Глава 10

І чого тільки не було 





Я сиджу на лавці. Майже ніч, ллє бісовий дощ, настрій – вбийся. Краплі маленькі, але стукали об землю з гучністю падаючих бомб. Попереду мене – ігровий майданчик з гойдалками і гірками. Порожній майданчик. Позаду - закинутий кінотеатр, вибиті вікна й купи сміття всередині. 
Я порухав пальцями ніг у кросівках. Щось глухо забулькало. Бісовий дощ. 
Десь здалеку, під будинками, видніються швидкоплинні парасолі, швидші за своїх власників. Вони теж хочуть, щоб цей дощ припинився. 
Далі сиджу на лавці. Я міг би знайти якесь укриття, сховатись, але я втомився. Втомився постійно від усього ховатись. 
Підняв голову до неба. Хмари були так низько, ніби зараз впадуть. В грудях з’явилось дивне відчуття. Мовби, щось застрягло. 
Раптом спалах. В очах побіліло. Потому лиш відблиск у небі. Проревів грім. Я так кашляю, коли хворий. 
На мені була лише тоненька куртка з капюшоном. Натягнув її. Не допомагало. Бісовий дощ. 
Знаєте, я помилявся щодо вітру. Справжня демонічна сила, ось вона. Я вже відчував, як краплі ковзають по скронях. Здавалось, я тонув. 
Відкинувся на спину. Краплі сповзли на шию. 
Глянув у телефон. П’ять відсотків. Енергозбереження не допомагало. 
На Бандери. Це було на Бандери. Але, здавалось, це в царстві Аїда. Перед моїми очима мармурові колони виглядали, скоріше, як ешафот – так і хотілось ним скористатись. 
Заплющив очі. Залишились тільки звуки відбиття крапель від землі. Я ненавидів зараз увесь світ. Телефон розрядився. Екран погаснув, залишивши мене один на один з власним відображенням. 
Хотів, чи не хотів, я мусив іти кудись, щоб просохнути й перечекати зливу. Та, ви навіть не уявляєте, як мені було байдуже на все. 
Я залишився ні з чим. Я не мав дому, не мав цілі, не мав нічого. Навіть справжні друзі, через мою байдужість, від мене відвернулись. Я знаю, що роблю неправильно, ведучи таке життя. Але, що я можу зробити, коли мені байдуже? 
Я майже тверезий. Тверезий ззовні, але не зсередини. Там, в душі, я вічний пиятик. 
Велосипед, який встиг неодноразово мене виручити, я вже віддав його власнику. Він мені тепер був ні до чого. 
Треба комусь написати. Андрію, Олі, кому-завгодно. Вибачитись за все, поклястись, що я більше не буду робити їм боляче. Не буду зв’язувати своє життя з компаніями, які мене псують. Вони не вміють нічого, окрім як псувати. 
Нарешті, я підвівся. Потрібно було йти. Я вирішив знову переночувати у Львівському Потязі. Зрештою, інших варіантів у мене не було. 
Краплі сповзли під одяг. 
Дорога забрала в мене десять хвилин. Ці десять хвилин я міг провести з користю, але поки користь від них була лише дощу. 
Кожен крок відбивався у голові. Я ніби птах – благородний, з крилами, але в зливу ні на що не годен. 
Ось, попереду, видніється вокзал. Куполи над ним набули ще більшої сірості – здається, йому також не подобається така жахлива погода. 
Я вступив у калюжу. Знаєте, перейматись вже нічого – в мені точно більше дев’яноста відсотків води. Тепер. 
Людей на вулиці майже не було, а ті що залишились, бігли кудись, поспішаючи у свої домівки. Схоже, тільки я йшов спокійним кроком. 
Зупинка. Я перечепився об бордюр. Чорт, він був надто високий, хай йому грець. Я впав на асфальт, ледь встигши випростати руки. 
Ну ось, тепер брудні коліна й лікті. Я подер долоні, але більше хвилювався за вигляд. Всі завжди більше хвилюються за вигляд. 
Підвівся. Здається, моє падіння побачила ота бабуся з парасолею на зупинці. Клятий бордюр. Вона дивилась на мене з відразою, як я дивлюсь на п’яних, що сплять на вулиці. І байдуже, що я часто буваю одним із них. 
