На північ. Частина третя.

Я завжди був поруч. Навіть коли їй здавалося, що виходу немає. Навіть у ті моменти, коли їй здавалося, що вона приречена. Я слідував за нею по п’ятах скрізь, хоч я і не дуже балакучий супутник, і вона робила вигляд, що мене немає, але я завжди був поруч. Навіть тоді, коли їй здавалося, що вона зовсім одна. Одного разу я думав, що втратив її, але тяга до неї, ніби магнітом, волокла мене по її слідам і в підсумку знову з’єднала нас. Я ніколи нічого не давав їй, окрім своєї присутності, але й ніколи не просив нічого натомість. Мені було важливо знати, що вона поруч, що вона моя і тільки моя. Присутність ще когось поруч дуже напружувала, змушувала відчувати страх втратити її. Хоча наш зв’язок був деструктивним для неї, змушував кожного разу відчувати втому від усього та спустошення, я справді не хотів нікого іншого, крім неї. Іноді я думав про те, що коли-небудь це все закінчиться. Коли-небудь мій холодний, ледь відчутний поцілунок виявиться останнім, мені, напевно, доведеться шукати когось іншого, можливо, зовсім не схожого на неї і не такого ідеального, як вона. Але в моменти нашої зв’язку всі мої переживання і тривоги наче стирались, я наповнювався нею, а вона ставала частинкою мене. Ми були ніби єдиним цілим. Останній тиждень пройшов для нас дуже напружено. Мене дуже злила нова компанія моєї обраниці. Постійне перебування серед їй подібних, постійне перебування в центрі уваги і неможливість повноцінно побути наодинці мені жахливо не подобалось. Я злився, гнівливо дивився на все її оточення, але лише похмуро мовчав, не бажаючи вливатись до них у компанію. Кожного дня я з нетерпінням чекав вечора, щоб хоча б трохи побути разом. Дурне відчуття того, що я можу її втратити, посилювалося з кожним днем і стало зовсім нестерпним у той момент, коли на мене подивився її друг. Ми зустрілися поглядом і я зрозумів – він все знає. Він знає про мою присутність, знає про наш зв’язок з Ліліт і це не могло не хвилювати. Його бездіяльність і ставлення до моєї обраниці трохи заспокоювало, але відчуття, що це лише тимчасово, не давало мені спокою.

Всі з загону Маркоса вирушили на основну базу іспанців в іншому кінці міста. Я тримався ближче до Ліліт, намагався завжди бути поруч і не випускати її з поля зору. Під час одного з привалів до Маркоса підійшов Алонсо і сказав:

— Нашими розвідниками була помічена група озброєних людей, їх було близько десяти. Всі без шевронів, більше схожі на мародерів, ніж на когось із наших.

— Куди вони направлялися?

— Точно невідомо, але звернули на небезпечний маршрут, де повно істот. Якщо підуть через ринок, то їм не кінець.

— Що ж, десять мародерів проти сотні істот. Я б поставив на тварюк, — з'їдливо зауважив Маркос.

— Дивно, — відповів Алонсо. — Зазвичай мародери знають шляхи краще, ніж наші соратники.

— Може, голод змусив їх шукати їжу десь, окрім безпечних місць. Хто знає? — відповів командир.

Ліліт, гріючи руки біля вогню, поглянула на Піпа, який сидів неподалік і спостерігав за язиками полум'я. Підсівши трохи ближче, вона запитала:

— Хто така Кайя? Розкажеш?

— Дівчина, — коротко відповів Піп. Зробивши ковток з фляги, він ніби трохи пом'якшав і продовжив:

— Дивовижна дівчина, бойова. Зовсім як ти. Біля неї я відчував себе Алістером. Чому все так відбувається? — Піп поглянув на Ліліт. — Чому ми постійно повинні когось втрачати?

— Ми живемо в жахливому світі, Піп, — Ліліт підсунулася ще ближче до друга і обняла його. — Ми залишилися зовсім одні. — Ні Алістера, ні Леона, ні батька. — Треба триматися разом, щоб не втратити ще й один одного.

— В чомусь ти дуже сильно помиляєшся, — спокійно відповів Філіп.

— В чому ж?

— Ми не зовсім одні.

Ліліт окинула поглядом табір з бійцями Маркоса, зітхнула і мовила:

— Це зовсім не те.

Час наближався до півночі, і вогнища табору повільно згасали. Усі, крім чергових, готувалися до сну.

Рано вранці, швидко зібравшись, загін молодого іспанця рушив далі і вже після обіду був на підступах до бази Вейги. Біля воріт, що вели прямо в серце бази, їх зустрів сам Вейга в компанії Рікардо:

— Сину мій! — звернувся він до Маркоса. — Я радий тебе бачити в цілості й безпеці. — Хто це? — звернув увагу на дівчину лідер іспанців. — Чи не сама дочка Рейгана? — Не очікував. — Чому не доповів?

— Хотів зробити сюрприз, — награно відповів Маркос.

— Що ж, побратимам ми завжди раді, — намагався приховати невдоволення Вейга. — У мене для вас теж сюрприз. — Ми залишили Грега живим. — Він твій полонений, і ти сам повинен вирішити його долю.

— Дякую, командире, — відповів Маркос.

— Що ж ми стоїмо біля воріт? Проходьте! — Вейга рукою показав у бік воріт. — Шлях був неблизьким, розташовуйтеся. Ввечері зберемося в основному залі на вечерю. Маркос, зайдеш до мене? Треба поговорити.

Маркос позитивно кивнув і глянув на Ліліт, яка у відповідь лише сардонічно усміхнулася:

— Можна мені побачити Грега? — звернулася дівчина до Вейги.

— Добре, я дам розпорядження, щоб тебе до нього відвели. - Рікардо, відведи нашу гостю до полоненого. - Тільки прослідкуй, щоб вона нічого з ним не зробила до суду.

— Зброя! — Рікардо простягнув руку Ліліт.

Дівчина віддала йому ніж і пістолет, які їй видав Маркос:

— Іди за мною! — здоров'як пішов уперед, а дівчина рушила за ним.

Піп стояв розгублено посеред залу і не знав, куди йому податися. Це помітив Алонсо, він підійшов до хлопця і звернувся до нього:

— Підемо, проведу тобі екскурсію по базі. Я б щось перекусив, тож почнемо з кухні.

— Ходім, — відповів Піп.

В цей час у кабінеті Вейги вже йшла напружена розмова між сином і батьком:

— Чому ти не доповів, що Ліліт жива?

— Я ж сказав, що хотів зробити сюрприз. Я зробив щось не так?