Ліліт

Зима в цьому місті настала досить рано. В липні чи серпні. Я сидів у кріслі, вдивляючись у настінну мозаїку, раптом почув на вулиці гучні звуки, потім ще й ще. Підійшовши до вікна, я побачив три величезні гриби, які з кожною секундою розросталися все більше і більше. У міру розростання цих грибів до мене стали доноситися постріли та крики. Я помітив, як силуети, які безучасно стояли на вулиці, раптом почали збиватися в невеликі групи і рухатися в бік пострілів.

Через приблизно дві години все припинилося, крики затихли, стрільби більше не було чутно. Я підняв очі до неба і побачив сніг. Великими лаптями він падав на землю, але не танув; підставивши руку, я зрозумів, що це не сніг, а попіл. Він укутував місто, немов у плед, обпікаючи землю, рівномірним шаром ховаючи залишки, здавалося, всього людського. Під цією білизною спочивали мрії та надії мільйонів тих, хто був тут колись.

Постоявши так у вікна ще недовго, я помітив, що в будинку навпроти того іншого "я" не було. Дещо розчарований цим, я повернувся назад у крісло.

Наступила ніч, я сидів на підвіконнику на кухні і пильно дивився на вхідні двері. Не знаю, як я там опинився і чому дивився на цю двері, ніби чекав чогось. І я дочекався.

Після півночі за дверима я почув важке дихання, потім удари в двері. Удари були не сильні, складалося враження, що з останніх сил хтось намагався потрапити в квартиру. Я стояв і чекав. Мене охопив раніше невідомий мені азарт і якесь хвилювання. Я зовсім не розумів, що буду робити, коли хтось увірветься в мій дім. Як себе поведу і що буде далі. Я підійшов до дверей і ледве чутно повернув замок. Після чергового удару двері таки піддалися і в коридор ввалилася людина. Я стояв і заворожено спостерігав за безпорадністю людини, за тим, як незграбно вона намагалася встати. Після кількох невдалих  спроб, тіло полишило ідею піднятися і остаточно впало на підлогу.

Поки людина лежала без свідомості, я встиг розглянути військову форму, побиту і розірвану, розбитий бронежилет, тріснутий противогаз і автомат, який, здається, вже ніколи не вистрілить. У ньому відсутній магазин, а дуло було зігнутим. На шевроні було ім'я - Ліліт.

Я нахилився над обличчям Ліліт; хоч її голова і була в протигазі, я відчув її запах. Запах чогось живого, природного. У цих затхлих кімнатах, у їх спертій атмосфері витав новий аромат - аромат людського тіла.

Ближче до ранку тіло Ліліт почало подавати ознаки життя. Кряхтячи і спираючись на автомат, вона спробувала встати, але різка біль у нозі змусила її мимовільно застогнати і знову осісти на підлогу. Вона зняла з себе протигаз і я зміг повністю розглянути її обличчя. На трохи округлому, усіяного веснянками обличчі були видні синці та садна. Зелені, великі очі були наповнені відчаєм; намоклі від сліз вони були схожі на два великі смарагди - глибокі і бездонні. Її волосся нагадувало поцілунок полум'я - яскраво-руде, майже червоне, кучеряве і коротке.

Тяжко дихаючи, Ліліт почала оглядати ногу. Область вище коліна на правій нозі була сильно понівечена; кров сочилася крізь розірвану тканину, повільно стікала на підлогу, залишаючи невеликі плями на практично стертому килимі.

- Блять, - ледве чутно видавила з себе Ліліт. Вона притулилася спиною до дверей, закинула голову назад і з очей покотилися сльози. Просидівши так хвилину, вона нервово почала шукати щось у своїх кишенях. Знявши не без проблем з себе бронежилет і обшукавши верхній карман, вона знайшла те, що шукала - рацію. З її губ вирвався нервовий сміх, а в очах зʼявилася надія. Витерши сльози рукавом, вона притиснула рацію до губ і  тремтячим голосом промовила:

- База, це Ліліт.

- База, є хто живий?

- База, я поранена, знаходжуся в квартирі неподалік від місця вибухів.

Рація зрадницьки мовчала, видаючи лише перешкоди та шипіння. Тяжко зітхнувши і залишивши всі надії вийти на зв'язок, Ліліт відклала рацію, закрила очі і так і залишилася сидіти, спершись на двері.