Я побив по колінах руками. Бруд не відчищався, доведеться так ходити. Я вилаявся під ніс і побрів далі. 
Нарешті, Львівський Потяг. Зараз там була купа людей, всі побігли туди ховатись від дощу. І зараз я зайду всередину з таким виглядом. 
І зайшов. Відразу відчув погляди відвідувачів. Не надто приємні. Відвідувачі. 
В самому кінці зали, під стіною, один зі столиків був пустий. За ним я і сів. Поклав телефон, дістаючи з кишені штанів зарядку. Хоч вона не промокла. 
Напала дрімота. Я постійно потирав очі, намагаючись відігнати її, але потім таки вирішив трохи поспати. Лишив телефон з ввімкненою зарядкою на столі й стиснув повіки. 
Коли їх розплющив, телефону вже не було. 
Відбулось все, як в тумані – я рвучко підстрибнув, озирнувся, може він десь впав, окинув поглядом відвідувачів і почав питати, чи не бачили вони мій телефон. Всі вони, як один, нічогісінько не бачили, вони тут ні при чому, як завжди. 
Я підбіг до працівника закладу, що стояв біля каси. Спитав, чи можна подзвонити в поліцію. Вислухавши мене, він кивнув, зник у дверях до кухні й за мить повернувся зі своїм телефоном в руках, набираючи номер. 
- Алло? 
Він також занервував. Після кількох слів, передав слухавку мені. 
- Алло, доброго вечора, - монотонним голосом, я швидко проговорив, - у мене щойно вкрали телефон вартістю в шість тисяч гривень, у кафе «Львівський Потяг», вулиця… - я глянув на працівника, він підказав, - вулиця Чернівецька двадцять. 
З того боку лінії прозвучав грубий голос. 
- У цьому закладі є камери спостереження? 
Я оглянувся. Та де там! 
- Ні, нема. 
Руки почали не на жарт трястись. З хвилину голос у слухавці мовчав. 
- Добре, - так! Дуже добре! Дивовижно добре! – Через декілька хвилин до вас прибуде група реагування. 
- А що мені робити?! 
- Розпитайте когось, хто біля вас сидів, може вони щось бачили. 
Я нічого не відповів. Здається все йде шкереберть. 
Залунали гудки. Я повільно простягнув телефон назад працівнику. 
- Що вони сказали? 
- Що зараз будуть тут. 
Він тривожно переглянувся з жінкою на касі. Схоже, сам не в захваті. 
Троє поліцейських прибули через сім хвилин. Я мовчки сидів за столом, поглядаючи на годинник над касою і покусував губи. 
- Добрий вечір. Це у вас вкрали телефон? – один із них звернувся до мене. 
Я тільки кивнув. 
- Як він виглядав? 
- Синій, з великим екраном. Як всі інші, - нібито, це якось допоможе! 
- За шість тисяч. 
Я знову кивнув. 
- Ви питали відвідувачів, чи вони щось бачили? 
- Нічого вони не бачили. 
Поліцай почухав голову. Інші двоє стояли й дивились. 
- Гаразд, - після тривалої мовчанки, сказав поліцай, - думаю, не має сенсу тут щось шукати, треба йти писати заяву. 
Я відвернувся. Якщо вони завжди так працюють, то не дивно, чому довіра до них така низька. 
- Вам знадобиться для цього серійний номер телефону, бажано мати з собою коробку від нього. 
- А якщо вона в іншому місті? – я сам не очікував, що мій голос так ослабне. 
- Ви пили? – нахмурився поліцай, - від вас чути запах алкоголю. 
- Це має якесь відношення до крадіжки? – дихати стало вдвічі важче, - як бачите, я достатньо свідомий, щоб з вами говорити. 
Він не відповів. Інші два поліцейських опустили голови. 
- Можете попросити, щоб вам передали її по пошті й тоді прийти до нас. Вже не має значення, як швидко ви напишете заяву. 
Дихати стало втричі важче. 
Я вже їх зненавидів. Усіх. Поліцаїв, працівника, відвідувачів – сам Львівський Потяг. Щоб він горів. 
Невдовзі, поліцаї пішли. Я далі сидів, мовчки ковзаючи очима по всьому закладу, ніби злодій досі тут. Мені хотілось закричати, облаяти всіх, але голосові зв’язки вперто заклякли. Годинник над касою зупинився. 

