Зворотність

Над лікарнею Сандерса нависли важкі чорні хмари, крізь які майже не пробивалося світло. Густий туман огорнув навколишні вулиці, приховуючи обриси зруйнованих будівель і перетворюючи кожен силует на примарну пляму. Вартовим, які чергували на даху, було важко розгледіти навіть тих, хто наближався до головних воріт, тому поява двох бійців, що повільно виринули з туману, одразу привернула їхню увагу.

— Відчиняйте! — крикнув один із прибулих. — Ми свої!

— Хто такі? — долинуло згори.

— Гілберте, відчиняй! На вулиці такий холод, що здохнути можна!

— Саймоне? Це ти?

— Я!

— Вас Ерл уже зачекався. Зараз відчиню!

За кілька секунд важкі ворота відчинилися, пропускаючи прибулих усередину. Проте щойно вони опинилися в головному залі лікарні, дорогу їм перегородили озброєні люди Ерла.

— Нам наказано негайно доставити вас до командира, — повідомив один із вартових.

Саймон здивовано поглянув на автомати в руках охоронців, а тоді перевів погляд на їхні обличчя.

— А навіщо вам пушки?

— Не став зайвих запитань, Саймоне, — сухо відповів вартовий.

Не бажаючи сперечатися, обидва бійці мовчки рушили за конвоєм. Їх провели коридорами лікарні й невдовзі доправили просто до кабінету Ерла. Командир безтурботно розвалився у своєму кріслі, тримаючи в пальцях запалену сигару. Він дивився крізь вузьку щілину між завісами, ніби насправді не помічав присутності гостей. У кабінеті запала тиша, яка затягнулася настільки, що Саймон зрештою вирішив її порушити.

— Ми повернулися, Ерле.

— Бачу, бачу, — відгукнувся той, не відриваючи погляду від вікна.

— Чому нас сюди вели під дулом автомата? — не витримав другий боєць.

Ерл повільно повернув голову й поглянув на нього з удаваним здивуванням.

— З міркувань безпеки, звісно. Тебе це засмучує, Зіпе?

— Та ні, просто дивно якось. Ніби ми вороги, — нервово засміявся Зіп.

— Та годі тобі. Ми знаємо одне одного вже дуже давно. Це всього лише запобіжний захід, нічого більше. — Ерл знову відвернувся до вікна, зробив затяжку й лише тоді запитав: — Краще розкажіть, як усе минуло. Де Рейнхард?

— Рейнхард загинув. Ми натрапили на потвор, — відповів Саймон.

— То навіщо ви взагалі були там? — спокійно поцікавився Ерл. — Наскільки я пам’ятаю, вашим завданням було не допустити загибелі Рейнхарда. Ви не впоралися?

— Їх було надто багато, Ерле. Ми із Саймоном до останнього захищали старого, але його поранення виявилося несумісним із життям, — засмучено пояснив Зіп.

— Зрозуміло, — тихо промовив Ерл, і в його голосі не прозвучало ані співчуття, ані здивування. — А що сталося з Нескореним і його хвойдою?

— Нескорений мертвий, а його дівчина втекла, — відповів Саймон.

На обличчі Ерла з’явилася іронічна усмішка.

— Тобто двоє здоровенних лобуряк не змогли впоратися з бабою, яка ледве на ногах трималася?

— Ерле, ми п… — почав виправдовуватися Зіп, але командир одразу його перебив.

— Тихо-тихо. Я вже знаю, що ти скажеш, і не хочу цього слухати. Можете йти, але майте на увазі: я вкрай вами розчарований.

Він вимовив це настільки спокійно, що його монотонний голос викликав у бійців значно більше тривоги, ніж будь-який спалах гніву. Ерл знову повернувся до вікна, демонструючи, що розмову завершено. Саймон і Зіп перезирнулися, відчуваючи полегшення від того, що їм вдалося відбутися лише доганою, після чого підвелися й попрямували до виходу. Однак, коли вони вже майже дісталися дверей, Ерл несподівано підняв палець, ніби згадав про щось незначне.

— Ах так, мало не забув. Тут є хтось, хто хотів би з вами поговорити. Присядьте.

Бійці нерішуче повернулися до столу й знову опустилися на стільці. За їхніми спинами заскрипіли двері, після чого в кімнату ввійшов чоловік із важкою, шаркаючою ходою. Не поспішаючи, він обійшов бійців ззаду й поклав долоні їм на плечі. Саймон відчув дотик, повернув голову й побачив руку з перснем, який носила лише одна людина. Коли він підняв погляд і впізнав обличчя чоловіка, всередині нього все похололо.

— Я ж казав, що покараю вас особисто, — пролунав позаду хрипкий голос.

— Рейнхард?! Як ти вижив?! Я ж власноруч усадив тобі кулю в голову! — вигукнув Зіп, не приховуючи жаху.

Ерл залишався у своєму кріслі, спокійно дивлячись у вікно й затягуючись сигарою, ніби все, що відбувалося в кабінеті, його зовсім не стосувалося. Проте, витягнувши з-за пояса револьвер і поклавши його на стіл, він дав зрозуміти, що цілком контролює ситуацію.

— Ерле, це якась чортівня! Старий не міг вижити! Його мізки розлетілися по всій кухні! — Саймон спробував підвестися, але рука Рейнхарда, що лежала на його плечі, без зайвих зусиль притиснула його назад до стільця.

Ерл перевів погляд на полонених, і на його обличчі не відобразилося нічого, крім холодної цікавості.

— То ви мені збрехали?

— Старого смертельно поранила руда, — поспіхом заговорив Саймон. — Ми лише добили його, щоб він не мучився!

— Отже, збрехали, — повторив Ерл, наче просто уточнював почуте.

— Ерле, зрозумій…

Командир підвівся з-за столу, загасив сигару, взяв револьвер і неквапливо підійшов до Саймона. Зупинившись перед ним, він нахилив голову, уважно розглядаючи переляканого бійця.

— Кажеш, мізки заляпали все навколо?

— Т-так, — заїкаючись, відповів Саймон.

— І чому ж ти так розхвилювався?

— Ерле, прошу, не вбивай мене! Старий щось приховує, ми повинні розповісти іншим, щоб…

Він не встиг договорити. У кабінеті пролунав постріл, за яким одразу ж пролунав другий. Саймон упав на підлогу, навіть не встигнувши скрикнути, а Зіп, який сидів поруч, не встиг отямитися, коли Рейнхард, стоячи позаду нього, встромив йому ніж у горло. Поранений захрипів, спробував вдихнути, захлинаючись кров’ю, і за кілька секунд затих назавжди.