Весілля плавно перетекло в ресторан, полився алкоголь і дурні жарти наших родичів. Спасибі святим їжачкам, що в наших батьків чудовий смак і обійшлось без незрозумілих конкурсів. Але коли ми вже вислухали всі побажання, отримали всі подарунки, сіли за стіл та розслабились…
- Гіркая, гіркая, гіркая вода, нехай поцілується пара молода! Гірко!
- О ні, - простогнала я та постукалась головою об плече Андрія, - давай зробимо вигляд, що не почули? Може це взагалі не нам.
- Ти серйозно, - скептично глянув хлопець, - якщо ти ще не зрозуміла, то ми масштабно влипли і поки не відпрацюємо всі їхні забаганки ніхто нас не відпустить.
- Гірко! - Продовжували кричати гості, дружби та дружки переконували зробити, що вимагають, Андрій вже повільно вставав, а мені хотілось розплакатися.
Ну чому це сталось зі мною? Якийсь дурний жарт. А може це сон? Хочу прокинутися. Я та сама неадекватна дівчина, яка не хоче заміж, а тим більше весілля. Але зараз сиджу на ньому ж в ролі головного клоуна. Чому всім від мене щось потрібно? Я погодилась лише фіктивно одружитися, а не на весь цей фарс. Ніхто мене не запитав, що хочу я.
І все, що мені зараз залишається це мовчки спостерігати за цирком, де я в головній ролі. Ех, де Анно ваш оптимізм подівся? Взяла себе в лапки, нерви в коробочку. Потім влаштуємо абстракціонізм соплями на подушці, а зараз я сильна та незалежна… Дружина. Ет фіаско братан.
- Ну давай, - все ж встала я навпроти Андрія, - цілуй, я готова. Побачимо, що мені тут перепало. Якщо не сподобається – здам по гарантії.
Говорила я сміливо, а от звідки взяла цю сміливість навіть під катуванням не скажу, бо не знаю. Будемо вважати взяла в кредит, аби тільки відсотки не великі.
Хлопець бідний аж ошарів. Так-так, любий, повернулась твоя улюблена зараза, буде весело. Але шок спав швидко і мене стрімко притягнути до себе і… я навіть не можу описати це словами.
Його губи накрили мої і душа полетіла десь в рай. Ніжно та солодко, але з неймовірною пристрастю він вивчав кожен міліметр моїх губ. А коли його язик проникнув в мій рот я не змогла не відповісти. Ми цілувались напевно вічність, але поцілунок все ж закінчився разом з повітрям.
- Ну що ж, коханий, - вмостилась я на своєму місці під гучні оплески публіки, - не погано, але потрібно ще тренуватися. Ти сідай-сідай, не соромся. Клоуни виконали перший номер і мають право на перекус.
Моєму пофігізму могли позаздрити в цей момент напевно всі. Будемо вірити, що це просто фільм, де я в головній ролі. Колись я мріяла бути актрисою, ось і спробуємо. Оскар здається гарантований, бо весь наш невеликий столик дивився на мене круглими очима.
- Не дрейф Марусь, - заявила нареченому, - сам боюсь.
І хоч з мого рота була готова посипатися іронія, сарказм та всі їхні родичі я закрилась і видихнула. Рука Андрія знайшла мою та міцно стиснула. Цього було достатньо, щоб мені стало легше. Така маленька, але важлива підтримка. Одим жестом він сказав: «Я поруч, ми впораємось зі всім».
І чому я відчуваю себе істеричкою? З цим весіллям я стаю психом. Везіть в дурку, я здаюсь. Подайте мені ту сорочку з довгими рукавами, кімнатку з м'якими стінами і не чіпайте хоча б місяць.
Кілька хвилин мовчазної підтримки повернули мене в адекватний стан. Ну відносно. Коли оголосили перший весільний танець я навіть не кидалась на ведучого, а лише трохи пошипіла під ніс, прийняла руку Андре та вийшла на паркет. Просто як в старі добрі часи. На паркет запрошується пара номер… еее.. пара наречених. Дмитришин Андрій та Павлова Анна.
- Ну що, згадаємо молодість? – Заграли лукаві іскорки в улюблених очах, Андрій знову мене провокував. А я не знаходила жодної причини відмовити собі в задоволенні. Тому зняла довгий шлейф плаття, шепнула кілька слів подрузі та присіла в граційному реверансі.
Залунала музика віденського вальсу і ми закружляли по залу. Звуки проникали глибоко в душу, а карі очі не дозволяли відвести погляд. Яскарава підтримка, де я злітаю до небес, щоб впасти в підтавлені сильні руки. Легкі доторки, що розпалюють вогонь в серці. А це лише вальс. Що ж буде далі.
Музика починає зтишуватись, щоб спалахнути пристрасним танго. Цей танець ми не дотанцювали любий.
Анрій розуміє все без слів. Він теж пам'ятає фінал чемпіонату світу, де я підвернула ногу. Якби не це, наше танго вивело б нас на п'єдестал. У великий спорт ми так і не повернулись. Наречений поїхав в інше місто вчитися, а я не захотіла проходити це все знову без нього. Тому це наш шанс на реванш, станцюємо ніби в останнє.
Моє маленьке соло, кілька кроків і між нашими тілами немає жодного міліметра відстані. Виклик в очах, полум'я між нами та глибокий прогин назад. Я відходжу, щоб ти мене повернув і ніколи не відпускав.
Кружляємо по залі, не розділяючи де я, а де він. Ми Інь та Ян, протилежності які є одним цілим.
Остання спроба вирватися та піти від тебе. Ти мені не потрібен. Лише один крок і знову в твоїх обіймах. Ривок і я дивлюсь в карі очі. Не відпускай мене. Ніколи.
На задньому фоні вже стихла музика та чути оплески. Але я не можу відвести погляд він нареченого. Я все сказала, що хотіла, сподіваюсь ти зрозумів.
Його поцілунок підтверджує, що так: зрозумів, проникся ситуацією та прийняв мій вибір. І тільки час покаже чи ми не робимо одну величезну помилку.