Місто 404

Вибравшись із метро, Алістер швидко зорієнтувався й визначив напрямок, у якому йому слід було рухатися. Поранена нога нестерпно боліла, кров продовжувала просочуватися крізь тканину штанів, а рани, отримані під час відступу, нагадували про себе щоразу, коли він робив черговий крок. Алістер розумів, що в такому стані далеко не зайде, а тому насамперед мусив знайти надійне укриття, де зміг би перечекати ніч, перев’язати рани й набратися сил. Крім того, він не виключав, що Нескорені можуть розпочати пошуки втікачів, і хоча не знав, чи наважиться Рейган витрачати на них людей, ризикувати зайвий раз не хотілося.

Зупиняючись через короткі проміжки часу, Алістер повільно просувався вздовж гілки метро, доки не дістався наступної станції. Вхід до неї був завалений уламками мосту, що обвалився просто на підземний прохід. Він затримався біля завалу, розглядаючи можливість пробратися всередину, проте швидко відмовився від цієї думки: спроба розібрати уламки могла здійняти надто багато шуму й привернути увагу істот, які, цілком можливо, перебували неподалік. Не бажаючи наражатися на зайву небезпеку, Алістер рушив далі, сподіваючись знайти якесь приміщення, у якому можна було б провести ніч.

Невдовзі йому трапилася невелика занедбана крамниця. Підійшовши ближче, він зазирнув крізь розбите вікно й переконався, що всередині не залишилося нічого, що могло б зацікавити мародерів. Полиці були порожні, прилавок перевернутий, а серед сміття на підлозі не виднілося навіть натяку на корисні припаси.

— Згодиться, — вирішив Алістер, якому зараз було байдуже до будь-яких зручностей.

Вхідні двері виявилися заколоченими дошками, тож іншого способу потрапити всередину, крім розбитого вікна, не залишалося. Діючи обережно, Алістер повільно прибирав уламки скла, що ще трималися в рамі, намагаючись не здіймати зайвого шуму. Коли прохід нарешті звільнився, він насилу переліз усередину й опинився в цілковитій темряві. Очі довго не могли звикнути до мороку, тому спочатку йому доводилося рухатися навпомацки, обережно торкаючись стін і перевіряючи кожен крок. Обшукавши крамницю, Алістер знайшов невелике підсобне приміщення, де присів на підлогу, прихилившись спиною до стіни.

Дочекаюся ранку, а тоді рушу далі, — вирішив він, намагаючись влаштуватися якомога зручніше, хоча біль у нозі й не думав відступати.

Прокинувся Алістер від тихого хрускоту битого скла під чиїмись ногами. Він миттєво розплющив очі й прислухався, а тоді, озирнувшись, помітив, що крізь дверний отвір до підсобки пробивається сонячне проміння. За ніч він настільки виснажився, що проспав довше, ніж збирався, і тепер хтось неквапливо наближався до приміщення, у якому він сховався.

Кроки ставали дедалі виразнішими. Алістер обережно підвівся, намагаючись не навантажувати поранену ногу, і схопив дерев’яний стілець, що стояв біля стіни. Доклавши трохи сили, він відламав одну з ніжок і стиснув її в руці, хоча чудово розумів, наскільки жалюгідною зброєю вона була проти озброєного ворога чи навіть невеликої істоти.

Невже на цьому все закінчиться? — промайнуло в його голові.

Він міцніше стиснув дерев’яну ніжку, намагаючись переконати себе, що навіть така дрібниця може стати в пригоді, якщо доведеться захищатися. Коли двері нарешті відчинилися, Алістер напружився й приготувався завдати удару, проте всі його приготування виявилися марними: на порозі стояв Піп, який дивився на нього з такою широкою усмішкою, ніби знайшов не пораненого втікача, а старого приятеля, котрий просто вирішив переночувати в незвичному місці.

— Швидко ж ти бігаєш для травмованого, — пожартував Піп, окинувши поглядом ніжку стільця в руці Алістера. — Я ледь тебе наздогнав.

— Матір Божа, Піп! Що ти тут робиш? — ошелешено вигукнув Алістер, повільно опускаючи свою імпровізовану зброю.

— Як бачиш, знову тебе рятую. Я вже, мабуть, збився з рахунку, скільки разів доводилося це робити, — відповів Піп, не втрачаючи усмішки. — А без їжі, води й нормальної зброї ти навряд чи доживеш до зустрічі з Ліліт. Я прихопив трохи припасів, тож принаймні голодувати нам не доведеться. Але це ще не все.

Піп відступив на крок, демонструючи спорядження, яке приніс із собою. На поясі висіли ніж і пістолет Грега, а за плечем був автомат, який Алістер одразу впізнав.

— Оце вже цікаво, — промовив він, недовірливо переводячи погляд зі зброї на друга. — Думаю, Грег буде не в захваті. Він же свою цяцьку любив чи не більше за власне життя.

— Саме тому я й вирішив, що вона стане нам у пригоді, — задоволено відповів Піп.

— Але як ти взагалі знайшов мене? І як примудрився забрати все це?

Піп поправив ремінь на плечі й заходився пояснювати, поки Алістер намагався влаштуватися зручніше, щоб не навантажувати поранену ногу.

— Я, звісно, ніколи не був добрим бійцем, зате непогано орієнтуюся на місцевості. Щойно ми опинилися в метро, я почав вивчати всі переходи й бічні ходи, щоб у разі нападу істот у нас був запасний шлях для відступу. Один такий прохід я знайшов і навіть показав Рейгану, але він вирішив залишити його на крайній випадок. Коли я побачив, що ти йдеш, то не став тебе зупиняти, бо зрозумів, що ти все одно не послухаєшся. Натомість дочекався слушної нагоди, скористався тим самим ходом і прихопив усе, що могло нам знадобитися. А далі залишалося лише здогадатися, куди ти подався, і перевіряти найближчі укриття.

Алістер кілька секунд дивився на нього, а тоді не втримався й усміхнувся. У цій усмішці було більше полегшення, ніж веселощів: після всього, що сталося в метро, він уже майже змирився з думкою, що відтепер доведеться покладатися лише на власні сили. Піп підійшов ближче, і друзі міцно обійнялися, не потребуючи зайвих слів, щоб показати, наскільки раді бачити одне одного живими.

— То який у нас план? — запитав Піп, коли вони нарешті відсторонилися. — Ти знаєш, де шукати Ліліт?