Глава 11

Навіщо я підписався на це? 





Я йшов центром Львова. Щоразу стискаючи губи, неймовірно дратувався і копав кожен камінчик, що траплявся на шляху. 
Уже третій оркестр відхиляв мої прохання заграти ці кляті симфонії! Ніхто не хотів мати справи з невідомими творами, незрозуміло ким написаними. Саме такі аргументи мені наводили їхні прокляті менеджери. Свині! 
І у що я тільки встряг? Я мав передбачити, що в мене нічого не вийде, то що робити тепер? Прийти і сказати старому: «Вибачте, але Ви були праві, нічого з того не вийде»? Та де, я ніколи не признаю чиюсь правоту. Хоч би що, ніколи, їй-богу. 
Ішов я по тому центру, значить. Одяг на мені вже був чистий, Дарій мені його поправ, а ще висушив взуття – та я геть на бомжа тепер не скидався. 
Вже чотири дні я жив у нього вдома. Не знаю, називайте, як хочете, чи це просто користування, чи ще щось, але мені байдуже. Хоч щось знайшов - і те добре. 
Я ішов по Галицькій із сумкою на плечі. Це така гарненька вуличка з купою затишних кафе і книгарень. По бруківці тої вулички сунули купи людей, мені, як зазвичай, доводилось їх усіх обганяти, ох ці черепахи, я не можу! 
Направлявся я до одної книгарні-бібліотеки, вона була ліворуч від Галицької, куди я і повернув. Там на мене вже чекав чоловік, трохи пухленький, невеличкого зросту, з щетиною і скрипковим футляром в руках. Я певний час був із ним знайомий. 
- Доброго дня, пане Євген, - привітався я, - зайдемо всередину? 
- Добре, тільки недовго, небагато маю часу, - поспішно мовив той. 
Сама книгарня була маленькою, з купою стелажів, завалених всякими детективами та іншою художньою літературою. Нас зустріла молода жіночка. 
- Вітаю! 
- І вам доброго, - сказав я, - Можете будь ласка зробити чаю? Пане Євгене, Ви будете чай?.. Два чаї, будь-ласка! 
- Добре, зараз буде, - посміхнулась жіночка. 
Я провів свого супутника трохи далі, до сусідньої кімнати. Вона була геть малесенькою, а у центрі стояв круглий столик і три стільці. Взагалі, це була книгарня, але тут можна і замовити каву, чи чай, і почитати книжку. 
Ми сіли. 
- Тож, ти просив зустрічі, - почав знайомий, - це щось важливе? 
- Так! - я трохи повагався, - пане Євгене, справа у тому, що… у мене є одне дуже велике прохання до Вас. Воно стосується одного концерту для вашого оркестру. 
- Цікаво, - повів бровами співбесідник, - і що ти можеш запропонувати? 
- Один чоловік, Ви певне його не знаєте… його звати Дарій… він у минулому був досить відомим композитором… ще при союзі… і він хоче якось влаштувати концерт з його не опублікованими двома симфоніями. 
- Хм, - він скептично закопилив губу. 
- Ваш чай! 
Я піднявся й сходив за двома горнятками, віддавши жіночці останні мої двадцять гривень. 
- Пане Євгене, це дійсно дуже важливо, - промовляв я, вмощуючись назад з чаями в руках, - і можу запевнити, що ці симфонії дійсно дуже непогані, я на власні очі бачив рукописи! 
- Ти ж розумієш, що це авантюра для такого престижного оркестру? 
- Та ні ж бо! Ніяка це не авантюра, клянусь! Ви не пошкодуєте, подивіться хоча б декілька сторінок, ось!.. – я похапцем дістав купу нот, що лежали в сумці й сунув їх чоловіку в очі, - хіба це погано написано, гляньте?.. 
- Та дай мені в руки їх спочатку! – обурився моїй поведінці співбесідник, - чекай, треба нормально подивитись. 
Я дав і всівся, мовчки на нього дивлячись. Хотів був ще щось сказати, але вчасно передумав. Просто тупився, як чоловік уважно розглядав рукописи Дарія. 
Минуло хвилини три. Я безперервно совався на місці, зиркаючи на пана Євгена і не міг зрозуміти, що він про ці ноти думає. Його вираз обличчя, як був, так і лишався геть кам’яним. 
