Глава 9

Схоже, це ніколи не закінчиться 





Словом, через тиждень мого безтурботного життя, що починалося вдень, а закінчувалось в драбадан, я знову опинився на вулиці. 
До Діми повернулася мама і я нічого не міг з цим вдіяти, а у інших знайомих так і не з’явилось можливості прихистити мене в себе. 
Це був вівторок. На вулиці погода була вже не така тепла, як тиждень-два тому. Зараз по небу постійно вештались хмари, постійно дув неслабенький вітер (бідні мої сірники), а вночі ставало настільки холодно, що здавалось, ось він, Новий Рік. 
Знаєте, от ніхто не переплюне мене в байдужості. Я за весь час свого безхаття жодного разу навіть не спробував знайти роботу. Думка про те, щоб я таки поїхав додому, припиралась до моєї голівки все частіше й частіше, але я вперто виганяв її геть. Мама моя і так була засмучена тим, що я кинув консерваторію, а як вона дізнається ще й про це, тоді мені точно хана. 
І байдуже, що я уже повнолітній. От, хто б міг подумати, що я взагалі міг вляпатись у таку історію? Та я сам покрутив би пальцем ноги у скроні, якби мені хтось про це раніше сказав. 
Але ж, ви розумієте, що усвідомив я це тільки зараз, а тоді у мене була одна думка – мені нудно. 
Серйозно, от знаєте, бувають моменти, коли стає настільки нудно, що ти робиш щось надзвичайно дурне. От неймовірно дурне, та зате, вам стає хоч трішки цікаво жити в цьому світі. 
Ото, я таке обожнюю. Через те, що мені байдуже, пробачте, це рефрен – мені байдуже, що я зроблю щось дурне. Тоді і цікаво, і не шкода того, що натворив. 
Приблизно, за такою схемою можна описати всі мої життєві пригоди, не знаю, як ви, але якщо таких у мене нема, то я відразу йду тонути в річці. Серйозно, а який ще сенс в житті, бовтатись в побутовій рутині? 
Я, в один момент, так погруз у цих думках, що мені раптом захотілось навістити свою стару спеціалізовану школу. Зараз там вже були канікули, та повиганяли не всіх – дехто з моїх знайомих і друзів там готувався до вступних екзаменів у консерваторію. 
Тож, в той злощасний вівторок, я, на велосипеді, черговий раз їхав від привокзального району в центр, до школи, думаю, може мені навіть дадуть клас позайматись. 
На скрипці я вже давно не грав, а от фортепіано це була моя друга любов. Серйозно, я, відтоді, як почав вчитися у Львові, став грати на фортепіано не набагато менше, ніж на скрипці. Щоправда, я грав не те, що мені зазвичай давали вчительки по цьому інструменту, все закінчувалось тим, що я вивчав усю програму з нуля за тиждень – а це, між іншим, мали бути поліфонія, п’єса і соната. 
Словом, я їхав до цієї школи, щоб взяти клас і позайматись на фортепіано. Чесно кажучи, я трохи побоювався зустріти там свого колишнього вчителя по спеціальності, тобто по скрипці, але все ніби обійшлось. 
Вхід на територію школи вигляд мав такий, ніби їй було вже сто років. Насправді, я не надто помилявся, коли перший раз в моїй голові виникла така думка. Цьому закладу було майже вісімдесят. І, я вам скажу, методи навчання, там також були не новітні. 
Приміщення від вулиці відділяло двоє дверей. Я, облишивши велосипед надворі, поспішив усередину. Там, в цілому все було як завжди – височезна, як на мене, стеля, бюст першої директорки школи прямо перед входом, оббиті темно-дерев’яними дошками стіни і кілька дітей. 
Щоправда, жодного з них я не знав. А, якщо їх не враховувати, то у школі було так пусто й тихо, що аж сумно стало, чесне слово. Зліва від бюсту тої директорки раніше завжди висіли фотографії, на яких десь вигулькував і наш клас, та тепер, на них були геть невідомі мені учні. Здавалося б – минув один рік, а враження, що всі десять. 
