Панелька

Мені здавалося, що я провів у цій квартирі цілу вічність. Стіни давно облізли, оголивши стару штукатурку, на якій де-не-де ще збереглися клапті шпалер. Якщо придивитися, можна було розгледіти залишки химерного візерунка, що колись утворював цілісну мозаїку, однак тепер від колишньої оздоби залишилися лише безладні клапті, які нагадували про часи, коли ця квартира ще була чиєюсь домівкою.

Електрики не було вже дуже давно, тож єдиним джерелом світла залишалася стара лампадка, яка служила мені ще з юності. Її тьмяне полум’я ледь розганяло темряву в убогій кухні, вихоплюючи з неї побиті вікна, обшарпані стіни та плиту, на якій, здавалося, не готували вже цілу вічність. Попри те, що давно ніхто не торкався її конфорок, плита мала жахливий вигляд: брудна, липка, вкрита темними плямами, вона скидалася на чергову річ, яку час давно прирік на забуття.

І все ж таки я любив цю кухню, адже серед усіх кімнат вона зберігала бодай щось схоже на затишок. Щоправда, я й сам не знав, що означає це слово, хоча раз у раз користувався ним так, ніби мені було добре відомо, про що йдеться. Можливо, затишок полягав у знайомих обрисах речей, у тьмяному світлі лампадки чи в тому, що саме тут я проводив більшу частину свого часу, однак пояснити це я не міг.

Ванна кімната нагадувала місце, де колись залишили замочену купу металобрухту, а потім забули про неї на ціле століття. Металеві поверхні вкрилися іржею, сантехніка давно втратила свій первісний вигляд, а сама кімната була настільки занедбаною, що я навіть не намагався навести в ній лад. Востаннє я приймав ванну, мабуть, так само давно, як і востаннє виходив на вулицю, хоча потреби в цьому не бачив. Я ні з ким не спілкувався, якщо не брати до уваги своїх домашніх улюбленців і кількох книжок, які надавали бодай якоїсь величності старій книжковій шафі, що стояла в одній із кімнат.

Серед усього, що залишилося в цій квартирі, я міг пишатися хіба що вхідними дверима, міцними, наче валерійська сталь, які надійно відгороджували мене від зовнішнього світу та всіх небезпек, що могли ховатися за їхніми межами. Щоправда, я часом замислювався, від кого саме вони мали мене захищати, адже навколо давно не залишилося нікого, хто міг би становити для мене загрозу. Другим предметом моєї гордості був балкон, який, попри завалені непотребом кути та загальний безлад, надавав квартирі якоїсь особливої статусності. Уздовж стіни стояли горщики із засохлою землею, імовірно, залишені попередніми господарями, які колись вирощували тут квіти або розсаду. Я не знав напевно, що саме росло в них раніше, та й особливого бажання з’ясовувати це не мав, адже не бачив жодного сенсу в тому, щоб повертати до життя те, що давно померло. До того ж я ніколи навіть не виходив на балкон, задовольняючись самим усвідомленням того, що він у мене є.

Квартира дісталася мені, як то кажуть, у спадок. До мене тут мешкала літня жінка, чиє життя, здавалося, обмежувалося переглядом телевізора та очікуванням наступного вечора. Щодня я приходив до неї, сідав на краєчок крісла, в якому вона зазвичай сиділа, і ми мовчки дивилися на екран, не відчуваючи потреби бодай чимось заповнити тишу. Наші вечори були схожі один на одного, і я ніколи не замислювався над тим, чи подобалося їй таке товариство, чи вона просто звикла до моєї присутності, як звикають до старих меблів або звуків, що супроводжують повсякденне життя.

Одного вечора я, як завжди, прийшов до неї, але цього разу вона сиділа в кріслі нерухомо, не подаючи жодних ознак життя. Я зупинився поруч, кілька хвилин мовчки дивився на неї, а тоді сів на своє звичне місце й увімкнув телевізор. Деякий час ми провели так, як проводили всі попередні вечори, після чого я нахилився, поцілував її в чоло та попрощався, сказавши, що завтра мене не буде, проте я обов’язково повернуся. Вона, звісно, нічого не відповіла, але я не надав цьому особливого значення, адже й раніше наші розмови рідко виходили за межі кількох слів.

Повернувся я лише через пів року. Зірвавши печатку з дверей, я повільно пройшов коридором, прислухаючись до скрипу старої підлоги, а потім глибоко вдихнув їдкий, затхлий запах, який зустрів мене ще на порозі. Я рушив до кімнати, де ми колись коротали вечори, і зупинився біля знайомого крісла. На його сидінні темніла пляма, що колись була живою людиною, проте тепер від неї залишилися лише безформні рештки та запах, який за ці місяці майже вичерпався. Я деякий час дивився на те, що залишилося від моєї мовчазної супутниці, а тоді сів у сусіднє крісло, відкинув голову на спинку, заплющив очі й заснув.

Мені почали снитися дивні видіння, у яких виникали розмиті образи людей і місць, де я, можливо, колись бував. Переді мною поставали картини страшної війни, сповнені такого липкого, тягучого жаху, якого я, здавалося, ніколи не зміг би відчути наяву. Усе навколо змішувалося в безладну круговерть подій, облич і голосів, а я не міг зрозуміти, що з побаченого було спогадами, а що — лише грою моєї уяви. Хтось звертався до мене, проте я чув лише уривки фраз, позбавлених будь-якого зрозумілого зв’язку між собою.

— Він в дим п’яний.

— Тримайся, ми шукаємо інший вхід.

— Вибач, але ти для мене лише друг.

— Вставай, тепер ти щось більше.

— Ти мені подобався менше за всіх.

Голоси змінювалися, переплітаючись між собою: чоловічі поступалися жіночим, одні віддалялися, інші раптом лунали зовсім поруч, поки всі вони зрештою не зливалися в єдиний нерозбірливий гул. Людські силуети також залишалися нечіткими, і я бачив радше їхні обриси, ніж самих людей, наче переді мною поставали не живі істоти, а примарні відображення чогось, що існувало за межами мого розуміння.

У цих видіннях я ніби перестрибував між різними світами, не встигаючи затриматися в жодному з них достатньо довго, щоб осягнути побачене. Переді мною поставали міста, охоплені полум’ям, а за мить я вже опинявся серед мирних вулиць, де життя текло звичним плином, наче жодної війни ніколи не існувало. Я бачив дітей, які ридали від страху, та жахливих створінь, що оточували їх, не залишаючи жодного шансу на порятунок. Десь удалині вимальовувалася постать біля вікна, і я ніяк не міг зрозуміти, чи дивлюся на когось іншого, чи на самого себе, адже часом мені здавалося, що це я дивлюся на нього, а часом — що саме він дивиться на мене.