Стара компанія

Крізь запилені скляні вікна панельного будинку відкривався похмурий пейзаж, який колись був містом, сповненим життя. Тепер же лише сірі руїни височіли на фоні затягнутого хмарами неба, немов похмурі захисники цього похмурого світу. Вулиці, колись заповнені людьми, тепер були пусті та безмовні, вкриті немов павутиною тріщинами та рослинністю, яка, здавалося, з кожним днем поглинала місто все більше і більше.

Вдалині, серед уламків будівель, ледве ворушились  дивні тіні — жахливі істоти, породжені страхом і хаосом. Їх вигнуті силуети блимали в напівтемряві, а хриплячі звуки доносилися до слуху, змушуючи серце не підготовленої людини битися швидше. Вони були не просто істотами; вони були володарями цього міста і уособлювали собою всю безвихідь цього місця, його страхи та кошмари, які стали реальністю.

Зовні, на вулиці, панувала тиша, порушена лише звуками шурхотінням та клацанням щелеп голодних тварюк. Часом можна було побачити, як одна з істот вискакує з-за кута, і кудись стрімко біжить, немов знайшла для себе здобич . 

Погляд за межі вікна нагадував про те, що життя колись було яскравим і насиченим, але тепер усе це стало лише примарою.

Кожен день для Ліліт ставав схожим на попередній — безкінечна рутина виживання і боротьби  з собою і цим місцем серед жахів і пустоти. І хоча з вікна відкривався вид на це мертве місто, всередині залишалося лише одне бажання — покинути пенельку  і знайти хоч когось зі свого загону.

На вулиці смеркалося, Ліліт в черговий раз запалила лампадку, яку знайшла на кухні. Поставивши її до вікна, вона стала вдивлятися в темряву зовні, на вулиці та будинки навпроти. У її мокрих очах вже не було страху і приреченості, як і бажання вибратися. Ліліт дістала з кишені останню галету, відламала половинку і поклала в рот. Іншу половинку вона сховала назад у кишеню. Постоявши біля вікна, вона забрала лампадку і повернулася назад у кімнату, лягла на те, що колись давно було диваном, але з плином часу стало більше схоже на розвалений матрац. Я стояв біля книжкового шафи і не міг відірвати погляду від Ліліт. Її смиренне обличчя, її прекрасне волосся, тонка талія, здавалося, пробуджували в мені те, що неможливо було пробудити. Я підійшов ближче і почув її рівне дихання, яке в злитті з абсолютною тишею ніби створювало нову, прекрасну мелодію. Нахилившись нижче, я розглядів її крихітний, трохи піднятий ніс, усіяний веснянками, та її довгі, загорнуті вії. Хотів би я знати, що вона бачить, коли спить. По яких світах мандрує; можливо, там немає цієї квартири, цієї огидної солдатської форми, голоду, мене, війни і руйнувань. Я легенько доторкнувся до її волосся і провів рукою. Серед рудих локонів я помітив невелике пасмо сивого волосся. Від дотику до Ліліт я відчув тепло; воно розтікалося по моєму тілу, наповнювало мене і надавало сил.

Я відчув себе чимось новим, чимось сильним і непереможним. У цей час Ліліт відкрила очі і дивилась прямо на мене. Я також мовчки дивився на неї. Було видно, як вона оторопіла, і від страху не могла нічого сказати чи зробити. Я зробив крок назад, тим самим, мабуть, привівши її до тями. Вона швидкоруч почала обшарювати свої кишені в пошуках пістолета, при цьому з її уст доносилися обривки фраз:

— Т...т..тиии!? Щшш…щщоо? Що ти тут робиш!?

Нарешті, знайшовши пістолет, вона прицілилася в місце, де я був, але мене там уже не було. Ліліт, важко і часто дихаючи, повільно пішла з лампадкою та пістолетом по іншим кімнатам, обшукуючи їх і нічого не знаходячи, а потім повернулася в зал. Трохи заспокоївшись, вона взяла рацію і знову спробувала вийти на зв'язок з базою:

— База, будь ласка, це Ліліт. - Голос у неї тремтів, а з очей котилися сльози.

— База, хоч хтось, я перебуваю в квартирі, у пастці у тіні.

— Я довго не протягну, тут немає виходу. - Ліліт схилила голову, і гіркі сльози закапали на обривки ковра.

— Алістере, Рейган, хоч хтось, прошу, відповідайте.

Але база мовчала. Ліліт заплакала ще сильніше. Пізніше, трохи заспокоївшись, вона зсунула старе крісло в кут кімнати і сіла в нього. Перед кріслом вона поставила лампадку і поклала на коліна пістолет. Так їй здавалося, можна було дожити до ранку.