Нарешті, дощ перестав. Як тільки останні краплі сягнули землі, я вийшов з кафе. Я не хотів більше там знаходитись. Мало того, що ти виглядаєш, як брудне бездомне щеня (що власне, так і було), то ще й тепер без телефону. Думаю, ви розумієте його важливість у моєму житті – не менша, ніж у вашому. Я його купляв за свої гроші, із зарплати в колл-центрі, а тепер одна мить – і його нема. Тепер я у місті без житла, телефону й грошей – ідеальна ситуація для колишнього музиканта. 
Побродивши трохи по привокзальному району, я, попри жахливий настрій і втому, не наважувався попроситись до Діми. Та й, він би мене не пустив. А я надто вже гордий для таких низьких вчинків. 
Досі, я не відчував себе безхатченком. Досі, я не доходив до того, щоб порпатись в баках для сміття, як це роблять інші, схожі за долею, люди. Я вважав і вважаю це огидним. Ніколи на таке не зважусь. 
Починало вечоріти. Кольори в небі змінились із суцільно сірих на світло-червоні. Вітру не було. Я плентався по Городоцькій, не звертаючи уваги на дивні погляди. Знаю, вигляд у мене не найкращий, але роздягатись я точно не хотів. 
Звернув у провулок. Усі ці похмурі польсько-австрійські будівлі наганяли ще більший неспокій. Я поклав руки в кишені куртки й дивився лише на землю. Не було мені різниці, куди я іду. Лиш би рухатись. 
Кросівки й далі булькали при кожному кроці. Коліна вили від утоми, та я зупинятись не збирався. 
Навіщо я в усе це втрапив? Чому я такий марнотрат, чому в мене такий характер? Чому я такий дурень? 
А я не знаю. 
Може, я такий від народження. Або це просто травма з дитинства? Пам’ятаю, я в свої десять полюбляв лазити по деревах. Разом з друзями ліз на черешню, щоб смачно наїстись, а одного разу впав. На голову. Та, отак просто звалився. Метрів три там було до асфальту, не менше. 
Так, точно через це. Я ж не міг при нормальній голові у таке влізти. А може й міг. 
І, навіть не це найдивніше. Найдивніше те, що я досі нічого не зробив, щоб заробити гроші й знайти нову домівку. Анічогенько. 
Вже вкотре ноги звернули на іншу вулицю. Вони, ці провулки, тут такі одноманітні, що я точно мав заблукати. Раніше, в цих місцях я ніколи не був. 
Попереду мене пройшов якийсь чоловік у дранті, який ніс в руках целофановий мішок і активно у ньому щось шукав. За мить, він дістав підгнивше яблуко й вгризся в нього зубами. Я зціпив зуби, щоб не скривитись. 
Було дуже холодно. Почав подувати вітерець і він не був теплий. Клятий дощ, тепер я можу застудитись. 
Пішов далі. Знову звернув, цього разу наліво. Під однією зі стін будинків стояли баки. Великі сміттєві баки. 
Я облизав губи. Знаєте, я і думати забув, що мені байдуже, огидно щось, чи ні. Це з якого боку глянути. 
Я глянув. Підійшов до одного з тих баків і опустив погляд всередину. І, знаєте, що там побачив? Шубу. 
Серйозно. Там, десь майже на дні, лежала шуба, притиснута купою іншого мотлоху, в тому числі, харчових відходів. 
Я оглянувся. От, хто би що не говорив, але я вже не вважав це огидним. Тому поліз у бак. 
Дістати рукою шубу я не міг, вона була надто глибоко, що мені ще лишалось робити? Навіть тут, у баку, було тепліше, ніж ззовні, з тим бісовим вітром. 
Раптом я почув чийсь вигук. Завмер на місці. Ні-і-і, тільки б мене ніхто не побачив тут! Триклятий бак! 
- Ей! Гик! 
Звук був настільки несподівано гучним, що серце в мене ледь не перекочувало до печінки. 
- Ти що тут робиш? 
Я боязко підвів голову. 
Знаєте, якби це сталось вночі, я б злякався до смерті. Зверху на мене поглядав пристаркуватий чоловік. Той самий, який щойно проходив повз, поїдаючи підгнивше яблуко. Темно-руде волосся було йому майже до пліч і закривало світло ледь не в половину всього баку. Він дивився на мене, як на дивака, а товстелезні брови залізли йому ледь не на маківку. 
