Глава 12

Ох, ці пригоди 





Пам’ятаю, як мені прописували лящі по обличчю. У вухо хтось постійно горланив, як навіжений, прибив би ту паскуду, чесне слово. Потім мене хтось взяв за руки, за ноги і поклав на щось м’якеньке. Я подумав, що от, нарешті мені дадуть поспати. Та де там. Всюди навколо хтось вищав, щось говорив, метушився, якби я міг, то втік би звідти. Але чомусь ноги не реагували на мої бажання. 
Увесь час я не розплющував очей. Склалось враження, що я настільки стомився, що будь-який рух зараз вважав зайвим. Я хіба на мить було розплющив очі, але не побачив нічого, крім якоїсь білої металевої стелі. Тоді я зрозумів, що їду в якійсь машині. Подумки благав, щоби це був катафалк. 
Оскільки розплющення очей далось мені з неабиякою важкістю, надалі я ніяких спроб порухатись не робив. Тільки раз спробував було щось сказати, але в грудях чомусь стало боляче, тож я лиш промимрив щось незрозуміле й зітхнув, починаючи засинати. В цей момент я дуже хвилювався, щоб не захропіти, невдобно ж буде, якщо хтось почує. 

Коли я отямився, навколо було тихо, як на похоронах. Я і справді було подумав, що це таки був катафалк і, не розплющуючи очей, підняв руку, щоб постукати по стінці труни. Але чомусь нічого не нащупав. Тут почувся звук відкривання дверей і чийсь жвавий крок. 
- Лідо, - залунав голос, - принеси будь-ласка картку Івана… Як там його… Коротше, оцього нашого юного орла. 
- Так зараз, - мовив жіночий голос, прозвучало якесь шарудіння, яке за мить стихло. 
До мого плеча хтось доторкнувся і почав мене смикати. 
- Агов! Прокидайтесь! 
Я тільки скривився й ліг на другий бік, потираючи рукою обличчя. На мить завмер. Здається, на моєму лобі був наклеєний якийсь пластир, чи що. Я зітхнув. 
- Досить вже спати, молодий чоловіче, потрібно вже Вас оглянути, - знову мовив голос. Врешті, я розплющив очі. 
Я лежав у якійсь палаті. Повсюди мене оточували білі стіни, білі ліжка і… мужик в білому халаті. 
- Драсьтє, - я кивнув йому. 
- Ага, - і він мені кивнув, як гарно, - як почуваєтесь? 
- Як мертвяк. Живий мертвяк. 
- Вже краще, значить, - він записав щось у своєму блокноті, - щось болить? 
Я опустив очі. 
- Серце болить. 
- Як серце? 
- За мою дурість серце болить, душа і ще, що там у Вас є… 
- Так. Ну, раз Ви жартуєте, значить все добре, - стримав посмішку лікар. За мить, двері до палати відчинились і ввійшла молода жіночка, певне, Ліда, тримаючи кілька папірців у руках. 
- Дякую, Лідо, поки, можете відпочити. 
Та знизала плечима й зникла в коридорі. 
Тут я звернув увагу на ліву ногу. Вона теж була біла. В гіпсі. 
- А-а-а, що… 
- У Вас перелом гомілки, юначе, - сказав мені лікар, - очевидці казали, що летіли Ви не згірше супермена, з витягнутою рукою вперед. 
Коли я нарешті зрозумів, що він сказав, я повалив голову на подушку й тихо застогнав. Лікар схвильовано на мене глянув. 
- Усе не так вже й погано, - запевнив він, - перелом закритий і в такому місці, що швиденько загоїться. Вам ще дуже пощастило. 
- Дуже пощастило, - проскрипів зубами я. 
- Дозвольте я Вас огляну. 
- Гаразд, тільки давайте недовго. 
Лікар кивнув, присів на стілець, що стояв поряд і придивився до моєї ноги. В гіпсі вона були тільки до коліна, але другий раз на неї глянути я не наважувався. Натомість, я почав проклинати водія, що пер на червоне світло, голову б йому зараз відірвав. 
Ще кілька хвилин, лікар тупився на мої ноги, потім розповів, що можна, а що не можна робити, доки я отак буду в гіпсі. 
- А як довго мені доведеться тут лежати? 
Чоловік трохи подумав. 
- Гадаю, за чотири тижні, Ви вже зможете спокійно ходити. 
- Чотири тижні! – знову застогнав я, - мені треба швидше, концерт… 
- Концерт почекає, - з серйозним виразом мовив лікар, - якщо не пройти повний курс реабілітації, то будете все життя ходити з костилем, а то й гірше – на інвалідній колясці. 
Словом, лікар сказав ще декілька філософських фраз і нарешті пішов. Я залишився один позирати на стелю й не тямитись з відчаю через дурнуватий випадок. 
Протягом наступних днів, я майже нічого не робив, окрім як, говорив з власними вигадками і ще, інколи, з медсестрою Лідою, яка, до речі, виявилась непоганим співрозмовником. 
Чесно, я терпіти не можу лікарні. Мене страшенно дратує цей запах, який є всюди у лікарнях, постійно він за тобою ходить, навіть в туалет. Серйозно. Я якось на костилях дійшов був до туалету, а тут навіть оцей специфічний запах чоловічого туалету перебиває аромат лікарні. 
Крім цього, тобі геть нема, що робити. От, ти просто лежиш на ліжку й анічогісінько не робиш, тільки час від часу, кривишся з болю. Чортова нога, щоб вона відвалилася. 
