8.1 Тихі? сімейні посиденьки

Вадим Олександрович поглядом слідкував за метушінням своєї дружини. Через кілька годин до них мала приїхати їхня донька з нареченим. Хлопця він вже знав давно, майже все дитинство вони провели разом з його донькою. Другом він був хорошим, не раз захищав його маленьку розбійницю від інших хлопців, іноді дівчат, а іноді й від самої себе. 

Батько Ані не розумів нав'язливого бажання Віки видати доньку заміж за Андрія. Хоч він і був трохи консервативних поглядів, дочку ніколи не обмежував, а довіряв.  Тому й не вважав за потрібне втручатися в їхнє особисте життя, але все ж погодився підіграти дівчатам з їхнім планом. По їхній версії він не повинен знати, що вони одружуються фіктивно, отже будуть грати закоханих. А там може і закохаються. На цих словах його дружина зазвичай складала руки та мрійливо дивилася вгору.

Вікторія Олегівна не могла дочекатися коли ж приїде її донька з нареченим. Напередодні вона кілька годин говорила по телефону з своєю подільницею та обговорювала в десятий раз план. Промахів бути не повинно. На кону стояло щастя їх дітей.

***

- Ну Андрій... Можна я не поїду? - Впиралася я двома руками та ногою в двері ліфта. - Давай ти сам зганяєш, поговориш з татом, мама тебе смачно нагодує, а я тебе тут почекаю, - нила я вже в котрий раз.

Прийшли вихідні, а з ним і необхідність їхати до моїх батьків. Весь цей час я так і жила в Андрія, оскільки повернулися батьки Іри, а часу оглянути нову квартиру в мене було. Та й відверто кажучи, не дуже й хотілось. До сесії залишилось кілька тижнів, а розташування квартири дуже зручне. Тому я не поспішала шукати нову квартиру, а хлопець не натякав, що я загостилась.

- Нічого не знаю, - черговий раз відповів мені Андрій та все ж запихнув мене в ліфт. І поки я намагалась вирватись назад, швидко знайшов потрібну кнопку та закрив спиною від мене, щоб я випадково нічого не натиснула.  

З ліфту мене вже виштовхували в спину, хоча я так хотіла злитися зі стіною. З дверей я вийшла без проблем для Андрія. Йому набридло зі мною бавитися і він просто закинув мене на плече ще й хлопнув по тому місцю, що трохи нижче спини. Я йому відімстила тим ж та прикинулась трупом поки мене несли до машини. А раптом бабульки заб'ють на сполох?

Але удача повернулась до мене раком - бабульок як і будь кого іншого на вулиці не було. Тому мене спокійно дотягнули до машини, посадили на переднє сидіння та прищебнули ремінь.

І не те, щоб я не хотіла додому. Встигла засумувати за батьками, будинком, своєю кімнатою та улюбленою негідницею. Але готова поклястися улюбленим скальпелем - мама заготувала багато капостей. Переплюнути її бажання одружити нас з Андре могли тільки дві людини - моя власна бабуся, яка нянчила нас в дитинстві та Світлана Анатоліївна.  Бабуся на щастя поїхала в гості до мого дядька, а от мама Андре була дуже близько. І ніхто не знає до чого міг додуматись цей дует. Тому мені було банально страшно їхати додому. Але потрібно протриматись лише добу, навіть менше. Пережити святкову вечерю, переночувати та після сніданку щасливо втекти назад.

***

- Ну що, ти готова? - Поцікавився Андрій, коли ми вже під'їжджали до мого рідного дому. Його будинок був через дорогу, але зараз там активно йшов ремонт, а батьки тимчасово жили на квартирі в іншому кінці міста.

- Ти повіриш, якщо я скажу, що так? - З "радісним" обличчям повернулась я до хлопця.

- Звісно, - меланхолічно прокоментував Андре, паркуючись біля будинку, - щасливі люди завжди ходять з таким обличчям, ніби з'їли лимон. Все ми приїхали, виходь. 

- Не вийду, - вчіпилась я всіма кінцівками в сидіння, але побачила, що мої рідні вже виходять та з важким стогоном вийшла все ж з машини. Наречений вже дістав підготовлені для мами квіти та куплений торт. 

- Донечко, як я за тобою скучила, - обняла мене мама, поки тато вітався з Андрієм і прошепотіла на вухо,- зроби лице попростіше, ти ніби не з нареченим знайомиш, а з якимось ворогом. 

І поки я хотіла відповісти, мама швидко перекинула мене тату, а сама повела Андре в дім розповідаючи щось по дорозі. Дайте мені дихлофос, я буду травити її тараканів.

Обняла тата та в'яло поцікавилась:

- Наскільки погано по десятибальній шкалі?

- Тобі чесно чи правду? - Задав наше стандартне питання тато. Правда це в загальному, тут можна і недоговорити і трохи підфотошопити, а от чесно це про всю глибину...ж...життя.

- Давай правду, - почала я з кращого варінту, якщо до п'яти то можна жити.

- Думаю біля семи, - порадував мене тато та відкрив двері в будинок. Я ледве не спотикнулась об поріг, ця цифра означає, що мама твердо впевнена в своїх ідеях і буде їх відстоювати. 

- Боюсь уявити, що в нас ховається під "чесно", - видихнула я, взуваючи свої улюблені тапки-лапки.  Мама в мене неймовно хороша, розуміюча, саме вона мене прикривала в дитинстві коли я прогулювала школу, гуляла до пізньої ночі та ходила в клуб. Але коли їй щось прийде в голову - ховайся хто може. Цей армагедон зробить все, щоб досягнути своєї мети. Тому ми з татом шукали будь які можливості втекти з дому в моменти натхнення. 

 - Бійся сонечко, не можу тобі всього розказати, дав клятву нерозголошення, - розвів руками тато, поки ми не зайшли у вітальню, - але якщо чесно, то одинадцять з десяти.

Все, останній шуруп в кришку з моїми вірою та надією вкручено, починаємо святковий обряд поховання. Може взяти Андрія за шкірку та втекти подалі?