- Гик! Та йо! Що ти тут забув, хлопче? 
Я отетерів від такого повороту. 
- Та нічого… я, е-е-е, гуляю. 
- М-м-м, - він розуміюче закивав, - а ти так завжди гуляєш? 
Я не міг зрозуміти, йому справді цікаво? 
- Та як сказати… Взагалі, я нечасто гуляю по баках… 
- Справді? – він гмукнув, - рідко можна встрітити людей, які люблять так гуляти. Гик! 
Він і не збирався від мене відстати. Що-ж робити, після недовгої мовчанки, я почав вилазити. 
- Ти все? – поцікавився чоловік, - давай тоді я поможу. 
Він подав мені руку. Такої великої руки я в житті не бачив, чесне слово. 
Мені довелось підтягнутись, щоб вилізти з того баку. Незнайомець дивився й посміхався. Тільки тепер я помітив у нього в руках, на диво, велику самокрутку. Одягнений він був у сіру широчезну куртку й не менш широкі штани, що повністю закрили від зору його взуття. 
Вилізши з того проклятого баку, я почав обчищати свій одяг від сміття. Сморід стояв жахливий. 
- То ти точно просто гуляєш? – не вгавав чоловік. 
- Вам так важливо це знати? – чесно, я починав трохи дратуватись. 
- Та йо! Ні, просто зазвичай тільки люди без дому так роблять, - він смачно затягнувся своєю сигаретою. 
Я опустив голову. 
- Отже, я правий, - закивав чоловік, а потім махнув рукою у сторону баків, - я не надто відволікатиму тебе від справ, якщо запрошу на чай? 
Я навіть руки опустив. 
- В… сенсі? 
- Ну.. гик!.. На чай, - він показав, як підносить уявну чашку до рота й відсьорбнув. Думаю, ви уявляєте, як я на нього глянув. 
- Та не ламайся ти, ходімо! Я не злий дядя й не збираюсь тебе четвертувати, просто чай, - не змовкав чоловік. 
- Добре, добре! Тільки, благаю, не згадуйте цей бак, прошу. 
- Та жодних проблем, - розвів руки старий. Ні, таки його права рука була куди більша за ліву. 
- Гик! Як тебе хоч звати то, йо? 
- Ваня. 
- Майже приємно познайомитись, Ваня. Я Дарій. 
А я кивнув. На обличчі чоловіка заграла дика посмішка. 
Він повів мене до під’їзду, що був якраз поруч, за поворотом. Ще кілька хвилин ходьби на третій поверх – і я опинився у нього вдома. 
Що сказати, усередині було затишно. Куди не глянь, тут були навішані всілякі прикраси на стінах, оббитих якимось м’яким сірувато-бурим матеріалом. Вази на тумбочках, старий сервант прямо біля гардеробу, в якому я побачив лише один темний плащ-накидку. Відразу за коридором починалась вітальня, дверей до неї не було, лише красива арка, над якою висів чийсь жіночий портрет. 
Дарій жестом попросив мене роззутись. Та, коли я почав знімати першу кросівку, з неї засочилась вода. Брови Дарія знову поповзли на ту сторону голови. 
- Та йо! Ти що в них, купався, га? Давай сюди. 
Що робити, я, хоч, все ще з недовірою, віддав йому свої кросівки. На хвилину, він зник десь у одній з кімнат, певне, шукаючи обігрівач, абощо. 
Я зняв шкарпетки. Вони, чесно, були не кращі за взуття і зараз виглядали, як дуже пом’яті кошенята. Ну викапані. 
Невдовзі, Дарій повернувся з капцями в руках і подав їх мені. Вдягнувши, я пішов слідом за старим до зали. 
Світло тут видавала єдина лампочка у скляній люстрі. Місця було небагато, але це скоріше через шафи й серванти, які повністю покривали стіни. Ми сіли за дубовий столик, посередині кімнати, на м’які великі крісла. 
- Я вже поставив воду, - закрехтів вмощуючись, старий. 
- Дякую. 
- Тож, що з тобою таке сталося? На перший погляд ти Гик!.. Не надто схожий на безхатченка. 
Із входу у вітальню показалась стара котяча морда. Якусь мить тварина дивилась на мене, а потім повільно підійшла до моєї ноги й понюхала. Здається, запах їй не дуже сподобався. 
