Глава 14

Одужав, нарешті

Минуло два тижні. Протягом цього часу, я раптом зрозумів, що улюблене моє заняття – це лежати. Справді, це приносить таке задоволення, чесне слово! От самі спробуйте й тоді зрозумієте, що я кажу правду.

Мене ще двічі провідував Лесик, щоразу піднімаючи настрій і кажучи, яке ж я «чмо». І я вів себе відповідно.

Одного разу, до мене завітав навіть Дарій, з пакетом мандаринів (ой, як мені було незручно, ви не уявляєте). Оскільки чоловіка з порваною рукою, Віктора, вже виписали, то мені довелось переповідати нашу розмову, а також пропозицію Лесика знайти оркестр. Хоч, старий досить скептично до останнього віднісся, я все ж спробував запевнити, що усе вдасться, на що він скрушно хитав головою й безупинно гикав.

Кілька разів я вилазив з тої лікарні надвір, прогулятись, але це було так тупо й незручно, що ви уявити не можете. Разом з тим клятим костилем, я повз не швидше, ніж ті черепахи на вулицях, яких я так терпіти не міг.

Нарешті, ще за декілька днів, мене виписали, зняли гіпс, і я покинув ту кляту лікарню. Перше, що я зробив, коли звідти вийшов, це, вгадайте що? Правильно, стрільнув сигаретку. Мушу сказати, після чотирьох тижнів валяння в ліжку, покурити, це було райською насолодою.

Після цього, я відразу повалив до Дарія. Він, якраз в той момент, коли я запихався у під’їзд, вийшов на сходову клітку й побачив мене раніше, ніж я його. Це я зрозумів по тому, що він вигукнув:

- Гегей, гик! Кого я бачу?

Мені довелось здолати ще один проліт, щоб і я його побачив.

- Добрий день, Дарію, як Ваше життя?

- Та йо! Ходімо краще всередину, - запросив мене рукою старий, - за цей час чимало сталося.

І що могло такого статися?

Ми пройшли до його квартири й, як завжди, повсідалися на крісла перед столиком. Харітон, схоже, вподобав ніжку крісла, на якому я сидів – кіт розлігся там і вилизував все, що попаде під язик.

- І що, власне, сталося за цей час? – запитав я, коли ми вмостились зручніше.

- Гик! Мені дзвонив той Віктор, що ти мені про нього розповідав. Не знаю, звідки в нього був мій номер, але він сказав, що також підтримає наш концерт. А потім приходив Лесик, чи як там його… Сказав, що оркестр майже повністю набраний.

Без поняття, як цей Лесик умудрився його зібрати, але зрештою, головне, що у нього це вийшло. Я потер руки.

- Завтра о другій має бути перша репетиція, - врочисто, з посмішкою, мовив Дарій, - і ти мусиш теж там бути. Все таки, це твоя заслуга, що все так вийшло.

- Добре, - я трохи зніяковів. Та де, моя заслуга, я ж звичайний бомж. Але було приємно.

- Ось, що я ще хочу тебе попросити… - почав було Дарій. Я примружився. – Справа у тому… що ми не маємо диригента.

Стоп, що? А я, по вашому, диригент?

- Але-е-е… - я навіть не знав, який аргумент йому пред’явити. З одного боку, мені було б цікаво, та з другого, я ніколи цьому не вчився.

- Та йо! Гик… Я знаю, що ти зараз скажеш, - він відкинувся на спинку крісла, - але сам я не хочу цього робити, навіть, якби умів. Натомість, тобі я довіряю, хоч і знаю недовго. В основному, через твою відвертість. Ти зможеш це зробити? Концерт запланований за десять днів.

Що він верзе? Та що я знаю про диригування, що там руками треба телепати?\

- Ні, я не зможу.

- Чому це?

- Я цього не вмію.

- Та байдуже! Гик! Якщо ти добре постараєшся, то можеш непогано так заробити, ще й отримати можливість диригувати в одному оркестрі, - тут він перейшов майже на шепіт, - слухай, до мене приходив один тип, сказав, що його зацікавив майбутній концерт і, що, якщо він буде вдалим, то влаштує так, щоб цей оркестр гастролював по країні з моїми творами.

Ні, схоже, я не тільки ногу собі пошкодив, бо слух мене теж підводить.

Я думав. Хвилин, приблизно, багато минуло в суцільній мовчанці, хіба під мурчання Харітона, який і далі все лизав.

Пропозиція була приваблива, не посперечаєшся. Але, ви ж знаєте, по-перше – мені байдуже, а по-друге – я страшенний ледацюга, такий, що ви уявити не можете. Щоб я, я!.. За десять днів навчився диригувати! То треба, щоб щось величезне здохло. Наприклад, мій…

- То що?

Наприклад, мій сумнів.

- Не знаю… - непевно мовив я, - не знаю, чи зможу так швидко це освоїти.

- Знаєш, мені здається, це твоя можливість, - нахилив голову старий, - у тебе зараз не має планів. Ти без поняття, ким будеш, і чим зароблятимеш на життя. А це може бути твій шанс. Якщо спробуєш, з тобою точно нічого не станеться. І гірше не буде.

Паскуда, він у Олька вчився, чи що?