Я підійшов на прохідну. Знаєте, мені здається, що коли з майбутніми черговими на прохідній проводять співбесіду, то обов’язково питають, чи був у них досвід бурчати на всіх і вся й бідкатись на життя. Серйозно. Зараз, там, за перегородкою, сиділа стара «вахтьорша», як її називали. Хто б до неї не підійшов, перші двадцять секунд, вона не звертала на них жодної уваги. Так само зі мною. 
Я привітався. 
- Доброго дня, вибачте, а є зараз якийсь вільний клас, щоб пограти? – я намагався поводити себе якнайчемніше. Вона відреагувала на мене через два століття. Підняла голову, так, зверхньо якось і сказала: 
- Який? 
Я глянув на стійку з ключами. 
- От, бачу, чотириста перший не зайнятий, можна? 
Вона ще пару тисячоліть на мене дивилася, потім тяжко зітхнула й, буркочучи щось у ніс, крехтливо підвелась і потягнулась за тим ключем. 
- І що вам вдома не сидиться… - вона зараз серйозно? 
Словом, так-сяк, вона віддала мені той клятий ключ і я швиденько побіг на четвертий поверх. 
Перший раз, як я тут побував, я дуже дивувався тому, як тут були пронумеровані класи. Ясно що тут не було чотирьохсот кабінетів, просто кожен наступний поверх нумерувався першою цифрою. Наприклад, на третьому були лише трьохсоті, хоча їх там було штук двадцять максимум. 
Доки я піднімався, то так нікого зі знайомих і не побачив. Здається, ця школа вже не має нічого спільного з тою, що я в ній колись вчився, за винятком кількох стін. Схоже, без моїх друзів це місце для мене – ніщо. 
Я добрався до класу, пововтузився трохи з тим ключем, що ніяк не хотів вставлятись у замок і пройшов усередину. Це був біологічний клас і все тут було як завжди – по лівий бік стояла купа шаф з опудалами всяких птахів, а з правого, під вікном, така купа купезна вазонків, ніби то не клас, а клумба. Попереду, під стіною стояв рояль, власне, до нього я і направлявся. 
Знаєте, у мене, за той час, доки я вчився у цій школі, з’явилось таке непокірне бажання імпровізувати на фортепіано, що ви уявити не можете. Я міг просто годинами сидіти й грати що-небудь, що прийде в голову. І виходило то, незле! Іноді, в моїй голові навіть звучали цілі оркестри, що підігравали мені десь в Карнеґі Холі . Я в такі моменти давав справжні концерти перед багатотисячною публікою. 
На цей раз я так само, сів за той рояль і почав грати щось на імпровіз. 
За кілька хвилин до мене у двері хтось постукав. Я б цього й не почув, якби в той момент не робив ефектної паузи перед кульмінацією моєї симфонії. Обернувшись до дверей, я побачив мого давнього друга – Олега. 
Знаєте, це такий дивний персонаж, що ви собі уявити не можете. Низенький, з чорним волоссям і майже монобровою, він завжди ходив у одній і тій же сірій кофті із застібкою та капюшоном. Та ненормальність його полягала в тому, що він постійно щось собі наспівував, де б він не був. Одного разу, ми ходили з ним в супермаркет, так він там почав фальцетом вищати на весь магазин. Так ніяково при людях мені давно не було. 
Також, вважаю дуже важливою деталлю, тож розповім – він зранку наводить такого шуму, що хочеться його побити, чесне слово. Справа у тому, що я жив з ним в одній кімнаті інтернату і, якщо він вставав у годині шостій, щоб піти взяти клас і позайматися (він флейтист), то обов’язково відкриє шафу, ніби хоче дверцятами її когось вдарити, буде порпатись у ній півгодини, шукаючи одяг, зачинить з такою гучністю, ніби дає біт і, виходячи з кімнати, буде скрипіти дверима настільки, наскільки це взагалі можливо. Якби не моя патологічна лінь, я б колись встав з ліжка і точно б його побив. 
Він пройшов до класу. 
- А хто то тут такий сидить, а? – давлячи либу, привітався він. 
- А хто то тут такий дебіл стоїть, а? – запитав я. 
- Не знаю, тут нікого, крім мене нема, - знизав плечима Олег, - так що ти тут робиш? 
- Вчу біологію. 