Зрештою, він зітхнув і подав ноти назад мені. Я щось не зрозумів. 
- І що? 
Чоловік кашлянув. 
- Ніби й непогано, але я зовсім не впевнений, що директор оркестру погодиться на це. 
- Чому?! 
- Бо по-перше, в нас і так запланована купа концертів, а по-друге, щоб хоч хтось прийшов це слухати, потрібне якесь ім’я. Особисто я не знаю жодного композитора з ім’ям Дарій. 
- Але ж твори хороші! 
- Це не має значення! – кричали ми в бібліотеці, - якщо йому так кортить зробити концерт своїх симфоній, то нехай знайде гроші, щоб нас найняти, на оренду залу, тощо! І взагалі, чому він сам не прийшов сюди зі мною говорити? 
Я опустив голову. Євген нерозуміюче поглядав у мій бік. 
- Тому що він сам не вірить, що хтось згодиться це зробити. А я вірю. 
Якийсь час, ми мовчали. 
- Ось що я тобі скажу, - нарешті мовив чоловік, - єдиний варіант це влаштувати – знайти когось, хто оплатить таку авантюру. Хоч, я дуже в цьому сумніваюся. Якщо знайдеш – звертайся. 
Він встав і вийшов з книгарні. 
Ну що в біса, я роблю не так?! 
Авантюра. Авантюра! Невже, їх не хвилює нічого, окрім грошей? 
І де я знайду того спонсора? Адже, йому також подавай якусь вигоду? 
Я не тямився від роздратування. Допив чай, вийшов з книгарні й побродив по вуличках, гарячково вигадуючи якийсь план дій. Нічого путнього в голову не лізло. 
Раптом я помітив її. 
Вона йшла зі своєю подружкою, сміючись і про щось розмовляючи, а коротке біляве волосся розвівалось на всі боки. То була Марго. 
Я швидко закрокував у її сторону. Пропихався крізь юрбу людей і боляче гепнувся головою об чиєсь плече. 
- Дивись, куди преш! 
Я, тримаючись рукою за ліву скроню, обернувся на голос. Це був якийсь чоловік, виглядом з вибивалу. Я пробелькотів щось схоже на вибачення й поспішив зникнути. Марго була в метрах двадцяти. 
Коли я її наздогнав, дівчина здивовано підняла брови, а за мить кинулась мене обіймати. А я всміхався, як дурень. 
- Ваня, привіт! Давно я тебе не бачила, що сталося? – її вираз змінився з радісного на тривожний. 
- Ох, довго розказувати, - заметушився я, - ви кудись поспішаєте? 
Її співрозмовниця обдала мене оцінюючим поглядом. 
- Та ні, ми гуляємо, - відповіла Марго, - на Колізеї майже нікого немає, от нам і стало нудно, вирішили пройтись. 
- Як щодо того, щоб десь присісти? – спитав у неї. 
- Звісно, ходімо, он там лавочки є. 
Доки ми йшли, Марго познайомила мене зі своєю подругою. Вона звалась Настею. Приємна дівчина, як я подивився. 
Ми сіли на лавочку й почали розмовляти. Марго розказувала, що її татові я здався приємним молодиком. Так мене ще ніхто не називав, чесне слово. 
Потім я коротко переповів своє знайомство з Дарієм і подальші проблеми з пошуком оркестру. Вона уважно мене слухала, але постійно поглядала повз мене, ніби когось вичікувала. Я не подав виду, але стало дивно. 
- То тепер ти маєш, де ночувати? – перепитала Марго, коли я закінчив. 
- Так, він дозволив мені залишитись. Не знаю, як надовго, але думаю, доки не влаштую цей концерт, точно. 
- А навіщо тобі це? 
- Чесно, не знаю, - задумався я, - якось шкода його стало, чи що. Та й себе також, все-таки отримав хоч якесь житло, - розвів руками. 
Вона кивнула й глянула кудись угору. Точно погладити моє волосся хоче, клянусь! 
- Але мені треба знайти цього клятого спонсора, - гиркнув я, - без поняття, де їх шукати. 
- Спробуй піти до якоїсь комерційної компанії, - запропонувала дівчина, - запропонуй їм вигоду, мовляв, ми повісимо рекламу з вашою фірмою в холі концертного залу і люди, що прийдуть, вами зацікавляться. 