- Це-е-е, дуже довга історія і я надто багато разів її розказував… 
Дарій кивнув. 
- У мене теж є такі історії, повір. Але ж я тобі роблю чай, так що тобі відплачувати належним, - хмикнув він. 
- Взагалі-то, ви самі це запропонували, - не згодився я. 
- Але ти прийняв запрошення. 
Він знову подивився на мене з ненормально надмінною посмішкою. Кіт біля ноги нявкнув і потерся об ніжку крісла. 
- Ну-ну, Харітон, та йо! Не здумай царапати мені меблі, якщо хочеш почесні похорони, ей! 
Харітон знову нявкнув і, побродивши трохи по кімнаті, зник в коридорі. Дарій перевів погляд на мене. 
- Ех, ну що сказати… 
Я почав переповідати йому коротко свою історію. Він уважно мене слухав якийсь час, потім пішов на кухню, повернувся з двома горнятками чаю і печивом. Звісно, я не розповідав йому всього, особливо про мої п’яні справи. Старий постійно кивав головою і вів бровами, не зронивши за весь час ні слова. Декілька хвилин потому, коли я закінчив, ми мовчки попивали охолоджений до того моменту напій і тримали мовчанку. Нарешті старий заговорив. 
- Ти… дурень. 
- Гм, - я лиш всміхнувся. 
- Ні, справді. Гик! Вибач, звісно, але ти робиш дурниці й думаєш, що це не матиме жодних наслідків. Але ж це зовсім не так. 
Якийсь час я мовчки думав. Зрештою, зітхнув. 
- Так, напевне ви маєте рацію, але проблема в тому, що мені геть байдуже. Можна сказати, я пливу за течією, не борсаючись. 
Раптом, Дарій змінив тему. 
- Та йо! Ти казав, що вчився в музичній школі, так? У мене тут є фортепіано, не хочеш трохи пограти? 
Тут звів брови догори вже я. 
- Ну… 
Знаєте, мені здалось, що він має щось спільне з музикою. Для початку, мене страшенно дратує, коли всі кажуть «піаніно». Серйозно, всі кому не лінь, ті хто не розбираються, кажуть «піаніно». Як же це дратує, ви уявити не можете. 
- Добре, можна спробувати. 
- Чудово, - потер руки старий, - я трохи практикуюсь на саксофоні, тож можемо спробувати в дуеті, - у нього аж загорілись очі. Щоправда, я не був впевнений в його здібностях, тим більше, його правиця була неприродно велика в порівнянні з лівою, тож я мав сумніви, що це взагалі можливо. Та лиш промовчав. 
Дарій підвівся й рушив до однієї з кімнат через коридор, двері до якої були прочинені. Звідти вже можна було помітити чималий клавішно-ударний інструмент, скоріше всього, марки «Україна». 
Ми увійшли до кімнати і я тут же сів за фортепіано. Дарій мимохіть кинув на мене якийсь тужливий погляд, але за мить вираз обличчя знову перемінився на радісний і старий дістав з шафи, що стояла за моєю спиною, чохол від саксофону. Ще за мить, він вже тримав його в руках. 
- Ти вмієш джаз? – запитав. 
- Не те щоб добре вмів, але… 
- Заграй будь-ласка ось ці акорди, - тут він підійшов і лівою рукою показав мені декілька. Я кивнув. 
- Готовий? 
Чесно кажучи, я рідко імпровізував саме в джазовому стилі, але на диво, вийшло непогано. Перший час, я грав лише ті пару акордів, що Дарій мені показав, а згодом став сміливішим і почав додавати різні комбінації, на що старий почав вигравати ще жвавіше. Стільки радості може людині приносити звичайне награвання, я вам скажу! Чоловік не міг зупинитись, підскакуючи на місці від задоволення. А я все не міг зрозуміти, хто ж він у біса такий. 
Перш ніж ми закінчили, минуло напевне півгодини. Дарій, опустивши свій саксофон, виглядав таким змученим і задиханим, ніби щойно пробіг стометрівку. Та очі виказували тільки радість 
- А ти таки вправний! Та йо! – сказав він після недовгої паузи. 
- Та ви також задніх не пасете, як я подивлюся, - всміхнувся я. 
- Фух! Гик! Не хочеш покурити? 
