1

Чоловік лежав на білосніжному ліжку, нерухомий. У приглушеному світлі мерехтів великий напівпрозорий екран, що світився неподалік. Ліворуч повільно змінювалися томографічні зрізи мозку, праворуч зміїлися криві електроенцефалограми: рівний альфа-ритм… стабільність. Аж раптом його повіки здригнулися, очі розплющилися — і сигнал смикнувся, переходячи в бета-ритм.

Навколо, окрім інформаційного екрана, лише білий, розмитий простір — немов усе в ньому позбавлено значення, навіть стін кімнати не розгледіти. Тиша. Чути лише слабкі сигнали, що відбивають ритми показників на екрані.

Де я? Хто я? — перша тривожна думка проривається крізь туман свідомості.

Чоловік споглядав свої руки — їхня легкість здавалась йому незвичною. Пальці рухались легко, але це відчуття було чимось новим, незнайомим. Тіло… воно було ніби не зовсім його, хоча, що саме змінилося, він не міг зрозуміти.

Простір наповнює м’який жіночий голос:

— Все в порядку, не треба хвилюватися, ви в безпеці. Це реабілітаційний період після важливої процедури. Ваше тіло відновлюється, всі процеси приходять в норму.

Після важливої процедури... Це слово відгукується луною, змушуючи його серце стискатися. Яка процедура? Що з ним зробили?

На екрані миттєво змінюється графік. Хвиляста лінія бета-ритму різко підстрибує, з’являються короткі імпульси в діапазоні гамма. У відповідь на це голос змінюється — стає ще м’якшим, майже заколисливим:

— Все добре. Не хвилюйтеся. Вам потрібен відпочинок.

Чоловік відчуває, як його повіки важчають. Тіло ніби занурюється в теплу, невагому субстанцію. Остання думка зривається в порожнечу: Що зі мною відбувається?..

Темрява.

Адам сидів у старому кріслі, загорнувшись у плед, і дивився у вікно. За склом мерехтіли далекі зорі, ті самі, що він колись вивчав крізь телескоп. Колись вони здавалися йому незвіданими світами, а тепер — просто точками світла, байдужими до всіх його запитань.

Він знав: кінець близько. Його мозок ще працював чітко, аналізував, розкладав думки на складові, але тіло… тіло вже давно відмовилося служити.

Чоловік згадував своє сторічне життя. Воно не здавалося йому довгим — радше короткометражним фільмом, щойно переглянутим. У масштабах Сонячної системи цей вік взагалі нікчемний: відтоді, як він народився, Нептун не встиг зробити навіть одного повного оберту навколо Сонця.

Від раннього дитинства Всесвіт Адама зростав. Спочатку він обмежувався стінами дитячої кімнати, які ще не могла здолати несформована уява. Згодом, коли хлопець підріс, вона вже тягнулася до terra incognita — за далекий пагорб чи вигин річки, що видавалися недосяжними й таємничими.

А ще більше розширився цей світ, коли, ставши підлітком, Адам захопився астрономією, сконструював з окулярних лінз свій перший телескоп і вперше побачив кільцеві гори — кратери на Місяці. Враження від побаченого перехопило дух: перед ним відкрився простір за межами можливостей людського ока — та ще й у прилад, зроблений власноруч.

Тепер здавалося, що світ людини не такий уже й невичерпний. Напевно, життя лише створює ілюзію нескінченності, роздумував він. Це добре видно на прикладі книг. З одного боку, всі написані твори неможливо прочитати за одне людське життя, хоча їхня кількість хоч і величезна, але обмежена. З іншого — навряд чи варто прагнути цього, адже за розмаїттям історій усе одно криються ті ж самі питання й відповіді, сподівання й розчарування, бажання й надії. Нічого нового під сонцем...

За вікном на небі непомітно змінився малюнок зірок. Юпітер, холодно виблискуючи, заглянув у кімнату, наче проявляючи свою допитливість. Адам не зводячи з нього очей, мов загіпнозований, знову поринув у свої думи, згадуючи дитинство, турботливу матір і мудрого батька, свою покійну дружину і дітей. Залишилися внуки й правнуки, але це покоління віддалене часом, тому вже не ті зв’язки, не ті люди.

Його життя давно вже виконало свою біологічну програму, і навіть після неї бонус довголіття вже вичерпався, але чи був у ньому сенс?

Тепер коли сили майже вичерпано, коли свідомість намацала межі цього ігрового майданчика життя, Адам замислювався: чи вибрати евтаназію — залишити цей світ у спокої, занурившись у щасливі марення під дією оксиду азоту, чи просто чекати на смерть у цьому старому кріслі, споглядаючи за зміною дня і ночі через вікно. Зітхнувши, він усвідомив всю безвихідь цієї думки.

На небосхилі займалася заграва світанку.

Активізація на екрані бета-ритму вказувала на пробудження чоловіка. Однак його очі залишалися заплющеними. Він не спав — просто не наважувався знову побачити цей білий, розмитий простір, у якому не було навіть стін.

Він прислухався до тіла. Цього разу воно не здавалося чужим. Напевно, усе дивне, що він відчував раніше, просто наснилося…

Чоловік розплющив очі.

Та що… це був не сон?

— Вітаю з пробудженням! — пролунав уже знайомий м’який жіночий голос. — Не хвилюйтеся, параметри вашого організму в нормі.

— Що зі мною сталося? — запитав чоловік у голосу з нізвідки.

У відповідь томографічні зрізи мозку та криві електроенцефалограми на великому екрані змінилися на відео. На ньому — чоловік у кріслі. Старий, зморшкуватий, загорнутий у плед.