За те, що віддала йому найкращі роки свого життя!? Ну ні… досить вже… більше я йому такої нагоди познущатися з мене не подарую.

Я вже давно хотіла його покинути, але все не наважувалася. Все шукала в ньому якісь позитивні риси, залишки доброти, любові, пробачала та залишалася з ним… Просто хотіла мати родину.

Правду кажуть, що жінка – це оберіг сімейного вогнища. І сім'я тримається доти, допоки вона має терпіння, силу, кохання та бажання мати сім'ю. Якщо терплячість жінки переливається з чаші, то й сім'я розпадається. 

Можливо, якби не останні слова Раяна, я б так і не зробила того, що вчинила наступної ж хвилини… після того, як взяла себе в руки, витерла сльози та заспокоїлася.

Я подзвонила своїй мамі та попросила її приїхати за мною. Вона приїхала на таксі через пів години. За цей час я вже зібрала майже всі свої речі. Ще залишилася певна частина, але за нею я мала повернутися пізніше.

Приїхала до батьків додому в сльозах. Тато дуже злився на Раяна та кричав, що треба було це раніше зробити, а мама намагалася заспокоїти мене, тримаючи мою голову в себе на плечі та гладячи моє волосся. Я ж промовляла лише одне:

– Я хотіла створити свою сім'ю.

– Створила? – кричав тато.

– Заспокойся, – м'яко говорила мама.

І лише віртуальний чоловік дійсно зміг мене заспокоїти та підбадьорити. Я розповіла йому, що покинула Раяна. Він не зрадів і не обурився, а просто підтримав.