Я радо згодився. Тільки він це сказав, мені так захотілось курити, ви не уявляєте. 
З тої ж кімнати старі дерев’яні двері за шторами, вели на балкон. Він був невеличким, затишним і без купи всякого мотлоху, як це на балконах зазвичай буває. 
Дарій простягнув мені велику самокрутку. 
- Що це? 
Він дістав сірники й прикурив. 
- Сигарелла. Їх тут чомусь недооцінюють, а сигарелли набагато кращі від звичних сигарет. На мою думку, - старий дав і мені запалити. 
Я затягнувся. Ви знаєте, а й справді, вона була дуже непогана. 
- Я розповів вам про себе… - почав було я. 
- А тепер моя черга, так, я знаю, - відрізав Дарій і зітхнув. 
- З чого б то почати, йо… 
Він на хвильку задумався. 
- Я народився у Петербурзі п’ятдесят шість років тому, - почав старий, - моя мама була пекарем в булочній, а батько займався нелегальною контрабандою заборонених товарів. Спочатку, батьки хотіли віддати мене в дитячий будинок – я був небажаною дитиною. Але потім передумали. Може й дарма. 
Він на мить затнувся, я помітив, як на його шиї випнулись жили. 
- Вони були жахливими батьками. Я їх не хвилював, їх взагалі нічого не хвилювало, окрім грошей. Доки не втік, у мене то і життя нормального не було. Ні друзів, ні якогось заняття, нічого. Вони самі винні. Батько в останні кілька місяців перед цим, почав пиячити, одного разу побив маму ледь не до смерті. Бачив її з якимось мужиком на вулиці. Після цього я й вирішив утекти, думав, може це я їм заважаю нормально жити. 
З кожним словом його голос ставав більш напруженим, він поглядав кудись за вікно. 
- Кілька років мені довелось провести на вулиці. Я просив милостиню поблизу базарів, часто крав гаманці з купонами на їжу в перехожих. Якось, мене за цим заняттям помітила одна жінка, запросила до себе на чай і вислухала мою історію. 
Я і забув, що у мене сигарелла в руках. Затягнувся. 
- Вона виявилась дуже доброю людиною, запропонувала пожити в неї і ще й допомогла мені влаштуватись на уроки музики у школі. Я, здавалось, знайшов своє щастя в житті. 
Старий потер долоню об кофтину. 
- Я грав на фортепіано. Дуже любив грати, цілодобово міг сидіти за інструментом, нічого не їсти й не пити – навіщо мені це? У мене добре виходило, дехто з інших учнів дивився на мене з заздрістю, раз мене навіть зустріли декілька з них біля одного під’їзду, дісталось мені чимало тоді. Зламали руку. Але це таке, я за місяць-два одужав і далі займався. Аж доки… 
Він підняв праву руку. 
- Аж доки вона не почала рости. Мені було п’ятнадцять, коли я вже не міг нормально грати. Замість однієї клавіші я попадав у три. Перспектива стати піаністом згасла так само швидко, як і загорілася. 
- Що це за хвороба? 
- Гігантизм, - кинув той, - синдром Протея, чи що, не пам’ятаю вже. Мені сказали, що я вже ніколи не зможу грати на великих сценах. Багато місяців я не міг з цим змиритися, пробував грати далі, але нічого не виходило. Мені тоді як, ніколи, кортіло викинутись з вікна. 
Запала мовчанка. Я поглядав на Дарія, той не зводив погляду з краєвиду міста за вікном і раз-у-раз підносив до вуст свою сигареллу. 
- І що було далі? 
Він знову зітхнув. 
- Я не хотів закидати музику, того зацікавився композицією. Почав щось писати, спочатку простеньке, потім все складніше й більше. Навчився заробляти на цьому гроші. Якийсь час, навіть проводились концерти моїх творів у Петербурзьких залах, але потім я переїхав сюди. Дізнався, що тут досі жила моя бабуся і вирішив її провідати. Це була єдина насправді рідна мені людина, тільки вона мене підтримала, я і згодився з її проханням залишитись. Купив собі квартиру тут, знайшов роботу, - він прокашлявся й облизав губи, - а потім мене просто знищили. Як музиканта, а може й, як людину. 
Він глянув на мене. 