- М-м-м, - він задумався, - і на якій ти темі? 
- Ти ще надто маленький, щоб таке знати, - він же на цілий рік молодше мене! 
- А, ну тоді добре, - вдавано розуміюче закивав він. 
- Ти теж займаєшся зараз? 
- Та, - він махнув рукою кудись за двері, - я взяв собі чотириста п’ятий, чую, щось знайоме звучить, та й думаю, зайду. 
Чесно, я дуже стараюсь імпровізувати так, щоб завжди утворювалось щось нове, але кожного разу в мене виходить одна й та ж балалайка. 
- Го, придумаєм якийсь хіт? – раптом сказав я, сам не знаю, що на мене найшло. 
- Го, - вирячив усмішку Олег. 
Він підійшов до роялю. Я знову повернувся до клавіш, думаючи, яку ж би то взяти тональність і послідовність акордів. 
- Може, ти скажеш тональність? – запитав я в Олега. 
- Давай соль мінор, - відповів мені він. 
- Оке-е-е-й, соль мінор, так соль мінор… 
Я трохи подумав і почав грати. 
Чесно кажучи, якщо ви колись матимете можливість побачити такі наші імпровізації, тікайте, куди очі бачать і ноги сунуться. Серйозно. Мені здається, що в такі миті ми більше схожі не на музикантів, а на пацієнтів психлікарні, яким вперше у клініку завезли рояль. Я бив по клавішам, як навіжений, Олег вищав своїм хрипучим голосом а-ля Вакарчук і вигадував якісь рядки тексту на ходу. 
Часом, він співав про щось геть абсурдне і я ледь стримувався, щоб не зареготати й не збитись, а іноді я починав робити такі карколомні модуляції , що він наморщував пику й не розумів, куди я взагалі граю. А я все дивився на нього поглядом, мовляв, «Ти лох», і продовжував. 
Тож, зараз наш хіт розвертався не згірше, ніж у всі попередні рази. Бідний рояль і вуха мимовільних слухачів, чесне слово, аж шкода їх стає. 
Ми хвилин десять так грали й співали чорт знає про що, доки пісня не закінчилась. А знаєте, декілька місць в нашому хіті таки варті уваги. Там навіть досить круто вийшло, потрібно запам’ятати. Правда, я рідко коли таке запам’ятовую, але це таке, не суть. 
- Ух, ну що, вийшло прикольно, - підсумував Олег, віддихуючись. 
- Так, я б навіть сказав, дуже прикольно, - кивав я. 
Знаєте, якщо ви раптом станете свідками наших імпровізацій і скажете нам, що це було «так собі», то стережіться летючого в голову рояля - нам це точно не сподобається. 
- Як там ти живеш, розказуй-но? – почав питати Олег, - я чув, що ти бомжара жалюгідна, а? – знову він посміхається, як дебіл. 
- Тебе я точно не переплюну, можеш не сумніватись, - огризнувся я, - і звідки ж то ти таке чув? 
- Та от, мені донесли мої агенти, - знову він вимахується. 
Знаєте, мене часом дивує надзвичайна тіснота нашого міста. От ніби, ти й гуляєш у зовсім іншій компанії, з людьми, які, нібито, ніяк не можуть бути зв’язані з такими дурками, як Олег, а він все одно звідкись усе знає. Що із цим Львовом не так? 
- Та-а-ак, я, скажімо… безхатченко зараз… 
- Бомжара-а!.. 
- Та заткнись ти вже! 
- Ну добре, добре, - я розумію, що він це робить жартома, але все одно якось неприємно робиться, навіть не знаю, чому. 
- І що, ти довго будеш так, де-небудь, ночувати? Може додому поїдеш? 
А потім усі дивуються, чому раптом деякі люди стають убивцями. Та тому, що їх дістали такі безкінечні питання! 
- Ні, не поїду, - я відмахнувся, - не хочу пояснювати в тисячний раз, сорі. 
- Ну добре, добре, - він, здається, тільки цю фразу й знає. 
- Ти міг би попросити Людку, щоб вона тебе прописала десь в гостьових кімнатах, - роздумував уголос Олег. 
- Та де там, для цього гроші треба, думаєш, вона згодиться на халяву мене утримувати? 
