Епілог

Подолавши останню перешкоду у вигляді «Брудної річки», Піп і Ліліт вирішили зробити привал у занедбаній будівлі, яка колись була казармою прикордонників. Ліліт підійшла до вікна і побачила вдалині засніжені гори, верхівки яких ховалися в хмарах. Там, за «брудною рікою», природа поступово відновлювала свої права, брала верх над людиною і диктувала свої правила. Повітря навіть у цьому приміщенні здавалося на порядок чистішим, ніж у нетрях покинутого міста. Прохолода, що виходила з Ейденхолда, простягала свої щупальці до мандрівників, змушуючи їх зжиматися і перевдягатися в теплі речі, взяті з собою.

— Непогане місце для привалу, — відійшовши від вікна і потираючи руки, сказала Ліліт.

— Один, максимум два дні, залежно від погодних умов, і ми на місці, — відповів Піп, дивлячись на величезну карту місцевості, взяту у Вейги. — Ми доберемося до Ейденхолда. Що далі?

— Далі почнемо життя з чистого аркуша. Поселимося десь на околиці міста, знайдемо один одному більш-менш симпатичних істот і будемо жити великою дружною сім’єю, — пожартувала Ліліт.

— А якщо серйозно? А що якщо там нікого не залишилося? Ходили чутки, що після відбуття нашого загону істоти знову атакували базу і відібрали її назад.

— Тоді нам доведеться удвох героїчно відбивати її назад, — Ліліт намагалася зберігати оптимізм.

Піп усміхнувся і якось трохи винувато сказав:

— Це, напевно, неправильно так говорити, але я радий, що так все склалося. Ну, в сенсі не те що Алістер загинув і Кайя, і твій батько...

— Я теж рада, що ми знову разом, — перебила друга Ліліт. — Я перед тобою в боргу, ти врятував мені життя.

— Ти мені нічого не повинна, Ліліт. Так чинять друзі, — відповів Піп.

Дівчина підійшла і міцно обняла друга:

— Давай розкладатися, завтра дуже рано вставати.

Друзі розвели вогонь, обклали його камінням і вляглися на розстелених спальних мішках. Раптом за вікном будівлі почулося шурхотіння, ніби хтось ходить навколо дому. Ліліт схопилася за зброю і повільно підійшла до вікна, щоб подивитися, що відбувається на вулиці. Піп так само різко підскочив, схопив револьвер і підійшов до Ліліт. Вони перекинулися переляканими поглядами і завмерли. Шурхотіння за вікном припинилося, і друзі на секунду розслабилися, але цієї секунди вистачило, щоб у дім пробралися двоє і взяли на мушку розгублених Піпа та Ліліт:

— Ось як слабка дівчина буде себе захищати? — пролунав знайомий, насмішливий голос.

Ліліт обернулася і виявила себе під прицілом автомата Маркоса. Поруч стояв Алонсо і тримав на мушці Піпа:

— Сволота, що ти тут робиш? — розгнівалася Ліліт. — Ти ж повинен гнити в підвалі свого татусика!

— Як грубо, «татусика». Якось не поважно по відношенню до людини, який забезпечив тебе всім, що в тебе зараз є.

— Якраз таки до нього — з повагою. Тут питання в тобі.

— Досі злишся, що я відпустив Грега? Два місяці пройшло. Він, мабуть, вже давно мертвий.

Маркос прибрав автомат, але Алонсо продовжував тримати під прицілом Піпа та Ліліт:

— Як ти вибрався? — запитала Ліліт.

— Алонсо допоміг втекти. Вночі пробрався в підвал і звільнив мене. Ось тобі й відданість бійців. Лише один осмілився звільнити командира. Втім, зараз я не командир, ми з ним на рівних умовах.

— Як мило, — угрюмо буркнула Ліліт. — І навіщо ти тут? Як ви нас знайшли?

— Оскільки мене більше нічого не тримає тут, я вирішив, що було б непогано вирушити з вами в Ейденхолд. Знайти вас особливо складно не було, врешті-решт, я ж «Мисливець», — усміхнувся Маркос.

— Ти не підеш з нами, — різко відповіла Ліліт. — Якщо не бажаєш одного ранку не прокинутися.

— Тоді що тобі заважає зробити це зараз? — Маркос опустив дуло автомата Алонсо, а свою зброю кинув на підлогу. — Хто тебе захистить? Він? — іспанець кивнув у бік Піпа.

— Я сама можу за себе постояти, — відповіла дівчина. — Мені не потрібна охорона.

— Тут ти хоч приблизно знаєш, куди йти, а в Ейденхолді ніхто не знає, що нас чекає. Я тобі обіцяю: як тільки ми доберемося туди — наші шляхи розійдуться.

Ліліт злісно подивилася на Маркоса, потім на Алонсо і мовчки, не сказавши ані слова, сіла біля вогнища. Алонсо підійшов до Піпа і, усміхаючись, похлопав його по плечу:

— Радий знову тебе бачити, друже.

Грег виглядав так, ніби він став невід’ємною частиною цього міста. Два місяці скитань перетворили його, колись впевненого в собі, могутнього бійця та командира, на людину, яка більше нагадувала божевільного бродягу. Його волосся та борода відросли непорядно сильно, були брудними та заплутаними. Саме обличчя було покрите пилом, усе в саднах і подряпинах. Одяг був порваний і просочений запахами поту, сміття та крові істот. Це більше нагадувало лахміття, ніж форму Нескорених. Кожен крок давався Грегу з труднощами; ноги, обуті в колись блискучі берці, давно не бачили білого світла — кровоточили від зірваних мозолів.

Грег харчувався тим, що вдавалося знайти. Одного разу йому довелося вбити тварюку й через сильне відчуття голоду з’їсти її. Блукаючи безцільно містом, він натрапив на місце, де загинув Конор і частина бійців Незламних. Походивши між трупами, він знайшов напівзогниле тіло свого командира.

— Добувач, добувач, добувач, — хрипів Грег.

Піднявши тіло Конора, він без краплі гидливості стяг із нього куртку, яка наскрізь просочилася трупним смородом, і закинув її собі на плече.

— Добувач, добувач, добувач, — ніби наспівуючи, мугикав Грег.

Потім дійшла черга до берців Конора. Знявши їх, Грег озирнувся й, дивлячись на тіло командира, хмикнув:

— Добувач, доообувач.

Забравши все, він підняв голову й побачив дві панельки, що стояли одна навпроти одної. Їхні під’їзди огортав густий зелений туман, крізь який можна було розгледіти силуети тварюк — нерухомі, наче в дрімоті. Він уже було розвернувся у зворотний бік, та його погляд упав на «Т»-подібну паперову фігуру, що лежала на підлозі; трохи далі була ще одна, далі — ще й ще. Почухавши патлату бороду, Грег подивився на труп Конора й усміхнувся: