Панелька

Складається враження, що я провів вічність у цій квартирі. Облізлі стіни, де, напевно, колись були шпалери, адже бачу залишки цієї мозаїки, коли вона була ще цілісною частиною якогось причудливого узору.

Світла немає вже дуже давно, залишилася лише ця лампадка, яка служить мені ще з часів моєї юності. Її тусклий світ освітлює убогу кухню, побиті вікна, плиту, на якій не готували давним-давно, але при цьому вигляд вона має жахливий, брудний і липкий.

Я все ж таки люблю цю кухню; з усіх кімнат вона має найзатишнішу атмосферу. Але що таке затишок? Я так кидаюся цим словом, наче знаю, що це таке.

Моя ванна кімната виглядає так, ніби в ній лежала замочена купа металолому і ржавіла там сто років. Ванну я не приймав, напевно, стільки ж. Просто не бачу необхідності. На вулицю я не виходжу, ні з ким не спілкуюсь, крім своїх домашніх улюбленців і пари-трійки книг, які надають якогось величі моєму застарілому книжковому шкафу.

З речей, якими я можу пишатися, це хіба що вхідні двері, міцні як валерійська сталь, що захищає мене від усіх зовнішніх небезпек. Хоча кого мені боятися? Другий об'єкт моєї гордості — це балкон. Хоч він і завалений всякими непотрібними речами, він надає якісь статусності всій квартирі. На балконі видніються горщики з засохлою землею; очевидно, попередні господарі щось вирощували — якісь квіти чи розсаду. Мені це ні до чого, не бачу ніякого сенсу. До слова, на балкон я ніколи й не виходив; просто тішився тим, що він у мене є.

Квартира мені дісталася, скажімо так, у спадок. До цього тут жила літня жінка, життя якої вміщалося лише у перегляді телевізора. Кожного вечора я приходив до неї, сідав на краєчок крісла, на якому сиділа вона, і ми мовчки пильно дивилися в екран. Одного вечора, як зазвичай, я прийшов до неї; вона нерухомо сиділа на тому ж кріслі, не подаючи ознак життя. Я мовчки посидів поруч, увімкнув телевізор, поцілував її в лоб і пішов, сказавши, що завтра мене не буде, але я обов’язково повернуся.

Я повернувся через півроку, зірвав печатку з дверей, повільно пройшовся коридором, поскрипуючи підлогою. Глибоко вдихнув їдкий, затхлий запах і попрямував у кімнату, де ми коротали вечори. Ставши біля крісла, я мовчки дивився на пляму, яка колись була живою людиною; зараз же залишився тільки запах, та й той уже майже вичерпався. Я сів у крісло, відкинув голову назад, закотив очі і заснув.

До мене приходили видіння. Дивні, розмиті образи людей і місць, де я, можливо, був колись. Мені виднілася страшна війна. Страх був липким і тягучим, таким звірячим, який я б не зміг відчути ніколи, будучи не сплячим. Все плуталося і було незрозумілим. До мене хтось говорив, я чув обривки фраз, не пов’язаних між собою:

— «Він в дим п’яний».

— «Тримайся, ми шукаємо інший вхід».

— «Вибач, але ти для мене лиш друг».

— «Вставай, тепер ти щось більше».

— «Ти мені подобався менше за всіх».

Голоси були різними: як чоловічими, так і жіночими, плуталися і зливалися в один. Силуети людей були нечіткими; складалося враження, що я бачу ауру людини, а не її образ.

У своїх видіннях я ніби стрибав між світами, не знаходячи спокою в одному, переміщувався в інший. Я бачив світ в полумʼї, я бачив світ у мирі, бачив образи ридаючих дітей і жахливих створінь, що оточували їх. Я бачив когось у вікні, когось, хто був як я, або я був як він. Я бачив порожню кімнату і солдата, що лежав у крові, але не вмираючого, а поступово згасаючого. Бачив себе, але там, у відображенні, не бачив нікого. Я насолоджувався і боявся. Я бачив свою відданість і своє зрадництво. Увесь цей наплив видінь не давав можливості зосередитися на чомусь одному; все вислизало і ховалося, наче не хотіло, щоб я запам’ятав щось із усього, що побачив.