Лікарня Сандерса

Яскраво-рожевий захід сонця надавав спорожнілому місту особливого шарму, огортаючи його оманливим спокоєм, який важко було узгодити з тим, на що перетворився світ після загибелі цивілізації. Прямуючи до лікарні, Алістер і Піп мимоволі милувалися краєвидом: потрісканими фасадами будівель, темними провалами вікон і вулицями, на яких природа поступово повертала собі все, що колись належало людям. Деякі споруди майже повністю зникли під густим плющем, що чіплявся за стіни й обплітав залишки балконів, і саме ця буйна рослинність, яка пробивалася крізь бетон та асфальт, була чи не єдиною ознакою життя серед мертвих кварталів.

— Як думаєш, Рейган з рештою хлопців уже дістався бази? — порушив мовчанку Піп.

— Не знаю. Дорога неблизька, але якщо їх досі немає на місці, то вони, мабуть, уже десь поблизу, — відповів Алістер, не відводячи погляду від вулиці попереду.

— Як думаєш, за нами підуть?

— Сумніваюся. У «Нескорених» є важливіші справи, ніж розшукувати двох дезертирів.

Алістер нарешті повернув голову до супутника, наче згадав про питання, яке давно його цікавило.

— До речі, у септі ти вивчав тварин та їхні різновиди. Чому тоді не впізнав крикунку?

Піп зніяковіло поправив спорядження на плечі, підбираючи слова, які не звучали б надто безглуздо навіть у власних вухах.

— У септі я вивчив чимало різновидів істот: тіней, архіістот, крикунок, товстолобів та багатьох інших. Проте в реальному житті мені майже жодного разу не доводилося бачити крикунок на власні очі, тому до останнього сподівався, що перед нами звичайна дівчинка. До того ж кажуть, що більшість цих підвидів уже давно перебита «Нескореними».

— Хотілося б у це вірити, — похмуро зауважив Алістер.

Деякий час вони йшли мовчки, прислухаючись до навколишніх звуків і час від часу перевіряючи вулиці, що вели до їхньої мети. Нарешті Піп знову заговорив, і цього разу в його голосі відчувалася не лише тривога, а й надія, за яку він тримався попри всі обставини.

— Припустимо, ми знайдемо Ліліт. Що тоді робитимемо? Повернемося на базу? Мені здається, якщо ми прийдемо всі разом і пояснимо Рейгану, що сталося, він зрештою нас помилує.

— Я не повернуся, Піпе.

Відповідь пролунала настільки впевнено, що Піп мимоволі сповільнив крок.

— Але ж нам не обов’язково повертатися до Рейгана. Можемо приєднатися до Харріса або до Вейги та його сина. Такий боєць, як ти, і Ліліт станете в пригоді будь-якому загону «Нескорених». Там нас принаймні не вважатимуть ворогами.

— Я не знаю, що буде далі, коли ми знайдемо Ліліт, і не збираюся зараз вигадувати плани на майбутнє. Одне можу сказати напевно: для мене служба закінчилася. Я більше не хочу жити за їхніми законами й виконувати накази людей, які давно забули, заради чого все це починалося.

Піп не став сперечатися, хоча з його обличчя було зрозуміло, що він досі не полишив надії переконати друга повернутися до колишнього життя. Натомість він знову зосередився на дорозі, і невдовзі перед ними постала велика будівля, над головним входом якої ще трималася вивіска з написом «Лікарня Сандерса».

— Ось ми й на місці, — промовив Алістер.

Наблизившись до входу, вони помітили, що двері трохи прочинені й одна стулка дивним чином зависла над підлогою. Алістер зупинився, уважно оглянув темний отвір і жестом наказав Піпу не шуміти. Той мовчки кивнув, після чого вони обережно рушили вперед. Алістер легенько підштовхнув двері, зазирнув усередину й, не помітивши нічого підозрілого, покликав товариша ближче.

— Чисто, — встиг прошепотіти він.

Тієї ж миті приміщення залило сліпуче біле світло, від якого обоє мимоволі заплющили очі. Перш ніж хтось із них устиг бодай щось зрозуміти, пролунали два глухі удари прикладами по потилицях. Ударів було завдано з такою силою, що Алістер і Піп майже одночасно втратили свідомість, навіть не побачивши облич своїх нападників.

Коли Піп нарешті опритомнів, йому знадобилося кілька довгих секунд, щоб усвідомити, де він перебуває. Голова розколювалася від болю, тіло нило, наче його довго били, поки він лежав без свідомості, а світ перед очима розпливався в нечітких плямах. Над самим ліжком хтось рухався, і, зосередивши погляд, Піп розгледів дівчину, яка схилилася над ним. Помітивши, що він розплющив очі, вона відступила на крок, а потім підійшла ближче.

— Рада, що ти нарешті отямився. Тобі добряче дісталося. Як почуваєшся?

Піп спробував підвестися, проте біль у голові змусив його скривитися. Дівчина відразу поклала долоню йому на груди й обережно притримала, не дозволяючи зробити різкого руху.

— Лежи. Тобі потрібні спокій і відпочинок, а не нові пригоди. До речі, як тебе звати?

— Філіп, — відповів він, намагаючись говорити так, ніби його зовсім не турбувало власне самопочуття.

— Гарне ім’я. А мене звати Кая, — представилася дівчина з доброзичливою усмішкою. — Вам із другом неабияк пощастило. Ерл не залишає «Нескорених» живими, якщо вони опиняються на його території. Добре, що ми помітили зірвані шеврони. Саме вони вас і врятували.

Згадка про Алістера миттєво повернула Піпові тривогу. Він спробував знову підвестися, цього разу не звертаючи уваги на біль.

— Де Алістер? Що тут узагалі відбувається?

— З твоїм другом усе гаразд. Він у сусідній палаті. Я заходила до нього нещодавно, але він іще не приходив до тями. Ерл хоче поговорити з вами обома, щойно ви зможете нормально пересуватися.

— Ерл? Хто він такий?

— Засновник нашої громади. Завдяки йому ми маємо дах над головою, їжу й захист, — пояснила Кая, ніби йшлося про речі, які не потребували додаткових пояснень.

— Нашої громади? — перепитав Піп. — І скільки вас тут?

Дівчина засміялася, похитавши головою.

— Для людини, яка щойно отямилася після добрячого удару, ти ставиш надто багато запитань. Краще набирайся сил, а я поки принесу тобі щось поїсти, Філіпе.