В пастці

Ліліт була з тих людей, які не вміють миритися з обставинами, навіть коли ті здаються сильнішими за будь-яку людську волю. У її зелених очах завжди жеврів упертий вогник, а на вустах раз у раз з’являлася усмішка, що обіцяла чергову суперечку з долею. Вогняно-руде кучеряве каре обрамляло обличчя, вкрите розсипом веснянок, і надавало їй майже беззахисного вигляду, який зникав без сліду, щойно дівчина бралася за справу. Ліліт була єдиною жінкою в загоні «Нескорених» Рейгана Безсердечного, проте ніколи не дозволяла нікому забувати, що її місце серед бійців визначалося не статтю, а вмінням виживати. До того ж вона була донькою командира, а отже, мусила постійно доводити, що не отримала свого становища завдяки батькові, хоча саме його ім’я нерідко ставало для неї додатковим тягарем.

Вона не вирізнялася грубою силою, зате вміла помічати те, повз що інші проходили, не замислюючись, і знаходила вихід там, де решта вже встигала змиритися з поразкою. Ліліт могла підкоритися наказу, але майже завжди примудрялася виконати його по-своєму, змушуючи Рейгана стискати зуби від роздратування. Її бунтарство часом межувало з безрозсудністю, а готовність ризикувати не раз ставила під загрозу і її саму, і тих, хто опинявся поруч. Найчастіше цим кимось був Алістер Залізний, який тримався біля неї так невідступно, ніби давно вирішив, що жодна небезпека не дістанеться Ліліт, поки він здатен стояти на ногах. Він не надто багато говорив про свої почуття, проте його вчинки промовляли значно переконливіше за слова, і дівчина відповідала йому взаємністю, хоча іноді, здавалося, навмисно випробовувала межі його терпіння. Рейганові їхній зв’язок не подобався, адже командир добре знав, наскільки небезпечними можуть стати почуття у світі, де кожна прихильність перетворюється на вразливе місце. Водночас він розумів, що поряд з Алістером його донька має людину, яка не покине її напризволяще.

Утім, того дня Ліліт була далеко від батька й Алістера, а всі її звичні переваги не мали великого значення перед обличчям обставин, у яких вона опинилася. Прийшовши до тями й насилу підвівшись на ноги, дівчина витягла пістолет і почала обережно перевіряти кімнату за кімнатою, уважно оглядаючи кожен куток і прислухаючись до звуків, що долинали з-за стін. Лише переконавшись, що безпосередньої небезпеки всередині немає, вона опустила зброю, витягла з кишені галету й умостилася в моєму кріслі.

Я стояв у проході й мовчки спостерігав, як вона з жадібністю їсть одну галету за одною, майже не звертаючи уваги на смак. Було очевидно, що голод дошкуляв їй уже давно, а кожен шматок давав змогу бодай ненадовго відкласти думки про те, що робити далі. Коли в руках залишилося лише дві галети, Ліліт зняла з пояса флягу, зробила кілька ковтків води й невдоволено похитала головою.

— На півтора дня вистачить, — промовила вона, оцінюючи свої запаси так, ніби йшлося про чергове завдання, яке належало виконати з обмеженими ресурсами.

Відкинувшись на спинку крісла, дівчина заплющила очі й на кілька хвилин завмерла. Здавалося, вона намагалася розслабити втомлені м’язи, проте напружений вираз обличчя видавав, що думки її не припиняли працювати ні на мить. Приблизно за п’ять хвилин Ліліт підвелася й підійшла до вікна, а я, не бажаючи залишатися осторонь, рушив слідом і став поруч.

Мені зовсім не хотілося, щоб вона помітила того другого мене, який стояв у будинку навпроти й невідривно дивився в наш бік. Проте він, наче навмисне вирішивши мене роздратувати, не збирався нікуди зникати й тепер пильно спостерігав уже за Ліліт. Я затамував подих, хоча й сам не міг пояснити, навіщо мені було це потрібно, але дівчина, схоже, його не помітила або просто не надала йому значення. Її увага цілковито належала вулиці, де серед понівечених будівель і покинутих машин могли ховатися небезпеки, про які вона поки нічого не знала.

Ліліт довго вдивлялася в місто, намагаючись оцінити обстановку, і її обличчя залишалося настільки незворушним, що я не міг зрозуміти, чи побачила вона щось тривожне, чи просто обмірковувала можливі шляхи відступу. Приблизно за сім хвилин вона нарешті відійшла від вікна й попрямувала до книжкової шафи. На полицях лежали лише три книги, усі в білих обкладинках, без назв і жодних написів, а коли Ліліт розгорнула одну з них, то виявила, що сторінки також порожні.

— Ну й справи, — розчаровано пробурмотіла вона, повертаючи книгу на місце.

Після цього дівчина знову вийшла до коридору, дістала рацію й натиснула кнопку виклику, сподіваючись нарешті почути голос когось зі своїх.

— База, це Ліліт. Є хтось живий? Прийом.

У відповідь пролунало лише шипіння перешкод. Вона спробувала ще раз, називаючи імена тих, хто міг перебувати на базі, але рація вперто мовчала.

— Рейгане! Гаррісе! Та бодай вас, ви там усі оглухли?! — не приховуючи роздратування, вигукнула Ліліт.

Відповіді не було, і невдоволення на її обличчі поступово поступилося місцем тривозі. Дівчина відразу ж спробувала відігнати думки про те, що могло статися з її загоном, ніби сама відмова розглядати найгірший варіант могла відвернути його здійснення.

— І де ж їх чорти носять? — запитала вона в порожньому коридорі, опустивши рацію.

Не дочекавшись відповіді від тих, кого, можливо, вже не було кому відповідати, Ліліт узялася перевіряти зброю. Автомат зазнав надто серйозних пошкоджень, тож після кількох безрезультатних спроб оцінити поломку вона відклала його й витягла магазин із пістолета. Патрон за патроном дівчина перерахувала боєприпаси, викладаючи їх перед собою, а тоді знову зібрала докупи.

— Вісім патронів, — тихо промовила вона.

Останній патрон Ліліт ще деякий час крутила між пальцями, занурившись у роздуми. Вісім пострілів були надто мізерним запасом для людини, яка опинилася сама серед невідомого міста, без зв’язку зі своїми й без жодного розуміння, що чекає на неї за найближчим поворотом. Нарешті вона повернула патрон у магазин і заходилася збирати рюкзак, намагаючись не зважати на біль у пораненій нозі. Рухалася вона напрочуд вправно, хоча кожен крок, напевно, давався їй значно важче, ніж вона хотіла показати. Погляд її впав на бронежилет, що лежав на підлозі. Піднявши його, Ліліт оглянула пошкодження й переконалася, що той уже навряд чи зможе її захистити, після чого зі злістю жбурнула його назад.