Стара компанія

На вулиці смеркалося, Ліліт в черговий раз запалила лампадку, яку знайшла на кухні. Поставивши її до вікна, вона стала вдивлятися в темряву зовні, на вулиці та будинки навпроти. У її мокрих очах вже не було страху і приреченості, як і бажання вибратися. Ліліт дістала з кишені останню галету, відламала половинку і поклала в рот. Іншу половинку вона сховала назад у кишеню. Постоявши біля вікна, вона забрала лампадку і повернулася назад у кімнату, лягла на те, що колись давно було диваном, але з плином часу стало більше схоже на розвалений матрац. Я стояв біля книжкового шафи і не міг відірвати погляду від Ліліт. Її смиренне обличчя, її прекрасне волосся, тонка талія, здавалося, пробуджували в мені те, що неможливо було пробудити. Я підійшов ближче і почув її рівне дихання, яке в злитті з абсолютною тишею ніби створювало нову, прекрасну мелодію. Нахилившись нижче, я розглядів її крихітний, трохи піднятий ніс, усіяний веснянками, та її довгі, загорнуті вії. Хотів би я знати, що вона бачить, коли спить. По яких світах мандрує; можливо, там немає цієї квартири, цієї огидної солдатської форми, голоду, мене, війни і руйнувань. Я легенько доторкнувся до її волосся і провів рукою. Серед рудих локонів я помітив невелике пасмо сивого волосся. Від дотику до Ліліт я відчув тепло; воно розтікалося по моєму тілу, наповнювало мене і надавало сил.

Я відчув себе чимось новим, чимось сильним і непереможним. У цей час Ліліт відкрила очі і дивилась прямо на мене. Я також мовчки дивився на неї. Було видно, як вона оторопіла, і від страху не могла нічого сказати чи зробити. Я зробив крок назад, тим самим, мабуть, привівши її до тями. Вона швидкоруч почала обшарювати свої кишені в пошуках пістолета, при цьому з її уст доносилися обривки фраз:

— Т...т..тиии!? Щшш…щщоо? Що ти тут робиш!?

Нарешті, знайшовши пістолет, вона прицілилася в місце, де я був, але мене там уже не було. Ліліт, важко і часто дихаючи, повільно пішла з лампадкою та пістолетом по іншим кімнатам, обшукуючи їх і нічого не знаходячи, а потім повернулася в зал. Трохи заспокоївшись, вона взяла рацію і знову спробувала вийти на зв'язок з базою:

— База, будь ласка, це Ліліт. - Голос у неї тремтів, а з очей котилися сльози.

— База, хоч хтось, я перебуваю в квартирі, у пастці у тіні.

— Я довго не протягну, тут немає виходу. - Ліліт схилила голову, і гіркі сльози закапали на обривки ковра.

— Алістере, Рейган, хоч хтось, прошу, відповідайте.

Але база мовчала. Ліліт заплакала ще сильніше. Пізніше, трохи заспокоївшись, вона зсунула старе крісло в кут кімнати і сіла в нього. Перед кріслом вона поставила лампадку і поклала на коліна пістолет. Так їй здавалося, можна було дожити до ранку.