Глава 3. Розмова

Глава 3. Розмова

«Розлучення – це запасний вихід на випадок пожежі. Коли будинок горить, неважливо, хто його підпалив. Якщо немає запасного виходу, згорять усі!»

Мехмет Мурат Ільдана

***

Еріка

Сьогодні Раян приїхав додому. Несподівано. Навіть тоді, коли я була вдома, бо зазвичай це відбувалося за моєї відсутності. Неочікувано. Цікаво тільки, навіщо?

Якби хотів щось сказати, то вже б підійшов, як він уміє, обійняв і попросив би знову не покидати його. Але нічого з того, що робить зазвичай, він не зробив. Мені стало ще цікавіше. Але навіть якщо підійде, я не пробачу, досить вже пустих обіцянок, гарних слів і бездіяльності. Досить!

– А можна поцікавитися, чому це ти приїхав додому? – язвито питаю.

– Просто.

Що це за відповідь така? Оригінально.

– Мені ще цікаво, де ти спиш? Що ти їсиш?

Розумію, що мої слова звучать, наче я хвилююся за нього, але це дійсно так – я хвилююся.

– Сплю на дачі. Їм те, що мати приготує.

Ага, ясно. Отже, він не пропаде. То навіщо йому тоді дружина? Не розумію. Але це ще одна причина, по якій я не повинна хвилюватися за розлучення, але ж знову таки хвилююся. Не дає мені це спокою. Серце розривається, не можу його покинути зі спокійною душею.

– Чудово, – відповіла й далі прийнялася продовжити роботу, яку взяла собі додому з офісу, але в голову нічого не лізе, окрім того що Раян тут, вдома. Чомусь руки почали тремтіти, а в душі таке неприємне передчуття, що стало важко дихати.

– Ти не хвилюйся, я скоро з'їзду звідси. Я вже шукаю квартиру, – повідомила про свої плани. 

Раян нічого не відповів. Він сходив у душ, переодягнувся в чистий одяг і хотів уже йти в невідомому напрямку, та я його затримала. Хотіла висказати все, що на душі накипіло. 

– І куди це ти зібрався?

– Яка різниця? Ти подала документи на розлучення?

– Звісно.

– Молодець.

– То оце так тобі потрібна дружина? Знов тікаєш від мене?

Мовчить і нічого не говорить. Та я зате розійшлася, що мене вже не зупинити.

– Оце так тобі потрібна сім'я? Тобі ж нічого не потрібно! – кричу, а він тільки дивиться на мене змученими очима. – Мені вже набридло так жити! Мені набридло страждати і плакати щоночі в подушку, – висловлюю весь біль душі, а він обернувся від мене й сів навпочіпки.

– Я хочу сім'ю… справжню… з дітьми. Мені вже двадцять вісім, а в сорок років, як ти мені постійно пропонуєш, я не хочу народжувати! Я хочу бути мамою, а не бабусею. Ти мене не поважаєш, не розумієш, не цінуєш, а я більше так не можу! Я хочу розлучення, – висловлюю весь біль душі, від чого сльози починають котитися.

– Мені вже порядком набридли мої щоденні образи на тебе, – продовжую, а чоловік лише слухає. – Ти ж навіть не задумуєшся над тим, що постійно мене ображаєш словами. А я кожного дня хочу плакати від болю, бо щодня ти мені грубиш і ображаєш.

Захлинаюся від сліз, проте вже зупинитися не можу.

– Мені вже набридло постійно просити тебе про ласку, ніжність, тепло, кохання – ти мені нічого з цього не даруєш. То який сенс мені жити з тобою? Який сенс пробачити, якщо кожного разу, даючи тобі шанс, кажучи собі, що це востаннє, ти не користуєшся ними, а робиш все так, як і раніше, як вигідно тільки тобі? – питаю, та відповіді немає.

– У твоєму житті мене немає! Є тільки друзі, випивка, машини. Все! Більше нічого! Мене там немає! Я все пам'ятаю, як ти мені обіцяв перед весіллям, що я буду найщасливішою дівчиною. Та де ж те щастя? Я пам'ятаю, як ти на мене дивився тоді, як на найкращий скарб світу. А зараз? Зараз ти на мене навіть не дивишся… – тихо промовила, витираючи сльози.

– Я постійно прошу тебе поцілувати мене, обійняти, а ти мені що відповідаєш? «Я тебе сьогодні цілував…», «Я зайнятий, не чіпай мене…» Ти ж навіть не задумуєшся, що ти мене цими словами боляче ображаєш і топчеш мою любов… І ти вже добився цього… Ти розтоптав її… І я тебе ненавиджу за це… Пробач мені, якщо я в чомусь не права.

Весь монолог, поки говорила, плакала. Я стільки продумувала цю промову, а виявилося що не все сказала, та ще й розплакалася. Душа болить і плаче. А він і слова не вимовив… жодного.

Я пішла та лягла на ліжко, все ще плачучи. Нехай уже вийде весь біль назовні, бо я його більше не можу тримати в собі. Не знаю, скільки я пролежала та проплакала, але через хвилин десять він вийшов із кімнати та пішов геть. Вікно було відчинене, тому я встала, підійшла до нього й бачила як він заводить машину та їде в невідомому напрямку.

Не передати словами, як важко розуміти, що шлюб руйнується. Таке відчуття, ніби скажи він: «Пробач, я все зроблю для тебе», і я пробачала б. Але розумію головою, що Раян не зміниться. Вже неодноразово так говорив, тож я більше не вірю його словам і пустим обіцянкам. 

Через декілька годин, коли я заспокоїлася після сліз і взяла себе в руки, він подзвонив. Я підійняла трубку.

– Скажи, будь ласка, чому ти хочеш шукати квартиру?