Тож, коли одного ранку, я прокинувся і побачив, що на стільці сидить Лесик, я зробив два припущення – або я таки вмираю і він мені ввижається у передсмертних видіннях, або він справді тут сидить і тупиться на мене. Коли він заговорив, я став більш схильним до другого. 
- Доброго ранку. 
- І вам не хворіти, - сказав я, - ти що тут, в біса, робиш? 
- Ти що, не радий мене бачити? – здійняв брови Лесик, - ой всьо, я образився. 
- Та просто… Ні, справді, що ти тут забув? Ти ж маєш бути в Чехії. 
Він поправив своє довге каштанове волосся. 
- Ну так, але я вирішив приїхати до Сяні, вона вже давно мене не бачила. 
Сяня це його дівчина. Вічно у всіх є дівчата, а у мене ні, терпіти їх не можу. 
- А, так ти не заради мене приїхав… 
- А ти що думав, я стану тратити купу грошей на автобус до України через тебе? Ха, ще чого, - а його акторська гра зросла від часу нашої останньої зустрічі, я вам скажу. 
- Тоді що ти тут робиш? – поцікавився я, - ведеш свою Сяню на ультра-звукове? 
- Хе-хе, та ні. Просто почув, що якийсь бовдур потрапив під колеса й вирішив принести йому нічого. 
- Оу, це так мило з твого боку, - всміхнувся я, - навіть не знаю, як віддячити… 
- Гроші верни, на біса мені твоя подяка? 
- Ой знову ти за них, - я махнув рукою і повчальним голосом промовив, - не гроші у цім світі головне, навчись цінувати щось окрім них… 
- Гроші верни, паскуда! – вигукнув Лесик. 
Я тільки попирхав від сміху, пообіцявши, що обов’язково це зроблю… Коли зможу. 
Взагалі, я вам скажу, кумедний цей Лесик Весь час творить якісь речі, через які хочеться або реготати до втрати пульсу, або провалитись до земної мантії. Серйозно. Іти з ним по вулиці небезпечно, а то ще крикне щось нецензурне на пів міста, а потім говори людям, що ти його не знаєш, просто поряд йшов. 
Але я звик. Для мене уже буденністю стали його «Ей чмо», чи придумані на ходу пісні про чиїхось батьків по маминій лінії, чи ще всяких дурощів. Часто, я навіть його підхоплював і тоді у перехожих на вулиці виникало щире бажання придбати нам путівку на двох – до психлікарні. 
От і зараз ми поводили себе, як справжні бовдури, але, зрештою, нам було байдуже. До речі, ми таки опинились двоє у лікарні. Не психіатричній, звісно, та все-ж. 
- Коли тобі знімуть цей чохол? – вказав Лесик на гіпс. 
- Чотири тижні. 
Я глянув на календар, що висів над моїм ліжком. 
- Тобто три. 
- Так довго, - здивувався він, а потім махнув, –  хоча, ти скрипковий футляр і то рідше відкривав. 
Я закотив очі, стримуючи усмішку. 
- До речі, - змінив тему Лесик, - чому я тобі пишу, а ти мене ігнориш, а, чмо? 
Я видихнув. 
- Бо мій телефон був, був, а потім, опа, - я розвів руки, - і нема. 
- Що, знов згубив? 
- По-перше, не знов. Того разу в мене його витягли. По-друге, вкрали. 
Так, це був не перший випадок, коли я проґавив телефон. Колись давно, а саме два роки тому, у мене з під носа хтось його витягнув. Ну добре, знов, так знов. 
- Ой, вічно в тебе щось не так. 
- Це зі мною щось не так. 
- Точно. 
Ми одночасно зітхнули. 
Далі я, уже втретє, став розповідати про свої пригоду, в тому числі, про знайомство з Дарієм та його симфоніями. 
- Зараз, я тобі їх покажу, - спохопився я, нагинаючись під ліжко й намацуючи рукою свою сумку, - от, - я дістав її і витягнув ноти, подавши їх Лесику. 
Той погортав, подивився, трохи гмукав, а після цього закивав головою. 
- Це непогано, взагалі-то, - мовив він, - крім того, що розібрати, що написано, хрін можна, - вічно він не може нічого розібрати, - і що, невже ніхто не схотів це грати? 
- Кажуть, що немає аудиторії, яка б знала цього діда. А без цього, вони навіть не збираються братись за концерт. 
- От тварюки, а, - прицмокнув він, - слхай, може, я якось тобі поможу з цим? 
- Чим? 
- Ну там, знайду людей, домовлюсь – хто згодиться грати. Ти сказав, що спонсора ніби знайшли. А я знайду тобі оркестр. Заодно, з доходу вернеш мені гроші, паскуда. 
- Ти впевнений, що зможеш? 
- А що тут могти? Дзвоню до всіх знайомих і питаю: «А вам, випадково, концерт не потрібен?» І все, готово. 
- Не знаю, не знаю, - задумався я, - добре, тоді, якщо ти такий впевнений, я тебе дуже попрошу це зробити. А раптом, це вистрелить. 
- Вистрелить, кажу тобі, - запевнив мене Лесик. 
Потому, ми ще якийсь час розмовляли про життя й обговорювали можливість влаштувати цей концерт. Він, хоч і був трохи пришелепкуватим, але вселяв надію, що зможе зібрати оркестр. Хоч, мені мало в це вірилось. Лесик – і зібрати оркестр. Звучить, як оселедець і молоко.