Пролог

Пролог

​

«Найважливіші слова в своєму житті ми вимовляємо мовчки.»

Пауло Коельйо

***

Еріка

Скільки б я не була в його обіймах, мені завжди мало… Скільки б я не отримувала його поцілунків, завжди мало! Що зі мною не так!? Чому поруч із ним я постійно млію й тану в його руках? Чому я хочу його бачити постійно? Чому мені його так не вистачає? А лише завжди мало… мало!

А небо ллє дощем... Ми зараз сидимо на мокрому асфальті під відкритою парасолею. Пів години тому почався зливний дощ, але нам до всього байдуже. Холодно… але в його обіймах я палаю. Сиро… але поруч з ним вся сирість на душі десь щезає. Вогко… і мої щоки вологі чи то від дощу, чи то від непроханих сліз… Я тремчу… і вже не знаю від чого… від дощу, що пробирається холодними краплями в моє тіло, чи від поцілунків чоловіка – солодких і чуттєвих?

Чоловік обійняв мене однією рукою за талію, а іншу тримає на моєму оголеному коліні. Від його гарячих дотиків розливається тепло по всьому тілу й не важливо, яка температура повітря зараз і що ллє холодний дощ… 

Наші почуття… здається, вони висять на тоненькій волосинці, бо ми не поспішаємо їх рятувати. Та й чи потрібно? Я хочу бути сама… і з ним хочу бути… і, що робити, не знаю… 

Але мене турбує одне питання, яке важко насмілитися вимовити… Та я повинна… Я повинна знати! 

Неспішно відкриваю губи, прагнучи поставити запитання, яке, можливо, змінить нашу долю і всі наші незрозумілі стосунки:

– Скажи одне: хто я тобі?

– А хто я тобі?

Одразу без затримок прозвучало питання на моє питання. Цього я аж ніяк не сподівалася почути… Але, вочевидь, відповідь на це запитання турбує не лише мене одну.

Я мовчу, бо мені нічого сказати чоловіку. Я просто не знаю, що відповісти… А хто він мені, дійсно? Друг? Ні. Наше спілкування щодня набирає обертів. Просто знайомий? Ні. Я б тоді не хотіла бачити його щодня. Коханець? Ні… Адже я вже розлучена і вільна робити, що завгодно. Чи, може, коханий? Важко сказати, я й сама не знаю… Я не можу дати назви тим почуттям, що відчуваю до цього чоловіка. Адже, насправді я його не кохаю… начебто… Але чому ж так бажаю бути щосекунди в його руках?

Річард також не поспішає зізнаватися у своїх почуттях. А, можливо, тому, що їх немає і я все вигадала? Ні… я ж бачу як він дивиться на мене… так не дивляться на просту знайому.

Втупилася очима в бездонні очі чоловіка та намагаюся там віднайти себе. А чи є я там? Хтозна… 

На питання, що поставили одне одному, не маємо відповідей обоє… але просто продовжуємо насолоджуватися зустрічами, які крадемо у самої долі.

***