2

-Все-все, не бушуй, — виставив Андре вперед руки. А жаль, я вже планувала як буду його бити. - Розповідаю все нормально, — зробив серйозну морду лиця цей піжон. Хоча ні, намагався зробити, але кутики його губ його здали. 

- Але я не можу, як згадаю твоє лице, — хрюкнув на останок хлопець та все ж зібрався. Я ж склала руки та незадоволено на нього дивилася і злилася на себе. Як я влипла в таку авантюру то і що тепер з цим робити.

- Насправді я хотів сьогодні з тобою серйозно поговорити та попросити вийти за мене заміж. - Я вже нічому не дивувалася, просто мовчки чекала продовження.

- І все? А де крики радості? Не буде? Ну ок. Не дивись на мене такими очима. Фіктивно одружитися, фіктивно. - після цих слів в мене як камінь з плечей звалився. Не знаю, що він задумав, але після цього всього фіктивно я за нього хоч вже готова вийти. Почала уявляти себе в пишному білому платті, а його в костюмі. Хм, а доволі не погано виходить.

- Ей, алло гараж. Ти вже уявляєш де будеш прикопувати мою тушку? Прошу в лісі з видом на річку. - А я що? А я нічого, мені ж не жаль.

- Добренько, — лише відповіла я та віддано заглянула в очі. Андрій же готовий до довгих дебатів на секунду задумався та продовжив свою промову.

- Загалом це не на довго. Ми хочемо з командою оформити робочу візу у штати, але для цього потрібно довести, що ти будеш повертатися додому в Україну. Найкраще це мати сім'ю та дітей. Також підходить навчання. Але як ти знаєш ні першого, ні другого, ні третього в мене немає. Тому я прошу тебе стати моєю дружиною офіційно і зробити кілька фото, щоб я міг показати консулу. А коли я отримаю візу розведемося, якщо ти звісно ще захочеш, — весело заявив все ж друг.

Після сьогоднішніх пригод настрою в мене не було, про що я чесно сказала Андре та попросила час подумати. 

Він здається зрозумів, що перебільшив з пригодами та не став мене зачіпати. Ми скупо попрощалися та розійшлись в різні сторони.

До мого дому було доволі далеко, але я вирішила прогулятися та подумати. Почала згадувати все про нашу дружбу з Андре.
Ось я маленька з Даном бавлюся в піску, а він весь такий серйозний йде вулицею. А ось він їздить на новенькому велосипеді, а ми бігаємо кругом нього та просимо покататися. А ось він з Богданом купили петарди та випадково кинули мені під ноги. Здається вони тоді перелякалися більше ніж я. А ще згадала як ми добровільно-примусово збирали мої улюблені волошки, він єдиний хто мені їх дарував. І як я летіла до нього в обійми після кожної нашої довгої розлуки. Чорт, ми знайомі все життя, можна цілу книгу писати про наші пригоди. 
А ще він і справді ідеальний хлопець, можу твердо це сказати як його друг. Хех, а тепер і наречена. Здохнути від щастя чи що? 

Як на зло, моєму поганому настрою на вулиці панувала чудова погода. Кінець весни радував сонцем, теплом та відсутністю дощу. Радісні люди гуляли, сміялися та їли морозиво. Карл, якби не це все я б теж була однією з них. Натомість я злобно на них поглядаю. "Ненавиджу людей".

- Перепрошую, — ввірвався голос в мої думки. Обертаюся, щоб побачити милого блондина в окулярах, ззовні я б йому дала років двадцять, — дівчино, не підкажете як пройти до вулиці Шевченка? Я зовсім недавно в місті й ще не дуже орієнтуюся тут, — трохи сором'язливо промовив він і сумно додав: - А телефон здох.

Він так мило змінював емоції на своєму обличчі, що я не витримала та посміхнулася. Побуду сьогодні для різноманітності люб'язною чи що?
- Підкажу, ви йдете зовсім не в ту сторону, — весело почала я. - Вам потрібно піти до кінця цієї вулиці та перед пам'ятником Шевченка повернути ліворуч і ви на потрібній вулиці. Я сьогодні випила еліксиру доброти, тому якщо бажаєте можемо піти разом, мені теж в ту сторону. 

З цікавістю спостерігала як на обличчі хлопця змінюються емоції. Задумливість, досада, коли я сказала що йде в іншу сторону, цікавість та радість. А його фінальна посмішка просто відправила мене  в нокаут, в нього ще і ямочки на щоках. Просто мрія моєї подруги. Високий блондин, а я йому була до підборіддя зі своїм метром сімдесят, з чудовою посмішкою. І аура в нього така хороша, видно, що й людина добра. Запакуйте, будь ласка, подарую на день народження.

- З радістю складу вам компанію, йдемо? - промовив він та запропонував мені свою руку.

-Йдемо, — ввічливо відповіла я і пішла вперед не помічаючи його пропозиції. Якщо не дурень зрозуміє. Ой дарма напевно я це казала. Тепер подумає, що я до нього клеюся. Якийсь закон підлості. Чому всім треба одне й те ж від мене? 

Ну добре, з одне й те ж я перебільшила, але останнім часом чомусь всі твердо впевнились, що я просто вмираю без стосунків, просто безмежно прагну завести собі хлопця. І почали пхати свої лапки до мене. Як медом намазано чи що. Цього року чотири хлопці щось мені таке натякали, хоча я не давала жодної причини. 

Ні, я не феміністка і не тьфу-тьфу лесбіянка, але от чого-чого, а стосунків зараз не хочу. Хоча можливо, як в один голос говорять мої подруги; "Ти не знайшла того самого". І на щастя завжди відповідаю я, а  вони дивляться як на дурненьку. Ну що ж зробиш, не ми такі, життя таке.

Я виросла пацанкою і в чоловічій компанії мені комфортніше. Поганяти на велосипеді, машині чи роликах, піти на рибу або обговорити останні наукові новинки. А от ці розмови про хлопців... Любить, не любить, поцілує, плюне... 

- Раз ми вже разом ідемо, можливо познайомимось? -   запропонував хлопець. І ніби ж вихований, симпатичний, чому б і не закрутити романчик. Але... але. Я знаю, що мені заважає. - Дозвольте представитись, Роман, — кумедно схиляє голову. Тихенько фиркаю і теж представляюсь.

- Аня, — на щастя, йти нам не далеко і ми швидко приходимо до повороту на потрібну вулицю. - Ось ми й прийшли, Вам ось туди. - показую рукою та чекаю поки він нарешті піде. Але хлопець не спішить, зупиняється біля мене та пильно дивиться. Дірку протреш.  Хоча чого я вже на бідного хлопця бикую, геть кульки за ролики закотилися.