- Я надто захопився, даючи концерти. Якось, до мене в дім завітали гості. Зверху. Пообіцяли, що інсценують самогубство, якщо я не заляжу на дно й не перестану займатись концертною діяльністю. Не знаю до цих пір, хто вони такі, але пояснили вони дохідливо. Знову зламали руку, - він сумно хихикнув, - От я і живу, як можу. Квартиру відібрали, після смерті бабусі, вона лишила мені свою. Тут. 
Я мовчав. Чув лише звуки видихання диму й гул проїжджаючих десь машин. Здавалось, старий ще більше постарів, так вже він згорбився над попільничкою. 
- Та годі про це, я ж не на сповіді, - він потушив сигареллу об дно попільнички й, дочекавшись, доки я докурю, запросив назад, усередину. 
Він ще раз зробив чаю. Я сидів на кріслі у вітальні й поїдав печиво. Коли Дарій повернувся і сів навпроти мене, я звернувся до нього: 
- Дарію, а Ви не думали про відновлення ваших концертів? 
Він здивовано на мене глянув. 
- Навіщо? Щоб сталось те саме, як раніше? А то й гірше? 
Чай був дуже гарячий. 
- Але ж зараз все зовсім інакше, - заперечив я, - Вам ніхто не заборонить влаштовувати концерти… 
Він лиш відмахнувся. 
- Та йо, це марна справа. У нашій країні нічого не можна робити, якщо це комусь невигідно. А тим паче, хто покладеться на слова старигана, який раптом заявився до філармонії та запропонував провести концерт його музики? Мене лиш засміють. Я втратив усі зв’язки із впливовими людьми з цієї галузі. 
- Прямо геть усі? 
Старий задумався. Раптом звів брови ледь не до спини. 
- Хоча, ти правий. Є один такий… Але я з ним не спілкувався вже років десять. 
- Ну ось же!.. 
- А де я знайду виконавців? Оркестр? Гроші на оренду залу для концерту і репетицій? Де? – він похитав головою, - нічого з того не вийде. 
- Я Вам допоможу. 
Він окинув мене трохи насмішкуватим поглядом. 
- Ти? Гик! Це як же? 
- У мене є багато знайомих, які можуть допомогти, думаю, мені під силу навіть знайти який-не-який оркестр. 
Старий пхикнув. 
- Та ні, серйозно! Невже у Вас нема бажання показати світу себе? Ви за цей час щось написали? 
- О-о-о-о! Ще й як написав, - потому він почав копатись у одній з шаф і за мить дістав з неї величезну стопку нот, - от вони всі, дві симфонії й декілька п’єсок, - старий трохи на них подивився, - та ні, нічого з того не вийде, - і почав засовувати їх назад. 
Я рвучко звівся й зупинив його рукою. 
- Все вийде, я Вам обіцяю! Тільки дайте мені час, і я все влаштую, клянусь! 
Дарій подивився на мене все ще недовірливо. 
- Клянусь, - з серйозним виглядом повторив я. 
Старий гупнув стопку з нотами на стіл. 
- Раз ти так думаєш… Добре. 
Я полегшено зітхнув. 
- Що-ж давай поглянемо, що в мене тут є, - закрехтів старий. 
Потому ми з декілька годин сиділи над тою купою паперів, розбираючи гігантську кількість сторінок. 
Чесно вам сказати, цей старий не так вже й погано пише. Я звісно, не експерт у цій справі й ніколи ним не стану, але читаючи ці ноти, моя повага до Дарія, як композитора тільки збільшувалась. 
Так, у нас, музикантів, є така здатність – читати ноти. Мовчки. Знаю, ми не зовсім нормальні, ми можемо слухати не слухаючи, прямо в голові. В нас там магнітофон. 
Довго ми так сиділи. Не скажу, як довго, але довго це точно. Коли я відірвався від нот і глянув на вікно, то жахнувся – темно там було. Як вночі.  
Я повернувся до паперів, але Дарій мене зупинив. 
- Добре, Ваня, на сьогодні досить, я вже не здатен нормально думати, давай доробимо це завтра. Поночуєш у мене. 
- Справді? 
Якщо чесно, то цих слів я й чекав. Ви ж не забувайте, що я ще той прагматик, всюди шукаю вигоду. Такий у мене характер. 
Старий провів мене до кімнати з фортепіано  й постелив ліжко справа від інструменту. Дав покривало, подушку і, сказавши «На добраніч», зачинив за собою двері.