Глава 4. Гра слів

Глава 4. Гра слів

«Там, де в жінок не розвинуте почуття честі та гідності, процвітає моральне невігластво чоловіка.»

Ліна Костенко

***

Еріка

Раян відчинив двері своїм ключем, пройшов у квартиру та зачинився в іншій кімнаті. 

Знову мене ігнорує. Нехай. Я вже заспокоїлася. Мені вже краще.

Поки сушила волосся феном та готувалася до сну, він зайшов у спальню та окинув мене важким поглядом. Виглядає змученим, сумним, але намагається не проявляти жодних емоцій на обличчі.

– А що це ти зачастив сьогодні додому приїжджати? – не змогла втримати язика за зубами. – Підозріло. Невже перевіряєш чи немає коханця у мене?

– Перевіряю, – всього одне слово, але воно мене вивело на справжні емоції.

– Ну і що, переконався, що маю? – підвищила тон голосу. – Подивись он у шафі. Ймовірно, там заховала його?

Вказую поглядом йому на шлях. Проте він, як стояв і дивився на мене, так і не зрушив з місця.

– Не хочеш? Гаразд, – я підвелася з пуфа та відкрила перед ним шафу навстіж. – Ой, яка біда, – риюся по всім поличкам та перевертаю весь одяг, що висів на вішалках, – немає тут нікого, – розвела руками та склала їх перед грудьми, замислившись. – Подивись, можливо, під столом у кухні знайдеш? – знову припущення. – Або ж у ванній кімнаті? – запитую серйозним тоном, проте посміхаюся глузливо. 

Боже, як же мені набридли за вісім років його безпричинні ревнощі. Він ревнував мене до стовпа, хоча я жодних приводів ніколи не давала. Спочатку мені було приємно, адже він таким чином виявляв свою любов до мене, по-іншому просто не вмів. Але з часом мені це так набридло, що почала біситися від цього.

Хіба він не розумів, що я з ним і кохаю його? Хіба він не бачив, що я ні на кого іншого й поглянути не могла? Хіба він не відчував, що я зрадити його не мала змоги навіть уві сні, не те що наяву? 

– Чекай… ймовірно, коханець ще не зайшов до квартири, а під вікном залишився… – зробила награно припущення. – Ти, як заходив у під'їзд, не помітив нікого під вікном?

– Помітив, – знову беземоційне одне слово відповіді на мою тираду.

– Справді? І що серенади співає мені? – я вже розійшлася. 

Мене так захопила ця гра, що почала сміятися. Ну а скільки можна вже плакати?

– Співає.

– Та ти що? – плеснула в долоні. – А чому ж я не чую нічого?

– Вікно зачинене.

– Та де ж воно зачинене? Подивись он, навстіж відкрите!

– В тебе музика грає, – кивнув головою на музику, що линула від увімкненого комп'ютера.

– Моя музика тихенько грає. Тож серенади я б почула, якби дійсно співали мені.

Раян більше нічого не відповів, лише зціпив губи в тонку лінію. Розглядав мене сканувальним поглядом, наче намагався вловити кожну емоцію. Краще б він так протягом нашого спільного життя робив, не допускаючи моїх сліз, страждань і розчарувань.

– Мені легко з тобою розлучатися. А знаєш, чому? – запитую після довгої паузи.

Раян дивиться на мене важким, пронизливим поглядом. В очах бачу сльози, біль і відчай. Він завжди так робить… давить на мою жалість і я пробачаю та даю шанси. Та все… чаша терпіння вже перелилася… більше не буде пустих обіцянок і невикористаних шансів.

– Ні, – відповідає.

– Бо нас нічого з тобою не пов'язує.

– Як? Ми прожили вісім років у шлюбі! – гаркає на мене, втім як і завжди.

– І що з того? Більше не залишилося нічого хорошого, щоб тримало мене біля тебе, – сумно зітхнула, пригадавши роки свого «щасливого» шлюбу. – Та й що мене має біля тебе тримати? Кохання? Ні. Ти розтоптав мою любов і я тебе ненавиджу за це. Діти? Немає в нас дітей, бо ти ніколи не хотів їх. Розуміння? І його ніколи не було. Постійно, коли я щось хотіла тобі розказати, поділитися, ти грубо відповідав, що воно тобі не потрібне. Повага? Яка повага, якщо ти постійно мені грубив і кричав? Злагода? Ніколи не було. Все, що я пам'ятаю, – це сварки. Секс? О, любий, ти й задоволення не міг мені толком дати. Останнім часом у нас секс раз у місяць і то за моєї ініціативи. А коли я хотіла більше, ти відмовляв, мовляв, що то ти спати хочеш, то втомився, то казав, що не потрібно кожного дня займатися сексом і тому подібне. А я просто під час цього процесу бачила твою любов до мене, бо ти мені її ніколи іншим чином не показував. Для мене це не просто секс – це поєднання душ, тіл і сердець в одне ціле, а для тебе, виявляється, це пусте заняття, яким не потрібно так часто займатися. Тож наші з тобою відносини зайшли в глухий кут, де краще рішення – розлучення. 

– Ти мене просто не кохаєш, так і скажи… – шокує мене заявою.

– Що!? Та як ти можеш таке казати?– випалила, розгнівана його словами. – Я тебе кохала! Піклувалася про тебе щодня! Ніколи не втомлювалася від тебе! Постійно сумувала за тобою. Я завжди тебе бажала так само, як і раніше, ще після весілля. Хотіла кохатися з тобою щодня. Коли ти допускав помилки, я пробачала, постійно давала шанси, хоч і казала кожного разу, що це востаннє. Але ти… нічого з того, що робила я у шлюбі, ти не робив… навіть не брав з мене приклад… Не показував мені своє кохання, не дарував свою ніжність і ласку чоловічу. Не підтримував, не розумів, а лишень ображав, грубив і кричав на мене. Я більше так не можу… Я хочу бути коханою, бажаною жінкою. Хочу бути потрібною… Хочу спокою, щастя та сімейного затишку. З дитячим сміхом, зі взаєморозумінням, підтримкою, повагою, коханням. У нас різні погляди на шлюб та сімейні цінності. Тому далі нам із тобою не по дорозі.