На північ. Частина друга.

Ліліт поступово одужувала: синці почали сходити, садна загоювалися, а рани стягувалися. Єдине, що непокоїло дівчину, — нестерпна слабкість і постійне бажання прилягти. Відчуття безперервного недосипання затуманювало свідомість і заважало нормально мислити, а нездатність зосередитися на чомусь одному дедалі сильніше дратувала її, роблячи запальною та агресивною. Тепер, сидячи на краю ліжка, вона спостерігала за бійцем, який лежав на сусідньому ліжку, досі обмотаний бинтами. Відтоді як Ліліт привезли до Акулячого Притулку, він не промовив жодного слова. Лише тихі стогони та тремтіння рук свідчили про те, що поранений досі живий.

— Хто ж ти такий? — звернулася дівчина до бійця.

Підвівшись, вона підійшла до сусіднього ліжка й обережно спробувала зняти з нього бинти. Поранений повернув до неї голову, і навіть крізь пов’язки було помітно, як широко він розплющив очі, немов охоплений жахом, утупившись поглядом не в саму дівчину, а кудись за неї, наче дивився крізь неї.

Саме тоді до медпункту увійшов Маркос. Побачивши, що Ліліт, стоячи до нього спиною, намагається розмотати бинти на голові солдата, він сперся на тумбочку й мовчки спостерігав за нею, аж доки йому не урвався терпець.

— Не виходить?

Дівчина здригнулася й відскочила від пораненого.

— Не чула, як ти увійшов.

— У септі мене навчили ходити безшумно. Сьогодні вирушаємо на нашу базу.

— Я ж сказала, що нікуди не піду, якщо він залишиться тут сам, — нагадала Ліліт, кивнувши в бік перебинтованого бійця.

— Медики знімуть із нього бинти сьогодні. Якщо зможе йти, вирушить із нами. Але, здається, ти не в тому становищі, щоб висувати мені умови, Ліліт.

— І що ж ти зробиш? — саркастично поцікавилася дівчина.

— Ти почесна гостя мого загону, тож не змушуй мене поводитися з тобою як із полоненою.

Молодий іспанець жестом указав на двері.

— Прогуляємося? Думаю, тобі буде корисно розім’яти ноги десь, окрім цієї палати.

Ліліт замислилася, але зрештою погодилася скласти Маркосу компанію. Вони неквапливо рушили вузькими коридорами в напрямку командного пункту, і невдовзі молодий командир порушив мовчанку.

— Я хотів би вибачитися за свою імпульсивну поведінку під час нашої першої зустрічі. Я не мав права так поводитися.

— Гаряча іспанська кров. Я вже чимало про неї чула, — відповіла Ліліт із ледь помітною насмішкою.

— Я обіцяю, що медики зроблять усе можливе, аби твій побратим якнайшвидше став на ноги.

— Тобто цей боєць не має до вас жодного стосунку й є лише моїм побратимом? — із докором запитала дівчина. — Недарма кажуть, що іспанці — окрема каста.

— Я просто хотів сказати… — почав виправдовуватися Маркос, але Ліліт не дала йому закінчити.

— Та жартую я. Дякую тобі. Сподіваюся, з ним усе буде гаразд.

Деякий час вони йшли мовчки, поки Маркос нарешті не поставив запитання, яке, очевидно, давно його цікавило.

— Тепер, коли твого батька немає, що ти збираєшся робити?

— Зараз я хочу лише знайти Алістера й Піпа. А що буде далі, не знаю.

— Решта загону Рейгана зараз перебуває на базі мого батька. Тепер це твої люди.

— Ні, це не мої люди. Це люди мого батька.

— Тобто ти не збираєшся продовжувати справу Рейгана? Ти ж донька одного із засновників Нескорених.

— І що з того? Чому тягар батькової відповідальності має лягати на мої плечі? Якщо я чиясь дитина, то мушу йти тим самим шляхом, що й батько? Ми давно вже не в середньовіччі, Маркос. Чому замість того, щоб обирати власне щастя й жити так, як нам хочеться, ми повинні коритися усталеним порядкам і дотримуватися традицій, які хтось колись вигадав? Свобода — це те, до чого ми з Алістером прагнули останні роки. Так, цей світ небезпечний, і так, ми можемо загинути будь-якого дня, але принаймні ми вільні самі вирішувати, як жити й що робити, не обтяжуючи себе обов’язками перед тими, кому до нас байдуже.

— Звучить чудово, доки не згадаєш, у якому світі ми живемо, — зауважив Маркос. — Ти замислювалася над тим, що твого Алістера вже може не бути серед живих? Як і твого другого друга. Що тоді?

— Не знаю. Алістер живий, я це відчуваю. Знаючи, що я в небезпеці, він не міг дозволити собі такої розкоші, як померти на самоті.

За розмовою вони непомітно дісталися командного пункту. Маркос запросив Ліліт увійти, і дівчина погодилася. Опинившись усередині, вона вмостилася на столі, за яким колись засідали командири Нескорених, і поглянула на молодого іспанця.

— А як щодо тебе? Усе, що я чула про Маркоса, зводилося до того, що ти прислуговуєш власному батькові.

— Усе, що ти чула, — брехня, — роздратовано кинув він.

Маркос підійшов до столу, дістав із шухляди напівпорожню пляшку бурбону й один порожній стакан. Налив у нього напій і поставив перед Ліліт. Дівчина взяла стакан, здивовано глянула на нього й запитала:

— А ти не питимеш?

— Тут лише один стакан. Не буду ж я пити з горла в присутності дівчини.

— Ха! Про дефіцит боєприпасів чула, про нестачу продовольства теж, але про дефіцит стаканів чую вперше. То які в тебе плани? — поцікавилася Ліліт, зробивши ковток.

— Я ніколи не замислювався про найближче майбутнє. Живу одним днем. Мені здається безглуздим думати про завтрашній день, коли вже сьогодні тебе може розірвати якась істота.

— Тобто тебе все влаштовує? Ти ніколи не думав про життя за межами братства?

— Я думаю про те, що, доки Нескорені стоять на варті, хтось на кшталт тебе може дозволити собі мріяти про майбутнє.

— Фе, — скривилася Ліліт. — Яке кліше! Це батько навчив тебе розмовляти уривками з кодексу?

— Мене ніхто цього не вчив…

— То, може, ти нарешті згадаєш, що ти теж людина? Що в тебе є почуття, які не зводяться до обов’язку перед кимось, кому на тебе, по суті, байдуже?