- Ти бізнесменка, чи що? – здивовано зиркнув на неї. 
Вона засміялась, штурхнувши мене в плече й активно закивала головою. 
- А ти що думав? Це тобі не коників з лайна ліпити! 
Тепер зареготала і Настя. Я не втримався й теж пирхнув. 
- Ну-ну. Я звісно можу спробувати… але є ще одна проблема. 
- Яка це? 
- Не факт, що достатньо людей прийде. Цього старого майже ніхто не знає, буде важко прорекламувати сам концерт. 
- Хм, - вона замислилась. 
- А якщо запропонувати комусь із відомих композиторів сумісний концерт? – вставила Настя. Марго тут же підхопила. 
- Так, а дохід розділити так, щоб йому це було вигідно – наприклад сімдесят на тридцять відсотків! 
- Та ви генії! – підірвався я з місця й почав натхненно ходити довкруг лавки. 
Мене ніби осяяло. 
З дурості, чи з радості я підбіг до Марго й чмокнув її в щоку. Від несподіванки вона здригнулась і завмерла. Я тільки-но зрозумів, що наробив і почав вибачатися. 
- Та нічого, - зашарілась дівчина, - без проблем. 
Настя весь цей час загадково на нас поглядала. Здається, когось скоро наріжуть в салат. 
Я непевно прокашлявся й потому, ми рушили до Колізею. Взагалі, ми просто вирішили пройтися куди-небудь, але все одно дійшли до Колізею. Клятий Колізей. 
Ми говорили. Довго, про всяке різне, а потім мовчали. От постійно так буває, говориш з кимось, говориш, а потім як замовчиш… І говорити нема про що. 
Словом, минула ще година перш ніж я повернувся до Дарія. Мені довелось досить довго пояснювати ідею з долученням якихось спонсорів і сумісний концерт з більш відомим композитором. Особливо тяжко мені далось друге. Коли я починав підходити до цієї теми, то старався зачіпати її якомога обережніше, щоб не сказати в лоб: «Ви невідомий композитор, тому на Ваш концерт просто ніхто не прийде». Згодіться, йому було б образливо. 
Вислухавши мене, Дарій довгенько рився у шухляді столу й витягнув блокнот з купою різних записів і телефонною книжкою. Листав її, поки не знайшов потрібний номер і подзвонив. 
- Ало! Гик! – усміхнено гукнув у слухавку старий. Вічно вони кричать у слухавку. 
- Так-так, це я, впізнав? Чудово! Добре! Дивись, у мене до тебе є запитання, прохання і пропозиція водночас! – голос на лінії ледь доносився до моїх вух, але я не міг розібрати слів, - значить, мені треба влаштувати концерт! Га? Кажу, концерт влаштувати треба! Так! І мені дуже потрібна твоя допомога! Ти можеш домовитись за те, щоб ваша ця радіостанція спонсорувала його, взамін на рекламу? Га? На рекламу! Ага. Добре! Добре-добре, я подзвоню! Ага! Давай! До зв’язку! 
Як же дратує. Кричать в слухавку, як різані, ці старигани, чесне слово. 
Як виявилось, у нього був знайомий, що працює на радіо і він погодився розібратись із цим спонсорством. Сказав, що спробує переконати начальство виділити кошти, по старій дружбі. 
Після цього я розповів Дарію про свою розмову з Євгеном. Уважно мене вислухавши, старий зітхнув. 
- Якщо ми не знайдемо оркестр, то всі ці старання будуть марними. В мене виникають великі сумніви, що нам це вдасться. 
Вічно він думає, що нічого не вийде. Мені довелось ще довго його переконувати, що я зумію знайти вихід з цієї ситуації. От тільки я сам не знав, як це зробити, але то нічого. Щось придумаємо. 
Після цього я вирішив ще трохи прогулятись. У нас, знаєте, біля пам’ятнику Бандери є такий гарний костел – Ольги і Єлизавети, готичний такий, високий, чорнявий. Я, як і завжди, став біля переходу, щоб дістатись іншого боку дороги, на якій власне й стояв цей костел. Засвітився зелений. Я пішов. 
Раптом якийсь дивний скриплячий звук, спалах в очах і вітер у вухах. Здається, я летів. Біль прийшов уже після того, як моє тільце гепнулось на землю. Спалах під повіками змінився на темряву.