Глава 1. Моє життя

Глава 1. Моє життя

«Якщо я буду здійснювати саме ті вчинки, яких чекають від мене люди, я потраплю до них в рабство.»

Пауло Коельйо

***

Еріка

Моє життя сповнене суцільних страждань, болю, сліз, гіркого розчарування… Я не живу, а просто існую. Не відчуваю жаги до життя, бо втратила його сенс… Але чи можливо все змінити? Адже воно не закінчується, а йде далі, рухається вперед. Та, здається, що я застрягла на одній точці й не бачу ніякої радості. Ніщо мене не радує, нічого мені не потрібно та і я нікому не потрібна…

Але не завжди було усе так, як зараз. Вісім років тому я вийшла заміж за коханого чоловіка. Це було взаємне кохання й ми не бачили майбутнього одне без одного. На шляху до нашого щастя було безліч перепон. Батьки не дозволяли мені виходити за Раяна, бо не бачили у ньому хорошого чоловіка, а лише гульвісу, який не здатний мати сім'ю. Говорили вони мені, що я буду з ним нещасливою. Краще б я їх послухала… Так ні ж, я хотіла їм довести, що вони помиляються, що все буде не так, як вони бачать. Яка наївна й дурна…

Наперекір усім я вийшла за нього заміж. Але одразу після весілля Раян сказав мені, що ми певний час поживемо без дітей. Я погодилася… і це було першою моєю помилкою та першим кроком у прірву. Я тоді навчалася в університеті й діти справді не були моєю перспективою та пріоритетом. Проте моя подруга й за сумісництвом одногрупниця завагітніла. Я дивилася на її кругленький живіт і… ненавиділа… бо насправді заздрила всередині душі, хоч ще тоді й не розуміла цього. Ніка також була одружена й готувалася до народження первістка. Вона така щаслива була… і знову я заздрила. В мені сидів черв'ячок, який їв мене зсередини й не давав відчути власних бажань, лише нав'язлива заздрість. 

Але ще тоді я була щасливою. Точніше, я так думала, що була… Я поверталася з університету додому, готувала вечерю, чекала з радістю чоловіка додому й гадала, що в цьому щастя. Раян обіймав мене, притискав до себе, гаряче й пристрасно цілував, з радістю зустрічав у нашому домі, вночі палко кохав і я приймала це все за щастя. Але хіба жінка може бути по-справжньому щасливою без дітей? Звичайно, ні. Я просила його, не раз говорила, заводила бесіди про дітей, але на всі мої старання Раян гримав на мене: «Тобі так погано живеться?» Я тоді дивилася на все з іншого ракурсу, тобто, з його сторони, і гадала: «Справді… мені добре живеться. У мене є люблячий чоловік. Отримаю гарну професію, матиму хорошу роботу. Навіщо мені діти? Я сама ще, як дитина». 

Проходив час, ішли роки. Я отримала спеціальність менеджера та пішла на роботу. Спочатку певний час було все добре. Потім робота набридла, не відчувала радості й задоволення від неї. Чоловік віддалився, весь час пропадав із друзями, приходячи додому пізно вночі. На мої зауваження та прохання приходити раніше й приділяти мені більше уваги, він грубив та кричав, що я нічого не розумію, що друзі завжди допоможуть у біді… А я… всього лиш дружина. А хто така дружина? В моєму розумінні – це половинка чоловіка, підтримка, опора, перший друг і порадник, мати його дітей. Але це лише моя думка… не його. 

Я хотіла дітей. Гадала, що тоді припиню просити Раяна про увагу до себе, бо матиму інший сенс життя. І одного разу він мені сказав:

– Народити можна і в сорок років.

– Я не збираюся бути бабусею дитині, – заперечила.

– Ну тоді не знаю. Чого ти хочеш від мене? Ось подивись, нам потрібно зробити ремонт у квартирі. Куди ми приведемо дітей? У пилюку? Закінчимо його, а потім і подумаємо вже про дітей. Обіцяю.

І я погодилася. Знову чергова помилка й однією ногою я вже у прірві. Скоро впаду…

Але ж дійсно – ремонт у квартирі. Для малечі потрібно, щоб усе було стерильним, щоб він мав хороший імунітет, не хворів і ріс здоровою дитиною. Такими думками я себе заспокоювала й припиняла думати про дітей. 

Та роки йдуть. Ремонт не закінчується ніколи, бо в нас постійно немає грошей. Вони йдуть на друзів, випивку, машини… На мої старання його покинути, Раян лише просив не покидати та давав обіцянки, що він зміниться. Я пробачала… давала шанси, якими він ніколи не користувався.

Ще одна помилка… я вже дивлюсь у прірву й там настільки темно, що не бачу дна… Цікаво, що буде, як упаду?

Раян знав, що я його кохаю й нікуди від нього не піду. Цим і користувався. Йому було зручно приходити напідпитку додому, повечеряти смачно, прийняти душ, переодягтися у чисте та ні про що не думати. І аж тим паче про ремонт… Останній зупинився й ніяк не хотів сам закінчуватися. А шкода… 

Вже будучи дуже злою, ображеною на таке сімейне життя та на самого Раяна, я не витримала:

– Нам потрібно розлучитися, – сказала та очікую його відповіді.

Раян довго дивився на мене, наче вперше побачив, і запитав:

– Ти впевнена?

– Так. Дітей у нас немає, тож нас розлучать швидко. Потрібно лише піти до РАГСУ та подати заяву про розлучення.

Я вже давно думала про своє рішення й шукала в інтернеті, як краще це зробити. РАГС навіть не візьме багато коштів за процедуру шлюборозлучного процесу. Але якщо одна зі сторін відмовиться, то лише через суд.

– Я не піду туди. Й тобі не раджу, – дав свою відповідь.