Глава 13

Як у фільмах жахів, точно вам кажу

Після того, як Лесик пішов, я залишок дня нудно провалявся у ліжку. Нога в гіпсі нила й жадала якоїсь активності, але оскільки лікар заборонив мені рухатись, їй так і не дісталось жодного напруження м’язів. А ще мені було байдуже.

Вночі я спав не надто міцно, але остаточно від мене його поперли, коли до палати завалилося троє чоловіків – двоє в халатах, один в крові.

Коли раптом ввімкнулося світло, я виглядав гірше заспаного китайця. Першою думкою в моїй голові було схопити щось велике й важке для захисту й завищати на всю лікарню – кляті медсестри, десь там хроплять, напевно. Але через кілька секунд, я нарешті розрізнив постать свого лікаря й іще двох представників раси землян. Він зі своїм напарником, тягнув чоловіка до одного з ліжок. Сам новоселець був одягнений по багатому, в дорогому костюмі, з наручним годинником, перстнем на пальці. От тільки, на якому, я не зрозумів, бо вся рука прибульця була перев’язана й заляпана кров’ю.

Під важкий хрип чоловіка у костюмі й стогони лікарів, від яких мені ставало незручно, вони нарешті дотягли бідолаху до ліжка й спихнули його прямо скривавленою рукою в біле простирадло. Чесне слово, в мене аж подих перехопило від такого нахабства. Як можна?! У біле простирадло пхати чоловіка в крові! Це справжнє насильство над простирадлами! Не було б у мене цього клятого гіпсу на нозі, я б пішов протестувати.

Обидва лікарі, тим часом, не зронивши ні слова, вимкнули світло й просто мовчки вийшли.

Я хвилин певно десять сидів у тому ж положенні, туплячись у двері й не розумів, що тільки-но, в біса, відбулось. Ні, серйозно, хтось мені пояснить? Я ж ніби нікого не чіпав, нічого поганого не зробив, а тут мені влаштували естафету з назвою: «Тепер засни, якщо зможеш».

Звісно, я не заснув. Кожні тридцять секунд я затримував дихання, щоб почути, чи не повзе, бува, до мене ця кров’янка. Ні ну, мало що може бути? Знаєте, коли ви надивились всяких фільмів жахів, то, опинившись вночі у одній палаті з мужиком в крові, ви не станете заводити із ним душевну розмову, це я вам точно кажу.

Але що було ще гірше, це те, що він не видавав жодного звуку, я навіть дихання його не чув і від цього моє волосся ставало дибки – а раптом він вже того? Так я і пролежав до самого ранку, візуалізуючи найгірші варіанти розвитку подій.

На світанні, до палати знову завітали. На цей раз, прийшов тільки наш лікар. Він мовчки проніс повз мене купу якихось бинтів та пляшечок і залишив їх на тумбочці біля того чоловіка. Потім підійшов до мене і, побачивши, що я вже не сплю, тихенько запитав:

- Він щось казав? – тикнув пальцем на койку, в якій лежав новоселець.

Я заперечно похитав головою. Лікар кивнув.

- Коли він прокинеться, поклич мене, треба буде його перев’язати.

- А що було з ним вночі?

- Він був в неадекватному стані, п’яний і злий, - кинув він.

Потому, він залишив кімнату, а я і далі залишився споглядати стелю і боятися.

Через години дві, чоловік нарешті заборсався у ліжку й почав бурмотіти щось незрозуміле. Схоже, він просив води, ой як я його зараз розумів! Серйозно, якщо ви здумаєте напитись, то перед тим, як іти спати, обов’язково подбайте про те, щоб біля вашого ліжка зранку стояла п’ятилітрова бутля. Інакше, вам доведеться проводити експедиції туди, де течуть найблаженніші водоспади – до крану.

Чоловік трохи повозився у закривавленому простирадлі й підвівся.

- Щ-шо… - його голос був таким хриплим, ніби вчора йому було ну дуже добре, - де я?

- Ви в лікарні, - обережно мовив я.

- Хгто в лікарні?

- Ви.

Чоловік обдав мене максимально розумним поглядом, на який тільки був здатен у такому стані.

- І щ-шо я тут робхлю?

- Ем… Ну, зараз сидите, - якби ви зараз зайшли до тої палати, то просто б випали, чесне слово.

- Я покличу лікаря, зачекайте, - я трохи покрехтів, злізаючи з койки й беручи костиль.

- Я-а в нхгормі, не треба ніякого… гик… лікаря.

Після цього я перестав його слухати й покульгав у коридор.

Мені пощастило швидко знайти лікаря, він якраз виходив із сусідньої палати, тож відразу побачив мене й запитально глянув. Я кивнув в сторону нашої кімнати й він, не зронивши ні слова, пішов до мене.

Коли ми повернулись до кімнати, чоловік вже лежав на підлозі, далі бурмочучи щось нерозбірливе. Лікар поспішно підбіг до бідолахи й почав допомагати йому підвестися.

- Ви мене звісно вибачте, але як можна так напитися? – приказував він, беручи під плечі випиваку, - ох, і повозитись з Вами прийшлось…

Нарешті, чоловік сів на койку і знову попросив води. Тоді, лікар відкрив дверцята тумбочки й дістав звідти пляшку мінералки. Ви би бачили, як її видудлив той кадр. Серйозно, булькання було чути на всю палату, а його кадик рухався, ніби оцей поршневий механізм на колесах паровоза.