Глава 6. Випадковість чи доля?

Глава 6. Випадковість чи доля?

«Ми вибираємо не випадково одне одного... Ми зустрічаємо тільки тих, хто вже існує в нашій підсвідомості.»

Зигмунд Фрейд

***

Еріка

Я зовсім зніяковіла та опустила голову, щоб не показати йому свої червоні щоки. Добре, що волосся розпущене й вільно спадало хвилями на плечах, закриваючи моє обличчя, тож чоловік не бачив мої розпашілі щоки.

– Ми можемо перейти на «ти», мені не принципово, – посміхнувся легкою, проте такою приємною посмішкою.

Вражено замилувалася вродою чоловіка. Його зовнішність була казковою… наче нереальною. Складалося враження, немов я у своїх мріях уявляла саме такого чоловіка – його. Але невже доля розпорядилася так, що я зустріла чоловіка своєї мрії? Боже, Еріко, про що ти думаєш? Це просто випадковість і більше вам не зустрітися... 

Річард мав гарні карі очі, в безодні яких хотілося потонути, пухкі губи, які мені щиро посміхалися, гострі вилиці, що хотілося відчути під пальцями, та великий ніс, який довершував образ свого господаря. 

Чоловік мав міцну статуру, широкі плечі, що притягували погляд і манили доторкнутися до себе, великі долоні, які вільно лежали на кермі. Лівою рукою він повсякчас збирав неслухняне волосся, що спадало на чоло. А волосся у нього було не занадто довгим, проте й не коротким, як зазвичай у чоловіків буває, а таким, що сягало до вух та було вкладено у спокусливу зачіску. Та, здається, йому це не заважає, а, навпаки, подобається. 

І чого це я його так розглядаю, наче ніколи не бачила чоловіка? А такого-то не бачила… Мимоволі посміхнулася про себе та повернула погляд на дорогу.

Якось так цікаво та швидко зайшло наше знайомство, але він це сказав, ймовірно, тому, що я до нього на «ви» звернулась. Але моє виховання мені не дозволило одразу звернутися на «ти» до незнайомої людини. Хоч він і старший за мене всього на два роки, та це не робить нас близькими.

Проте такий швидкий перехід на «ти» спрощує незрозумілу ніяковілість перед чоловіком. Я лише ще раз усміхнулася, бо знову стало приємно від того почуття, що чоловік хоче бути ближчим до мене. 

– Гаразд. Можна й на «ти», – усміхаюся, не розуміючи, з якої причини.

– А ти заміжня? – тихо поставив своє запитання.

Ох… отак одразу? Його питання, наче сніг на голову, впало на мене. І знов мої щоки залилися рум'янцем. Чому я тільки так ніяковію перед ним?

– А навіщо ти запитуєш? 

Здавалося б, просте запитання поставив мені чоловік, на яке я можу дати чітку відповідь. Але ж на його безіменному пальці обручки я не помітила, отже, це означає лише одне, що я його зацікавила та він хоче дізнатися, чи я вільна. Свою обручку я вже давно зняла, ще коли подавала документи на розлучення. Але ховаю руку, оскільки на пальці слід від неї залишився…

– Цікаво. Просто не помітив обручки на твоєму пальці, тому й запитав…

– Як ти це помітив? Я ж ховаю свою руку… 

І справді, свою праву руку я прикрила лівою, то коли він встиг помітити?

– Чому ж ховаєш? Таки заміжня? 

– Так… але розлучаюся, – гірко, проте чесно відповіла. 

Чи то гірко від того, що розлучаюся, чи тому, що досі заміжня, а хотілося б бути вільною… не знаю. Чомусь Річард мене зацікавив не на жарт. Впевнений у собі, спокійний, добрий, милий. Я більше, ніж впевнена, що дівчата шикуються в ряд, щоб бути поруч із ним. 

Але чому ж він такий, видний наречений, і не має собі пари? Невже перебирає? Або, можливо, мав невдалі відносини й просто шукає своє істинне щастя, як і я. 

Еріко, тобі спочатку потрібно розлучитися, а вже потім шукати своє друге щастя й нове кохання!

Але одне я точно знаю, що довго без чоловічої уваги я не витримаю. Я й так довго терпіла, бувши заміжньою та не отримувавши ласки й ніжності з боку чоловіка. Жах… як згадаю.

– І діти є? – ще тихіше запитав.

Чомусь здалося, що гірко від того, що я заміжня, не лише мені. Чи це в мене вже параноя?

– Немає. Я хочу, а він ні. Це одна із причин, чому я прагну розлучення, бо не можу більше витримувати зневаги та нерозуміння з його боку.

Прикро. Навіть дуже. Отака от іронія долі – я хочу сім'ю створити, а Раян ні. Йому нічого не потрібно: ні родина, ні дружина, ні діти, а всього лише друзі й випивка… І чому знову колишній у моїх думках!?

– Так. Звичайно, це важко, – погодився зі мною.

Чому ж він настільки зацікавився моїм особистим життям, що навіть співчуває? Адже ми можемо більше ніколи й не зустрітися з ним. То навіщо лізти в душу? А головне, чому я йому її відкриваю? 

Таке трепетне відчуття викликав у мені Річард, наче він – мій другий шанс на щастя. Але ж ні! Не потрібно мені більше чоловіків! Жодних! Не хочу мати більше ніяких відносин! Я тепер дбаю лише про своє здоров'я, щастя та відсутності тривог і депресій! 

Але ж просте жіноче щастя не можливе без чоловіка…