4

Аня

Я сиділа у своїй кімнаті за столом та нервово барабанила пальцями по дереву. Вже пів години я не могла відправити нещасне повідомлення. Розум казав не треба, а душа вимагала пригод. Ох чує моя ліва п'ятка, що вилізе це  мені боком. 

Але рішення я вже прийняла. І як каже моя мама: "Якщо вирішила, то хоч об стінку горохом."

- Пара-па-пам. Я сильна й незалежна. Я сильна й незалежна. Я не боюсь, — вмовляю себе. 

"Я згодна" - написала уже в котрий раз Андре та не відправила. Бунт на кораблі: руки трясуться, серце в п'ятках, душа в нетерпінні.

Давай Аня! Поставила руку на телефон, палець на потрібну кнопку...

Стук у двері. Підскакую на місці, що аж випадає телефон з рук. Ну не можна так лякати, я ж так посивію раніше часу, як заміж піду?

Йду відкривати двері. Власники квартири, в якій я знімаю кімнату, ніколи без стуку не заходять, але їхні діти люблять мене подіставати. Тому закриті на замок двері — перше правило моєї кімнати. 

За дверима стоїть Олексій, своєю двометровою персоною. На кухні чути брязкіт посуду та лепет дітей. Напевно Наталя, дружина Олексія, годує двійнят. 

- Аня, — дивиться на мене серйозно чоловік, — нам потрібно поговорити.

Щось я трохи напружуюсь та чекаю підставу, але мовчки пропускаю в кімнату Олексія. Але не встигає він ступити й кроку в кімнату як з кухні доноситься глухий звук та плач дітей. Звісно, що ми біжимо одразу туди. Спорю на щелепу Андре — Свєта знову випхала Даню на підлогу. Так і є, Наталя вже втішає малюка, а Олексій веде маленьку розбишаку на серйозну розмову. Тому я мовчки показую, що буду в себе в кімнаті та йду з кухні.

Я сильна й незалежна... Аня млин, як в морг на практику, то без проблем. А як відправити повідомлення...

Беру все ж себе в руки, тягнусь по телефон... Дайте мені лопату, я піду собі копати. Ну це ж треба так то, а? Настроювалась, настроювалась і відправила випадково коли почула стук. А так можна було? 

Вже навіть отримала повідомлення від Андре зі знаками питання, тобто видалити повідомлення й удати, що нічого не було вже не вийде... Хоча де наша не пропадала. 

Ей, пізно метатись.  

"Закохалася по самі помідорки, хочу заміж та народити тобі купу дітей. Віриш?)"

Сама ж фиркаю від абсурдності повідомлення. 

"Кому ти чешеш? Ще скажи, що давно мріяла про сім'ю"

Звичайно, давно мріяла. І навіть здійсню мрію. Років так через ікс.

"Звичайно)))" - погоджуюсь я і додаю.

"Ну добре-добре, ти мене розкусив, хочу сісти на шию та звісити ніжки, скільки вже можна самій заробляти. От закохаю тебе в себе і бути жити як сир в маслі". 

Якби казала в живу, закатала б очі й зробила блаженне обличчя. А так тільки посміхаюсь та чекаю відповідь. Вона не заставляє себе чекати.

"Може кататися як сир в маслі?"

Ой, все.  Хочу відписати щось жартівливе, але згадую про першопричину нашого листування.

"Сир нехай катається, а я буду жити. І взагалі не переводь тему. Вінок, кандали й роба?"

І хоч так трохи екстравагантно я обізвала традиційні весільні речі, Андре зрозуміє. Напевно... Поки розшифровує моє послання заходжу в соцмережі. Ого, купа повідомлень від кращої подруги. А чому не подзвонила? Ага, телефон зламався, пише з ноутбука. А от решта повідомлень підвисла. Приходить повідомлення від Андре.

"Букет і каблучки я куплю, а плаття сама вибирай. І взагалі наречений його бачити не повинен до весілля.)"

Хотіла йому запропонувати зробити з реальними кандалами та вінком, а плаття я б купила як в Мортиції з сімейки Адамсів. Було б епічно, але напевно консул не зацінить. Тому все ж відкидаю цю ідею. 

"Ок, тільки попереджаю зразу, шлейфом витирати підлогу не буду. А і ще, наглядач буде? "

Скромно обзиваю фотографа. Цікаво він має бути на розписі чи просто фотосесія з весільним нахилом?

"Фотографа я найму. потрібно буде все ж трохи попозувати для кадрів. "

О, позувати я вмію. На одній фото я його буду душити, на другій просто бити. А для третьої треба буде взяти сокиру або бензопилку. Або коротко про мій улюблений жанр фільмів. Але і це тут не зайде... Тяжко зітхаю та кривлюсь, пишучи наступне повідомлення.

"Ммм, оці всі поцілуночки, обнімашки, цьомчики? Скажи, будь ласка, що їх не буде. Ненавиджу цей флафф."

Закриваю очі, стискаю пальці та розумію, що...

"Хм, плітка, наручники, кляп?)"

Хех, а це цікавіше.

"Кулак, ніс, травмпункт?)" - пропоную улюблений варіант і відриватися на частину повідомлень, що вже завантажились.

Якісь наїзди про мої секрети та таємниці...Як я так могла... Хм... Я ж ніби нічого поганого не робила. Ну майже...

"Я вічно нию, що через тебе не зробив візу і ще й ходжу з побитим носом?"

Плюю через ліве плече та стукаю по дереву. Андрій нити вміє професійно. Вам колись виймали мозок чайною ложечкою? Так от, це ще гірше.

"Шрами прикрашають чоловіків"

"Тоді я знаю чим тебе зацікавити...)"

Гм... Цікаво.

"Ну і???"

"В мене є один такий шрам.... Але я тобі покажу його після весілля. Бо благородним дівчатам до весілля..."

"Не можна дивитися на шрами? Ти серйозно це зараз сказав майбутньому лікарю?!?"

Пишу я, а цікаві думки відразу проникають в голову пропонуючи можливі варіанти. Але відкидаю їх без жалю. Я ж його знаю.

"Не можна дивитися на місця, які не показують нікому) "

Продовжив Андре, а я тільки фиркнула.

"Ой все. Я тебе занадто добре знаю. Або апендицит або щось схоже."

Нарешті завантажуються останні повідомлення з посиланням на портал новин. Намагаюсь знайти суть наїздів між знаків оклику. Таке відчуття ніби щось глобальне в лісі здохло, а я пропустила. 

"А на якому місці ти б хотіла побачити в мене шрам? А може ще й полапати?"

Хех, зараз я тобі скажу.

"Бажано на голові. Щоб я впевнилась, що ти сам винен, а не мати - природа розуму не додала. І по справі, чи треба свідки злочину?"