На північ. Частина друга.

Ліліт ставало все краще, синці почали сходити, садна заживати, а рани стягуватися. Єдине, що турбувало дівчину, це дика слабкість і постійне бажання прилягти. Відчуття постійного недосипу туманило голову і заважало нормально думати. Нездатність зосередитися і сфокусуватися на якійсь одній речі робила Ліліт роздратованою і агресивною. Зараз, присівши на ліжко, вона спостерігала за лежачим на сусідньому ліжку все ще перебинтованим бійцем. З моменту прибуття дівчини в Акулячий Притулок від нього не чулось жодного слова. Лише легкі стогони і дрижання рук говорили про те, що боєць все ще живий.

— Хто ж ти? — звернулася дівчина до бійця.

Вставши з ліжка, вона підійшла до нього і спробувала обережно зняти бинти. Боець повернув до неї голову. Навіть крізь пов'язку було видно, як хлопець, наче в жаху, широко відкрив очі і втупився не на саму дівчину, а ніби крізь неї.

В цей час у медпункт зайшов Маркос. Побачивши, що Ліліт, стоячи спиною до нього, намагається зняти бинти з солдата, він, спершись на поряд стоючу тумбочку, мовчки спостерігав за цим дійством. Врешті-решт, коли йому набридло, Маркос звернувся до дівчини:

— Не виходить?

Дівчина відскочила від пораненого бійця:

— Не чула, як ти увійшов.

— Бесшумності навчали в септі. Сьогодні вирушаємо на нашу базу.

— Я ж сказала, що нікуди не піду, якщо він залишиться тут сам. — Дівчина кивнула в бік перебинтованого хлопця.

— Медики знімуть бинти сьогодні. — Якщо зможе йти — піде з нами. — Мені здається, ти не в тому положенні, щоб диктувати мені умови, Ліліт.

— І що ж ти зробиш? — саркастично запитала дівчина.

— Ти почесний гість у моєму загоні. — Не потрібно змушувати робити з тебе полонену.

Молодий іспанець простягнув руку до дверей:

— Прогуляємося? — Думаю, тобі буде корисно розім’яти ноги десь, окрім палати.

Дівчина трохи подумала й все ж погодилася скласти компанію Маркосу. Прогулюючись вузькими коридорами в бік командного пункту, командир сказав:

— Я хочу вибачитися за своє імпульсивну поведінку під час нашої першої зустрічі. Це було неправильно так себе вести.

— Іспанська гаряча кров. — Я наслухалася про неї, — ніби з насмішкою відповіла Лілит.

— Я обіцяю, що медики зроблять усе необхідне, щоб твій побратим якнайшвидше став на ноги.

— То до вас цей боєць не має жодного відношення? Він тільки мій побратим? — з укором запитала дівчина. — Правду кажуть, іспанці — це окрема каста...

— Я просто хотів сказати... — хлопець почав виправдовуватися, але Ліліт перебила його.

— Так я жартую. — Я вдячна тобі, сподіваюся, з ним усе буде в порядку.

— Тепер, коли батька немає, що думаєш робити? — спитав Маркос.

— Все, що я хочу зараз, це знайти Алістера і Піпа. — Що буде далі, я не знаю.

— Рештки загону Рейгана зараз на базі мого батька.— Тепер це твої люди.

— Це не мої люди, це люди мого батька.

— То ти хочеш сказати, що не збираєшся продовжувати справу Рейгана? — Ти донька одного з засновників Нескорених.

— І що? — Чому тягар відповідальності мого батька має перекладатися на мене? — Якщо я чиєсь дитя, то повинна йти тим же шляхом, що й батько? — Ми не в середньовіччі, Маркос. — Чому замість вибору бути щасливим і жити так, як хочеться, ми повинні вибирати жити за устоями і слідувати кимось придуманим традиціям? — Свобода — це те, до чого ми прагнули з Алістером останні роки. — Так, цей світ небезпечний, так, ми можемо померти в будь-який із днів, але при цьому ми вільні робити те, що хочемо, і коли хочемо, не будучи зв'язаними обов'язками перед кимось.

— Звучить так, ніби це занадто добре, поки не згадаєш, в якому світі ми живемо, — зауважив Маркос. — Ти задумувалася про те, що твого Алістера вже може не бути в живих? — Як і другого твого друга. — Що тоді?

— Я не знаю. — Алістер живий, я відчуваю. — Знаючи, що я в небезпеці, він не міг дозволити собі таку розкіш, як померти в одиночку.

Так, під час бесіди, вони підійшли до командного пункту, і молодий іспанець запросив Ліліт увійти. Дівчина погодилася, і, зайшовши в кімнату, присіла на стіл, за яким раніше засідали командири Нескорених:

— Так а ти? — Все, що я чула про Маркоса, це те, що він прислуга у свого батька?

— Все, що ти чула, — брехня, — розлютився іспанець.

Він підійшов до столу, дістав звідти половину пляшки бурбона і порожній стакан. Наповнивши його, він поставив біля Ліліт. Дівчина взяла стакан і запитала:

— Ти не п'єш?

— Тут тільки один стакан, не буду ж я при дівчині пити з горла.

— Ха-ха. — Про дефіцит боєприпасів чула, про нестачу продовольства чула, але про нестачу стаканів чую вперше. — У тебе які плани? — запитала Ліліт.

— Я ніколи не задумувався про найближче майбутнє. — Живу одним днем. — Мені здається, що це маячня, думати про завтрашній день, маючи ризик бути розірваним істотою сьогодні.

— Тобто тебе все влаштовує? — Ти ніколи не думав про життя поза братством?

— Я думаю про те, що поки Нескорені стоять на сторожі, хтось на кшталт тебе може думати про майбутнє.

— Фе. — поморщилася Лілит. — Яке кліше. — Це батько тебе навчив говорити обривками кодексу?

— Мене ніхто не вчив...

— Так може ти тоді згадаєш, що ти теж людина, що у тебе є почуття. — Що це явно не почуття обов'язку перед кимось, кому на тебе байдуже?

Маркос невдоволено хмикнув. У цей час у двері постукали, не давши молодому іспанцю відповісти. Отримавши дозвіл увійти, на порозі з'явився Алонсо. Привітавшись, він доповів командиру:

— Маркос, у нас все готово до відбуття.

— Як поранений боєць? — Зможе йти?

— Зможе, але не в нашому темпі, буде гальмувати загін.

Маркос глянув на Лілит, тяжко зітхнув і сказав: