На північ. Частина перша.

Проснувшись з похмілля, Маркос усівся на ліжко й, обхопивши голову руками, намагався прийти в себе. Голова розколювалася, очі сльозилися, а по спині то й діло пробігали мурахи. Усе тіло пробивав озноб. Достаючи флягу, іспанець набрав трохи води в долоні, щоб умитись. Піднісши їх до обличчя, він побачив, що всі руки були в крові. Згадавши, що сталося минулої ночі, Маркос прийшов у жах; всередині його все скрутило, ще мить — і він вирвав просто на підлогу. У цей час у двері постукали, і Маркос, ледве піднявши голову, прохрипів зірваним голосом:

— Не зараз, провалюйте!

— Маркос, це Алонсо, потрібно поговорити, — роздався голос за дверима.

— Я ж сказав, не зараз!

— Це важливо.

— Ти що, глухий? — сказав Маркос цю фразу, але двері вже відчинилися, і на порозі з'явився Алонсо.

— Ви виглядаєте не дуже, командире, — сказав солдат, дивлячись на калюжу на підлозі.

— Командир? Ти увійшов до кімнати без мого дозволу, так який же я командир? — огризнувся Маркос.

— Прошу вибачення. Але справа дійсно важлива.

Маркос протер очі руками, зробив ковток води з фляги й втомлено розвалився в кріслі:

— Говори, — на видиху промовив молодий іспанець.

— Наші розвідники, коли шукали провіант, знайшли дівчину; вона була знесилена й побита. На ній форма загону Рейгана. Я припускаю, що це може бути його донька.

— Цікаво, — задумливо сказав Маркос.

— Дівчина була без свідомості; ми віднесли її в медпункт. Серйозних травм немає, але вона сильно виснажена.

— Добре, скажи мені, в чому терміновість? Це не могло почекати?

— Є ще  щось, командире. — Розвідники розповіли, що коли вони підходили до дівчини, то налякали високого чоловіка в капюшоні, який був обшитий незрозумілими рунами.

— Ти що, хочеш сказати, що її хотіли забрати «Апостоли»? Це ж нісенітниця.

— Маркос, це слова бійців. — Навряд кільком розвідникам здалося б одне й те ж.

— Двоголові крикуни, «Апостоли», великий Берн, Ейденхолдовський єті. — Посиіхнувся командир. — Це все байки, які травили нам ще в септі. — Але якщо ти правий, то за нею йде полювання, відповідно і за нами теж?

— Можливо. — Стримано відповів Алонсо. — Командире, здається, це ваше. — Боєць витягнув пістолет з-за пояса і поклав його на стіл Маркоса.

Той, кинувши погляд на зброю, мовчки взяв її зі столу і повернув у рідну кобуру. Піднявши очі на Алонсо, він запитав:

— Він живий?

— Живий, але був на волосині від того, щоб померти. — Медики забинтували йому голову, там немає живого місця.

— Мені шкода. — Опустивши очі на підлогу, ледве чутно сказав Маркос.

— Я знаю. — Відповів Алонсо. — Я можу йти?

— Ким були твої батьки? — запитав командир.

— Батька я ніколи не знав, а мати вирішила, що для дитини шести років краще буде, якщо він буде прислужувати Нескореним. — Вона була вітряною, чоловіків змінювала як рукавички. — Але я все ж таки вдячний їй за те, що я тут.

— Коли ти її бачив востаннє?

— Коли ми покидали береги Іспанії. — До того часу вона втратила свою красу, як і попит у чоловіків. — Я залишив її там, без шансів вижити. — Всі ми пам'ятаємо, що сталося після нашого відплиття. — Ось. — Алонсо витягнув кулон у вигляді морської зірки. — Це все, що в мене від неї залишилося. — Копійчаний, пластиковий, сувенірний кулон. — Саме це вона вирішила дати мені на пам'ять. — Можна я вам щось скажу, командире?

— Так, говори, — відповів Маркос.

— Ваш батько жорстка людина, але він завжди дбав про вас і оберігав, як міг. Після його відходу саме в вас він бачив продовжувача своєї справи.

— Мене це не цікавить, Алонсо, — з деякою насмішкою в голосі промовив Маркос. — Іди і дай знати, коли дівчина прийде до тями. Накажи всім збиратися і бути готовими в будь-який момент виступати. Якщо «Апостоли» справді полюють за дівчиною, то нам краще звідси втекти. Ми повертаємося додому.

Алонсо кивнув і покинув командний пункт, а Маркос повернувся назад до ліжка і закрив очі, намагаючись боротися з похміллям.

З настанням вечора командиру стало легше, і він вирішив пройтися по «Акулячому притулку». Ловлячи на собі осудливі погляди, він, опустивши очі до підлоги, направився в медпункт. Медики зустріли Маркоса з побоюванням, боячись, що командир знову п’яний і знову буде ламати все навколо. Але Маркос, спокійно, як ні в чому не бувало, спокійним тоном сказав:

— Доповідайте по хворим? Як швидко вони одужають?

— Дівчина — день-два. Хлопцю потрібно більше часу, — відповів один з медиків.

— Скільки? — запитав командир.

— Мінімум тиждень, максимум три тижні.

Маркос презирливо подивився на лежачого з повністю забинтованою головою бійця і процідив:

— У нас немає стільки часу.

Він підійшов до поруч стоячого ліжка, на якому лежала без свідомості рудоволоса дівчина. Вона лежала нерухомо, наче Спляча красуня в очікуванні поцілунку свого принца. Маркос вдивлявся в її обличчя і ледве чутно сказав:

— Твою ж матір, Ліліт. Ви хоч знаєте, хто це така? — звернувся він до медиків.

— Дівчина з загону Рейгана, це все, що нам відомо, — відповів медик.

— Це не просто дівчина, це його донька, — захоплено промовив іспанець. — Як же тобі вдалося вижити? — звернувся він до безсвідомої дівчини, не сподіваючись почути відповідь.

— Як би там не було, вона слабка і зараз їй потрібен відпочинок, — сказав один з медиків, поправляючи подушку під головою дівчини.

— Так-так, — погодився Маркос. — Забезпечте її всім необхідним. Схоже, хлопці, ми стаємо колекціонерами розбитого загону Рейгана.

— Треба доповісти Вейзі, — сказав один з медиків.

— Якщо ти, або хтось із вас це зробить, я пристрелю його на місці, клянусь, — різко відповів командир. — Ми дочекаємось, поки вона прийде до тями, і відправимось на базу.