Батько і син

Розділ

Вейга да Сілва належав до тих людей, чия репутація ніколи не була однозначною. Одні вважали його талановитим командиром, здатним привести своїх бійців до перемоги навіть за найгірших обставин, інші бачили в ньому небезпечного мародера, для якого власні інтереси завжди стояли вище за будь-які правила. І ті, й інші мали рацію, адже Вейга ніколи не намагався здаватися кращим, ніж був насправді, і не вважав за потрібне виправдовувати свої рішення перед тими, хто не мав достатньо сили, щоб їх оскаржити.

Його шлях розпочався на берегах Іспанії, де він зібрав навколо себе загін найманців, готових битися за золото, здобич і славу. Вейга мав рідкісний дар знаходити спільну мову з людьми, а його природна харизма дозволяла перетворювати навіть випадкових союзників на відданих бійців. Проте за приємними манерами й умінням переконувати ховалася людина, яка чудово знала ціну чужим слабкостям і ніколи не соромилася використовувати їх на власну користь. Ще до Великої війни його загін здобув репутацію вправних мародерів, які вміли знаходити зброю там, де інші бачили лише руїни, і забирати необхідне навіть у тих, хто не збирався нічим ділитися.

Коли війна охопила Іспанію, Вейга разом зі своїми людьми залишив рідні землі й вирушив до септи, де склав присягу та приєднався до «Нескорених». Для нього це стало не стільки відмовою від колишнього життя, скільки можливістю отримати нові ресурси, вплив і ворогів, гідних його уваги. Він прийняв правила братства, але ніколи не дозволяв їм повністю визначати власні вчинки, віддаючи перевагу рішенням, які вважав вигідними для себе та своїх людей. Така незалежність неодноразово ставала причиною конфліктів з іншими командирами, які вимагали суворого дотримання кодексу, проте мало хто наважувався відкрито виступати проти Вейги. Він був не лише хитрим стратегом, а й небезпечним супротивником, який умів перетворювати навіть невигідне становище на можливість для удару.

З часом його загін став одним із найвідоміших військових формувань «Нескорених». Сірий камуфляж вирізняв його бійців серед інших підрозділів, чиє спорядження відповідало суворішим вимогам братства, а методи ведення бою лише зміцнювали їхню славу. Вейга не цурався ризикованих маневрів, умів використовувати слабкі місця противника й нерідко досягав успіху там, де інші командири вважали перемогу неможливою. Його загін не провалив жодного завдання, і хоча така репутація викликала захоплення, вона ж породжувала заздрість та ненависть серед тих, кому доводилося рахуватися з його впливом.

Тепер Вейга сидів у своєму кабінеті, схилившись над величезною картою міста, розгорнутою на столі. Сірий берет трохи затіняв його лоба, а акуратна стрижка та доглянута чорна борода надавали обличчю суворого, майже військового вигляду. Попри зморшки, які з роками стали помітнішими біля очей і на переніссі, у його погляді не було ані розгубленості, ані втомленої покірності людини, яка змирилася з новим світом. Він звик оцінювати обставини холоднокровно, зважувати можливі втрати й шукати рішення, яке дозволило б зберегти перевагу над іншими. Саме тому його підлеглі знали: Вейга міг пробачити помилку, але ніколи не терпів безглуздості, особливо коли вона коштувала життя його людям.

Під його командуванням перебувало близько трьохсот бійців, переважно іспанців, яких він особисто відбирав і перевіряв перед тим, як прийняти до загону. Ще сорок чоловік, включно з самим командиром, становили підрозділ його сина Маркоса, який формально був окремою бойовою одиницею, але фактично залишався під батьківським наглядом. Вейга пишався своїми людьми, хоча рідко висловлював це вголос, і саме тому вимагав від них дисципліни, витримки та вміння думати самостійно. Він не хотів мати під рукою натовп виконавців, які вміли лише чекати наказів, адже в світі, де за кожною помилкою могла стояти смерть, бездумна покора була не менш небезпечною, ніж відкрита непокора.

Вейга саме пересував одну з позначок на карті, коли у двері постукали, а за мить вони відчинилися без дозволу господаря. Він повільно підвів голову, і на його обличчі промайнуло роздратування, яке він, утім, не поспішив демонструвати. До кабінету ввійшов Маркос.

Молодий іспанець успадкував від батька виразні риси обличчя, темне волосся та темперамент, який нерідко заважав йому зберігати холоднокровність. Проте між ними було більше відмінностей, ніж могло здатися на перший погляд. Якщо Вейга давно навчився приховувати справжні наміри за спокійною усмішкою, то Маркос ще не вмів стримувати емоцій і часто дозволяв гніву говорити замість себе. Він виріс серед «Нескорених», не знаючи іншого світу, іще змалечку перебував поруч із батьком, а після смерті матері від лихоманки його вихованням займалися Вейга та охоронці септи. Згодом хлопець став вправним бійцем, відважним і часом безрозсудним, однак так і не позбувся відчуття, що всі його досягнення залишаються в тіні батьківської слави.

Маркос прагнув довести, що здатний командувати не гірше за Вейгу, проте його підрозділ досі не брав участі в повноцінних зачистках і небезпечних бойових операціях. Бійці виконували переважно розвідувальні завдання та вирушали на пошуки провіанту, тоді як найскладніші операції доручали іншим підрозділам. Для Вейги це було питанням відповідальності: він не збирався кидати сина та його людей у бій лише заради того, щоб задовольнити чиїсь амбіції. Сам Маркос, однак, сприймав таку обережність як недовіру, а що довше він залишався осторонь справжніх битв, то сильніше прагнув довести власну спроможність. Він намагався заручитися підтримкою товаришів, пропонував нові тактичні рішення, вимагав більше повноважень, але більшість досвідчених бійців усе ще бачила в ньому передусім сина свого командира.

Цього разу він навіть не спробував привітатися. Наблизившись до столу, Маркос із таким обуренням глянув на батька, наче вже встиг винести йому вирок.

— Стратити Карлоса?! Якого диявола, батьку?! Він один із найкращих бійців мого загону! Ти не посмієш! Це мій загін, і рішення в ньому прийматиму я!