22.

Аня

От не знаю… Не знаю що мене вкусило і за яке місце… Навіть не питайте, вже відчуваю себе дурною… Кудись не туди мене занесли святі їжачки...

Чому? Все просто. Замість того щоб спокійно та адекватно поговорити зі своїм ж власним чоловіком я провела його на зустріч з шефом, зібрала свої речі та втекла.

Ах так, я ще залишила на прощання записку «Я все знаю. Мені треба подумати, що нам робити далі».

Ну не дурненьке? Напевно коли роздавали розум я стояла в черзі та дурістю. Та ще й на мене випадково вивернули казан замість кількох ложок. Бо по іншому пояснити свою поведінку я не можу.

Тепер сиджу на лавочці під якимось під’їздом з речами та чекаю з моря погоди. Як в старі добрі часи, не вистачає лише Світлани Анатоліївни з кущів. Тоді я не звернула уваги, а лише потім згадала що вона ніби не по дорозі йшла.

Але на цей раз хитромудрого плану ні в кого немає, тому принцеса, принц не приїде. Може то повернутися додому поки не пізно?

Подивилась на небо, на ноги якими я махала в повітрі, знову на небо та дістала телефон. Викликаю таксі додому, приготую вечерю, спокушу чоловіка, прив’яжу до ліжка та все випитаю. А буде протестувати – доведеться катувати. І я нагло збрешу, якщо скажу що це не приносить мені задоволення.

Але облом підкрався не помітно, на екрані телефону з’явилось зображення Андрія, а гучна мелодія підтвердила вхідний дзвінок.

Можливо він просто дзвонить запитати як в мене справи та хоче запропонувати повечеряти в ресторані? Зажмурюю очі, схрещую пальці…

- Алло.

- Аня, я прочитав твою записку, - надії розбиваються як плазма під випадковим ударом тапка, - так я не правий, що не сказавши тобі зняв дорогий готель з шикарним номером. – Я хотіла перебити чоловіка та сказати, що це був дурний жарт і я скоро буду вдома. Але вслухалась в його слова та обурилась не на жарт.

- Але я не бачу причини втікати навіть не поговоривши та не розібравшись в ситуації. Ведеш себе як маленька дівчинка, а тобі давно вже не дванадцять років.

Ой дармаааа це Андрій сказав. Дарма. Злість запалала в мені з величезною силою, а всі слова обурення полились гарячою лавою.

- Отже маленька дівчинка, інфантильна дурочка, - зашипіла в трубку ображеною коброю, - вибачте ваша ідеальність, що не відповідаю вашим очікуванням. Низько кланяюсь в ніжки та сльозливо прошу вибачити мене грішну.

- Ань, - невпевнено пробує перебити мене хлопець. Пізно коханий, ваш поїзд пішов.

- Не перебивай мене, - рикнула у відповідь та продовжила капати отрутою, - мені лише одне цікаво, чому ж для приручення та заміжжя такою фігової мене довелось провертати таку авантюру. З батьками домовлятися, придумувати фіктивний шлюб, організовувати це все.

- Так ти про це знаєш, - простогнав хлопець, - насправді все не так як здається.

- Звісно, - зі вдаваною веселістю погодилась я, - куди ж мені з моїм курячим мозком до вищої математики. Це лише мої вигадки.

- Приїжджай додому, поговоримо спокійно, - долетіло з іншого кінця дроту в паузі, - я все поясню.

- О ні, коханий, - глузливим ванільним голосом зітхнула я, - щось об’їлась лапші, а її ще так багато залишилося на моїй голові, їсти не з’їсти. А місця то вже немає.

- Просто поговоримо як дорослі люди, - зробив останню спробу для  примирення Андрій.

- Вибачте дядечку, мої рожеві ляльки барбі потребують моєї уваги, немає часу для дорослих розмов, гарного дня. – І після цих слів я вибила та заблокувала контакт Андрія.

Поскандалили, потішили свою чорну душеньку виносом чужого мозку, можна і подумати, що ж робити далі. До батьків їхати взагалі не варіант, закриють в кімнаті до приїзду чоловіка, ще й видадуть йому наручники і здадуть всі явки-паролі.

Навіть задумалась над тим, щоб заблокувати їх також. Спектакль діяв за їхньої участі теж. Від мами я очікувати могла всього, а от поведінка тата засмутила не на жарт. Наші стосунки завжди були довірливими. Він закривав очі на мої гуляння, я прикривала його зустрічі з друзями коли мама була у відрядженні.

Не будемо про сумне. Хоч як вони не гарно вчинили, але вони мої батьки і хвилюються за мене. Тож поки блокувати не буду.

Тисячі думок пролітали в моїх голові, але жодна не вирішувала проблему. Куди ж мені піти? Ночувати на вокзалі не хотілось би, а інших місць я не придумала. Залишається лише піти в готель і вірити що Дмитришин мене не знайде.

І коли вже я планувала замовляти таксі в готель пролунав ще один дзвінок. Настя. Перший дзвінок я підло проігнорувала, другий «випадково» не почула, але третій все ж взяла.

Нічого хорошого з цієї розмови я не очікувала. Дівчина вже кілька років із великим задоволенням мене сватала з Андрієм. А коли дізналась про весілля раділа практично на рівні з нашими батьками.

- Алло, - тяжко зітхаючи відповіла на дзвінок. Зараз почнеться святкове клювання мого мозку. Але дівчина мене здивувала. Хоча б тим, що за першу хвилину розмови вона не сказала жодного цензурного слова.  

Не буду описувати весь її словниковий запас цікавої лексики. Скажу лише, що суть звелась до того, який Андрій козел і яка в мене специфічна сім’я.