Людка – наша старша вихователька в інтернаті. Так, не дивуйтесь, у нас були вихователі, навіть в одинадцятому класі. Знаєте, вони постійно слідкували за порядком в кімнатах і, чи ніхто не прогулює там уроки. Щоправда, мене вони не змогли проконтролювати, останній семестр навчання я в буквальному сенсі пролежав під ліжком. Досі гордість за себе бере, до сліз, чесно. 
От, хто-хто, а Людка ніколи не дозволила б мені залишитись в гостьовій кімнаті. Чесно, не знаю, чи вона якось замішана у корупції бюджету нашої школи, але враження складалось таке, що вона точно в цьому плані не остання людина і не пропустить жодної можливості підзаробити. Та, часом, вона видавалась співчутливою, а іноді, навіть дуже кумедною. Пам’ятаю, вона робила оголошення про те, що кожному одинадцятикласнику видадуть новенькі «людські» матраци. Щоправда я, наприклад, його так і не отримав, та цей «Людський» каламбур запам’ятався у моїй голові надовго. 
Словом, я не повірю, що Людка згодиться, щоб я провів у них хоча б одну ніч, не те що на невизначений час. 
- То як там розвиваються плани з нашою групою, м? – запитав в свою чергу я Олега. 
- Так а що? 
- Ну, коли ми почнемо? 
- Я ж тобі казав, - він затнувся, щось темнить, напевне, - зараз в мене часу - абсолютний нуль, давай я спочатку поступлю в консерваторію, а потім, після того, як почнеться навчання, вже можна буде думати, як зібрати людей і робити хіти. Вибач, зараз я просто не маю часу. 
Так, ми з ним мали таке домовлення, що коли в нас буде можливість, ми обов’язково створимо свою власну групу і будемо гастролювати. Плануємо стати найкрутішою музичною групою в історії України, знаєте, типу, Imagine Dragons нервово курять у своїй сторонці. Чесно, душу й тіло поклали б за те, щоб стати відомими музикантами. 
- Добре, ловлю тебе на слові, - я пригрозив йому пальцем, - не хочеться мені, щоб все було як завжди, заплануєш щось масштабне, а тут – звук пердіння і жодного результату, - Олег кивнув. 
- Ти ще будеш тут грати? – спитав він мене. 
- Напевне, ні, піду ще, прогуляюсь трохи. Пройдешся зі мною? 
- Я ж кажу, в мене зараз часу обмаль, піду вчити свій спец (всі музиканти так називають свою спеціальність) – почав виправдовуватись Олег. 
Він чомусь так хвилювався, а раптом не поступить, що я часом, дивувався. 
- Добре, добре, йди тоді, займайся. І, щодо поступлення – та не переживай ти, просто забий, ти ж і так граєш краще, ніж більшість всіх інших флейтистів, не парся. 
- Ага, легко сказати, - буркнув він, - ну добре, я тоді пішов. 
- Давай, удачі, - на прощання сказав я. Двері за ним зачинились. 
Я ще трохи посидів, подумав. Знаєте, всі одинадцятикласники щось паряться, хвилюються, що не зможуть поступити і все таке інше. Якщо ви один із них, я вам скажу таку річ – для того, щоб ви поступили, ви повинні знати, що ви туди точно поступите. Чим більше у вас впевненості в собі, тим менше виникатиме оцих депресивно-панічних думок про те що «Ой, у мене нічого не вийде», «Я невдаха», і тому подібних. Багацько в таких моментах вирішує фактор плацебо – як ви щиро вірите в те, що нічого складного в поступленні немає, то так і буде. Серйозно, просто спробуйте так само. 
Недовго думаючи, я закрив кришку роялю, схопив ключ від класу, зачинив двері і зійшов униз. На цей раз чергової взагалі не було – хоч пролізь і забери всі ключі, що там висять, чесне слово. Я мовчки поклав свій на ту дерев’яну перегородку й швидко вийшов зі школи. Хотілось курити. 
Трохи походивши і пострілявши сигарет у перехожих, я поклав їх собі до кишені, відв’язав велосипед від чергового стовпа і покрутив педалі. Куди? Та куди небудь, лиш би подалі звідси.