1.2

В нас ніколи немає дощу, тому я спускаюсь на землю.  колись я також ходила цими вулицями, сміялась, кохала. Певно і для мене дощова погода була звичайним днем. Усі кудись спішать в кожного є свої справи, дощ ледь торкається моїх пліч, чути голосний мотор машини, водій біткається, що купив такий мотлох, біля парку кричить дитина, мати в третє старається її заспокоїти, хвилина й все затихло, легкий дзвін був голосніше за все. Так нас усіх скликали, щоб дати завдання, тому я мерщій повернулась назад. Там була велика черга, кожний хотів взяти, щось легше, от і моє завдання, як і завжди викликати бійку в школі. Для мене це не було проблемою. Довго не думаючи я перетворилась в дівчину з коричневими косами, окуляри на носі й довгий важкий рюкзак. Підлітків легко наставити на агресію, тому я була впевнена у виконанні завдання. Що потрібно було довести, один удар від чужого імені, все бійка на цілий клас. Шум припинив чийсь тупіт у коридорі, це був учитель, він бистро розібрався й покарав винних, деякі однокласники не змогли пояснити причину бійки, звичайно, бо її немає, тому їх відправили до директора. Коли завдання закінчилось, вирішила піти на дах, там завжди було пусто, але не цього разу, якийсь хлопчина хотів покінчити життя самогубством. Тому вирішила подивитись, чи вийде в нього це зробити, він довго ходив, думав, тому вирішила поговорити, хоча він і не чує.
- Та ти довго будеш ходити? Стрибай вже, якщо ні, то прийду допоможу.
Він повернувся до мене, було враження ніби він мене бачить.
- Чого він вилупився, невже передумав?. Та він не зводив погляду. – Ти мене бачиш?
- Звичайно, я ж не сліпий.
Мені аж дихати важко було, хоча мені це було не потрібно, та було таке враження. – Це не можливо!

крутилося в мене в голові.