На північ. Частина третя.

Я завжди був поруч із нею, навіть тоді, коли їй здавалося, що виходу більше немає, а доля вже винесла свій остаточний вирок. Я невідступно слідував за нею, куди б вона не йшла, залишаючись мовчазним супутником, присутності якого вона воліла не помічати. Проте, навіть коли Ліліт вважала себе цілковито самотньою, я був десь неподалік, стежив за кожним її кроком і чекав слушної миті, щоб знову опинитися поруч. Одного разу мені здалося, що я втратив її назавжди, однак незрозуміла сила, яка незмінно притягувала мене до неї, наче магніт, змушувала йти її слідами, доки зрештою ми знову не опинилися разом.

Я ніколи нічого не давав їй, окрім власної присутності, але й ніколи нічого не вимагав натомість. Мені вистачало усвідомлення того, що вона поруч, що вона належить мені й тільки мені. Будь-яка стороння присутність викликала в мені тривогу, змушувала боятися, що одного дня я можу втратити її, а разом із нею і те єдине, що мало для мене справжнє значення. Наш зв’язок був руйнівним для Ліліт, виснажував її, залишав після себе порожнечу й відчуття, ніби все навколо втратило сенс, але, попри це, я справді не хотів нікого іншого. Іноді я замислювався над тим, що колись усе це неодмінно закінчиться, що настане день, коли мій холодний, майже невідчутний поцілунок стане останнім, а мені доведеться шукати когось нового, можливо, зовсім не схожого на неї й далекого від тієї досконалості, яку я бачив у своїй обраниці. Проте в моменти нашого єднання всі мої тривоги й переживання зникали без сліду, я наповнювався нею, а вона ставала частиною мене, і тоді ми здавалося єдиним цілим, у якому вже не існувало меж між двома окремими істотами.

Останній тиждень видався особливо важким. Нова компанія моєї обраниці викликала в мені дедалі більше роздратування, адже постійне перебування серед інших людей, безперервна увага до неї та майже повна відсутність можливості побути наодинці нестерпно мене гнітили. Я мовчки спостерігав за її оточенням, із неприязню стежив за кожним, хто намагався наблизитися до Ліліт, але не робив жодних спроб долучитися до їхнього товариства. Щодня я з нетерпінням чекав вечора, коли нарешті міг залишитися з нею хоча б на короткий час, відчуваючи, як безглуздий страх утратити її поступово перетворюється на нестерпну тривогу. Найгірше сталося тоді, коли один із її друзів подивився просто на мене. Наші погляди зустрілися, і я відразу зрозумів, що він усе знає: знає про мою присутність, про наш зв’язок із Ліліт і про те, що я ніколи не залишаю її саму. Його мовчання та ставлення до моєї обраниці дещо заспокоювали мене, проте відчуття, що цей спокій лише тимчасовий, не давало мені забути про небезпеку.

Увесь загін Маркоса вирушив до головної бази іспанців, розташованої на іншому кінці міста. Я тримався якомога ближче до Ліліт, намагався не випускати її з поля зору й невідступно супроводжував, куди б вона не прямувала. Під час одного з привалів до Маркоса підійшов Алонсо й доповів про побачену розвідниками групу озброєних людей.

— Наші розвідники помітили загін приблизно з десяти осіб. Усі озброєні, але без шевронів. Більше схожі на мародерів, ніж на когось із наших.

— Куди вони прямували? — поцікавився Маркос.

— Точно невідомо, але вони звернули на небезпечний маршрут, де повно істот. Якщо спробують пройти через ринок, їм кінець.

— Що ж, десять мародерів проти сотні істот. Я б поставив на тварюк, — з їдливою посмішкою зауважив командир.

— Дивно, — задумливо промовив Алонсо. — Зазвичай мародери знають безпечні шляхи краще за наших соратників.

— Можливо, голод змусив їх шукати їжу деінде, за межами безпечних районів. Хто знає? — відказав Маркос.

Неподалік від них Ліліт гріла руки біля багаття й спостерігала за Піпом, який сидів трохи осторонь, мовчки вдивляючись у язики полум’я. Зрештою дівчина підсунулася до нього й обережно запитала:

— Хто така Кайя? Розкажеш мені?

— Дівчина, — коротко відповів Піп.

Він зробив ковток із фляги, на мить замислився, а тоді, ніби поступово долаючи власне небажання говорити, продовжив:

— Дивовижна дівчина, бойова, зовсім як ти. Поруч із нею я почувався таким, яким колись був Алістер. — Він повернув голову до Ліліт, і в його очах промайнув невимовний смуток. — Чому все так відбувається? Чому ми постійно змушені когось втрачати?

— Ми живемо в жахливому світі, Піпе, — тихо відповіла Ліліт, підсунувшись ближче й обійнявши друга за плечі. — Ми залишилися майже самі. Немає ні Алістера, ні Леона, ні мого батька. Нам потрібно триматися разом, щоб не втратити ще й одне одного.

— В одному ти дуже помиляєшся, — спокійно промовив Філіп.

— У чому саме?

— Ми не зовсім самі.

Ліліт обвела поглядом табір, де відпочивали бійці Маркоса, зітхнула й похитала головою.

— Це зовсім не те.

Наближалася північ, і вогнища поступово згасали, залишаючи по собі лише червоні жарини, що ледь жевріли в темряві. Більшість бійців готувалася до сну, тоді як чергові розходилися по визначених місцях, пильно стежачи за навколишніми руїнами.

Рано-вранці, швидко зібравшись, загін молодого іспанця вирушив далі й уже після обіду дістався околиць головної бази Вейги. Біля воріт, що вели до самого серця укріплення, на них чекав особисто Вейга в супроводі Рікардо.

— Сину мій! — вигукнув він, побачивши Маркоса. — Радий бачити тебе живим і неушкодженим. А хто це? — Старий іспанець перевів погляд на дівчину й невдовзі впізнав її. — Невже сама донька Рейгана? Оце так несподіванка! Чому ти не доповів мені про неї?

— Хотів зробити сюрприз, — награно відповів Маркос.

— Що ж, побратимам ми завжди раді, — промовив Вейга, намагаючись приховати невдоволення. — До того ж у мене для вас теж є сюрприз. Ми залишили Грега живим. Він твій полонений, тож саме ти маєш вирішити його долю.

— Дякую, командире, — відповів Маркос.