В пастці

Ліліт - прекрасна, рудоволоса дівчина з впертим блиском в очах і вічною готовністю сперечатися з долею. Єдина жінка в загоні  «Незламних» Рейгана Безсердечного, вона ніколи не просила поблажок — і не залишала нікому шансу їх запропонувати. Донька командира, Ліліт з дитинства знала, що на її плечах завжди буде лежати подвійний тягар: честь батька і недовіра тих, хто вважає, що війна — не жіноча справа.

Вона носила каре: вогняно-руді, кучеряві пасма вперто пружинили біля обличчя, а розсип веснянок робив її зовнішність оманливо м'якою — рівно до того моменту, як вона починала діяти. У строю і в бою Ліліт трималася так само впевнено, як будь-який з чоловіків: витривала, швидка, уважна до деталей. Там, де інші ломились напролом, вона знаходила лазівку; де хтось покладався на силу, вона ставила на розрахунок і хитрість — лисичу, майже насмішливу.

Її бунтарський характер не раз змушував батька стиснути зуби: Ліліт могла підкоритися наказу — але зробити це по-своєму, з нахабністю, яка одночасно захоплювала і лякала. Вона не шукала смерті, але й не вміла жити обережно. В ній було занадто багато вогню — того самого, що веде вперед, навіть коли розум велить зупинитися.

Поряд з нею майже завжди тримався Алістер Залізний — її захисник і тінь, її щит серед жорстокого світу  «Нескорених». Він любив Ліліт явно, по-справжньому: не словами, а вчинками, мовчазною вірністю і готовністю закрити її собою. Ліліт відповідала взаємністю, але іноді в її погляді пролітало щось грайливе, ніби вона перевіряла межі його терпіння — грала з ним чи просто боялася показати, наскільки він їй дорогий.

Рейгану їх зв'язок не подобалася: занадто особисте, занадто небезпечне, занадто вразливе для загону, який звик бути каменем. Але він бачив головне — поряд з Алістером Ліліт справді була в надійних руках. І, як би не дратували його її впертість і свавілля, він розумів: саме така донька могла вистояти серед  «Нескорених» — не зламатися, не розчинитися, а стати однією з них.

Прийшовши до тями і не без труднощів піднявшись на ноги, Ліліт дістала пістолет і з обережністю почала перевіряти кімнату за кімнатою. Переконавшись, що тут їй нічого не загрожує, вона витягла з кишені галету, сіла в моє крісло і почала їсти.

Я стояв у проході до кімнати і з цікавістю спостерігав, з якою жадністю та апетитом вона поїдає одну галету за іншою. Залишивши дві штучки, вона зняла з поясу флягу з водою, зробила ковток і трохи розчаровано промовила:

— На півтора дня...

Розвалившись у кріслі, вона, здавалося, давала розслабитися всім своїм м’язам, але по обличчю було видно, яка вона зосереджена і як прораховує свій подальший план дій. Просидівши так хвилин п’ять, вона встала з крісла і підійшла до вікна. Я пішов за нею і став поруч. Мені не хотілося, щоб вона побачила того «другого мене» в будинку навпроти, але він, як на зло, стояв і дивився на неї пильним поглядом. Але Ліліт, здавалося, не помітила його або просто проігнорувала. Її погляд був зосереджений на вивченні вулиці та всього, що на ній відбувається. Обличчя Ліліт не видавало жодних емоцій; постоявши так ще хвилин з сім, вона відійшла від вікна і направилася до книжкової шафи.

У книжковїй шафі лежало лише три книги, всі в білому переплеті і повністю порожні. Ліліт розчаровано промимрила:

— Ну й справи.

Повернувшись у коридор, вона знову спробувала використати рацію:

— База, це Ліліт. Є хтось живий?

— Рейган!? Харріс!? Бодай тобі, ви що там усі глухі!? — не приховуючи обурення, промовила Ліліт.

Зрозумівши, що її ніхто не чує, вона озадачено запитала сама себе:

— І де ж їх чорти носять? — тривожні думки про загибель загону вона намагалася відразу відкинути.

Оглянувши свій автомат і зрозумівши, що його вже не полагодити, Ліліт дістала магазин з пістолета, щоб перерахувати патрони:

— Вісім патронів. — Останній порахований патрон вона нервово крутила пальцями і вочевидь про щось розмірковувала. Врешті-решт, прибравши останній патрон назад у магазин, Ліліт, ніби не помічаючи болю в нозі, досить спритно почала пакувати свій рюкзак, паралельно кинувши погляд на бронежилет. Піднявши його з підлоги, вона побачила, що толку від нього вже не буде, тому він зі злістю був відкинутий назад на підлогу.

Я розчаровано стояв на кухні і спостерігав за тим, як Ліліт намагається покинути квартиру. Вона потягнула дверну ручку, але двері не піддалися; друга і третя спроби також були невдалими. Ліліт спробувала штовхнути двері, але вони, як величезна глиба, намертво були зачинені. Врешті-решт дівчина зрозуміла, що через двері їй не вибратися, і направилася до вікна.

Четвертий, він же останній поверх староі  панельки залишав мало шансів на безпечний спуск. Тим не менш, Ліліт була налаштована серйозно. Натягнувши на себе протигаз, Ліліт спробувала відкрити двері на балкон, але вони також були заблоковані. Розлютившись, дівчина взяла з полички одну з книг і кинула її в скло дверей; воно осипалося на балкон, піднявши шум і привернувши увагу силуетів. Ті поспішно рушили в бік будинку, булькаючи, рявкаючи та стукаючи щелепами. За кілька хвилин під вікном зібралася величезний натовп істот; деякі намагалися безуспішно залізти на стіну, інші просто рявкали, дивлячись угору на балкон, на який встигла вийти Ліліт.

Оцінивши ситуацію, Ліліт дістала з усіх уламків на балконі пару більш-менш хороших дощок, повернулася в кімнату і заставила ними розбите скло. Туди ж вона підсунула моє крісло, щоб підперти ними дошки. Знявши протигаз, вона сіла в крісло і взяла обома руками за голову, ніби розмірковуючи над наступними діями.

Весь цей час я стояв на балконі і спостерігав за всім цим дійством. Мене дещо засмутило те, що вона, прийшовши до мене в гості, розбила моє вікно і зрушила моє крісло, але зробити з цим я нічого не міг. Повернувшись у кімнату, я побачив вже здавалося б приречену дівчину з пістолетом у руці: