Стара компанія

Крізь запилені шибки панельного будинку відкривався похмурий краєвид на місто, яке колись вирувало життям. Тепер на тлі затягнутого хмарами неба височіли лише сірі руїни, схожі на мовчазних вартових цього спустошеного світу. Вулиці, якими колись безперервно рухалися люди, спорожніли й завмерли в тиші, а їхнє потріскане покриття дедалі більше нагадувало павутину, крізь яку пробивалася рослинність, невпинно поглинаючи залишки колишньої цивілізації.

Поміж уламками будівель удалині ледь помітно ворушилися дивні тіні — потворні істоти, що стали невіддільною частиною цього світу, сповненого страху й хаосу. Їхні викривлені силуети зникали в напівтемряві, а хрипкі звуки, що долинали з вулиць, змушували серце непідготовленої людини битися частіше. Вони давно перестали бути просто чудовиськами, яких варто боятися: тепер саме вони володарювали серед руїн, уособлюючи безвихідь, що оселилася в цьому місті, та кошмари, які стали реальністю.

Ззовні долинала лише тиша, зрідка порушувана шурхотом і сухим клацанням щелеп голодних тварюк. Час від часу одна з них раптово вискакувала з-за рогу й кидалася вулицею, немов помітила здобич, заради якої варто було порушити звичний спокій мертвого міста.

Погляд крізь вікно нагадував про те, що колись життя тут було яскравим і насиченим, однак тепер усе це перетворилося на примару, яка поволі розчинялася серед руїн.

Для Ліліт кожен новий день ставав майже невідрізним від попереднього, перетворюючись на нескінченну рутину виживання та боротьби із самою собою, навколишнім світом і жахами, що причаїлися за стінами її тимчасового прихистку. Попри мертвий краєвид за вікном, у глибині душі вона все ще плекала одне бажання — залишити цю прокляту квартиру й відшукати бодай когось зі свого загону.

Коли над містом почало сутеніти, Ліліт знову запалила лампадку, яку знайшла на кухні, й поставила її на підвіконня, звідки можна було спостерігати за темними вулицями та будинками навпроти. У її втомлених очах уже майже не залишилося ані страху, ані відчаю, ані колишнього прагнення будь-що вирватися звідси. Здавалося, вона поступово змирилася зі своєю долею, прийнявши те, що ще зовсім недавно здавалося неможливим. Діставши з кишені останню галету, Ліліт відламала половину й поклала її до рота, а решту обережно сховала назад, залишаючи собі хоча б щось на наступний день.

Трохи постоявши біля вікна, вона забрала лампадку й повернулася до кімнати, де влаштувалася на тому, що колись було диваном, а тепер більше нагадувало розвалений матрац. Я стояв біля книжкової шафи й не міг відвести від неї погляду. Її змиренне обличчя, прекрасне руде волосся та тонка талія пробуджували в мені щось таке, чого, здавалося, вже ніщо не могло повернути до життя. Я повільно наблизився й почув її рівне дихання, яке, зливаючись із цілковитою тишею, утворювало дивовижну мелодію, здатну на мить примусити забути про все, що нас оточувало.

Нахилившись нижче, я роздивився її маленький, трохи кирпатий ніс, усіяний веснянками, та довгі вії, що затуляли заплющені очі. Мені хотілося знати, що вона бачить уві сні й якими світами мандрує, поки її тіло відпочиває на цьому жалюгідному дивані. Можливо, у тих світах не існувало цієї квартири, огидної солдатської форми, голоду, війни та руйнувань, а мене самого не було поруч із нею. Можливо, там вона могла просто жити, не озираючись щохвилини на небезпеку й не рахуючи крихти їжі, що залишилися до ранку.

Я обережно торкнувся її волосся й провів рукою поміж рудих локонів, де несподівано помітив тоненьке пасмо сивини. Від цього дотику мене охопило тепло, яке поступово розливалося тілом, наповнюючи його силою, якої я раніше не знав. У ту мить я відчув себе кимось іншим — сильним, незламним, майже непереможним, наче сама присутність Ліліт повертала мені те, що давно було втрачено.

Саме тоді вона розплющила очі й подивилася просто на мене. Я завмер, не відводячи погляду, а вона, схоже, ще не до кінця усвідомлювала, що відбувається. Її обличчя спотворилося від переляку, і протягом кількох секунд вона не могла ні вимовити слова, ні поворухнутися. Я зробив крок назад, і цей рух, очевидно, повернув її до тями. Ліліт гарячково почала обшукувати кишені, намагаючись знайти пістолет, а з її вуст виривалися лише уривчасті звуки:

— Ти… т-ти?! Що… що ти тут робиш?!

Зрештою намацавши зброю, вона вихопила її й прицілилася туди, де я стояв мить тому, проте мене вже не було. Важко й часто дихаючи, Ліліт підхопила лампадку та почала повільно обходити кімнати, тримаючи пістолет напоготові й перевіряючи кожен закуток. Вона нікого не знайшла, однак це не заспокоїло її остаточно, тож, повернувшись до вітальні, вона ще якийсь час прислухалася до тиші, перш ніж наважитися взяти рацію.

— Базо, будь ласка, це Ліліт, — промовила вона тремтячим голосом, і по її щоках покотилися сльози. — Базо, відгукніться, хоч хтось! Я перебуваю в квартирі, у пастці, у Тіні. Я довго не протягну, звідси немає виходу.

Вона опустила голову, і гіркі сльози закапали на пошарпаний килим, що лежав біля її ніг.

— Алістере, Рейгане, будь ласка, хоч хтось, відповідайте!

Рація залишалася німою. У відповідь не пролунало ані слова, ані бодай короткого тріску, який міг би дати надію на те, що хтось почув її заклик. Ліліт не витримала й заплакала ще сильніше, стискаючи рацію в руці, немов та була останньою ниткою, що пов’язувала її з колишнім життям. Лише згодом, трохи опанувавши себе, вона пересунула старе крісло в куток кімнати й сіла, поставивши лампадку перед собою та поклавши пістолет на коліна. У такому положенні їй здавалося, що вона принаймні зможе дочекатися ранку, якщо до того часу з темряви не з’явиться щось, здатне покласти край її самотності.