Глава 2. Позовна заява

Глава 2. Позовна заява

«Коли люди розлучаються, це завжди здається такою трагедією. Тим часом, трагедією може бути рішення продовжувати жити разом.»

Моніка Беллуччі

***

Сьогодні я насмілилася зателефонувати адвокату стосовно розлучення. Знайшла його номер в інтернеті. Адвокат призначив мені зустріч на завтра на дев'яту годину. 

Що ж, от і все, Еріко, твій шлюб закінчився, починається нове життя. Навіть не смій плакати! Воно того не варте!

Проте важко… дуже важко… на душі, на серці. Здається, що роблю помилку. Але ж ні, мій шлюб – це моя помилка! 

Еріко, він тебе ображав, не цінував, не приїжджав додому, а тобі важко з ним розлучатися? І що з того, що ти йому пробачиш? Будеш страждати і плакати ще один рік… два.. три… десять! Все життя!? Подумай вже врешті-решт про себе!!! Почни нове життя! Кажуть, щоб з легкістю піти та почати нове життя, треба з легкістю попрощатися зі старим. Так і зроблю. Обов'язково зроблю.

Цілий день провела в роздумах, чекаючи чоловіка, щоб про все поговорити. Та його не було.

Вранці прокинулася на світанку. Спати б ще цілу годину. Так ні ж, я крутилася, не могла заснути і все думала про свій шлюб та свої наміри на розлучення. «Я все правильно роблю, – заспокоюю себе, – в мене все отримається».

Раяна, як завжди, вдома немає. Він останнім часом навіть не приїжджає додому ночувати. А якщо бути точною, то ми вже не живемо разом. Умовно й формально разом, але не фактично.

Встала, вмилася, прийняла душ, випила кави, зібралася і все, що робила, без емоцій. Жодних. Ні болю, ні суму, ні радості – нічого. Порожнеча. Я спустошена. В душі порожнеча, а серце навіть не ниє, воно завмерло і лиш спокійно очікує, що ж буде далі.

Вийшла з квартири завчасно, щоб прийти до адвоката раніше. Чекала автобус, щоб доїхати до вказаного місця. Не хочу запізнитися, бо люблю пунктуальність. Тому приїхала раніше.

Я прийшла за п'ятнадцять хвилин, але чекала пів години. Здається, адвокат не серйозний, або ж не пунктуальний чоловік… Ну або ж дуже зайнятий. Неподалік стояв незнайомий чоловік і теж чогось чи когось очікував.

– Ви також до адвоката? – насмілилася запитати.

– Так, – слабо посміхнувся. – А вам на яку годину назначено зустріч?

– Мені на дев'яту годину, – відповіла. – Я вчора з ним по телефону говорила. А ви не знаєте, чому він запізнюється?

– Адвокат – дуже зайнята людина. Я з ним працюю вже два роки, тому знаю, що він постійно на телефоні, приймаючи дзвінки від клієнтів. 

– Ясно. Дякую.

Ми ще трохи постояли біля адвокатської контори, коли під'їхала машина.

– А ось і він, – радісно промовив мій співрозмовник.

Чоловік пропустив мене першою до адвоката і я несміливо ступила на сходинки та зайшла в кабінет із тремтінням у ногах і болем у серці. Все-таки важко робити такі кардинальні зміни у житті, якщо воно вже більш-менш стабільне.

Адвокат запропонував мені сісти в крісло, що я й зробила.

– Доброго дня. Ви принесли документи?

– Доброго. Так, звісно.

Відкрила сумочку та вийняла документи у файлі. Передала йому паспорт та свідоцтво про реєстрацію шлюбу. Він відзняв копії та віддав мені.

– Діти є? – першим було запитання.

– Ні, немає.

– Ви вагітні? – питання було інтимне, але я розуміла, що це потрібно для справи, адже розлучення не відбувається, якщо жінка вагітна.

– Ні, – була моя відповідь.

– Ви проживаєте у шлюбі з дві тисячі дванадцятого року? – радше уточнив, адже у свідоцтві саме це й вказано.

– Так.

– До цього часу жили разом?

– Ні.

– Відколи чоловік припинив виконувати свої подружні обов'язки?

– Вже три місяці він практично не спить вдома. Де він, я не знаю. Додому приїжджає на пару хвилин і знову їде.

– Куди, не повідомляє?

– Ні. Зазвичай, ми сваримося і він таким чином уникає скандалів.

– Довго це триває?

– Шість років, – відповіла, чим дуже здивувала чоловіка. – Я вже шість років хочу подати на розлучення, але все сподіваюся, що він зміниться. Не хотіла руйнувати шлюб.

Адвокат шоковано подивився на мене та округлив очі. Зрозуміло було, що він не бачить причин, чому я це терпіла. Та я й сама їх не знаю.

– За законом шлюб – це добровільна основа двох людей, і якщо один не хоче більше перебувати у шлюбі, то навіть суд не може змусити.

 Я обдумала його слова. А й справді, чому я це терпіла? Навіщо виношувала у собі надію на краще, якщо я доброго слова від чоловіка не чула?

– Чому дітей немає у шлюбі? 

– Він не хотів. Я просила постійно, але він відмовлявся та казав, що нам немає куди їх привести. Після весілля чоловік мені сказав, що перший час ми маємо пожити самі для себе без дітей і я погодилася. Все чекала. Але пройшло вісім років, а його позиція залишилася такою ж.