Глава 7

Ну навіщо я взяв цю кляту сумку? 





Я сиджу у відділку поліції. 
Знаєте, коли ви бачите поліцаїв або знаходитесь у їхньому кодлі - будь-то ви винні, чи не ви, може ви взагалі теж поліцай, але чомусь все рівно хвилюєтесь. От, без поняття, чому, просто - так є, правда? Ото в мене те ж саме. 
Я хвилювався і все тому, що сидів у відділку поліції. Це була захаращена кімната, зі столиком, на якому стояв середньовічний комп’ютер. За поліцаєм, що сидів перед тим столиком, до стіни притулилась шафка, з її скляних дверцят на мене поглядала припорошена фотографія нашого старого президента. Коли я перевів фокус на цього поліцая, мені стало його шкода, чесне слово – в нього нервовий зрив скоро буде, так вже він теребить в руках цю бідну ручку. 
- Тобто, Ви стверджуєте, що у Вас, біля пам’ятника Бандери викрали велику жовту сумку Глово, але велосипед залишили? 
- Так, я це стверджую, інакше Ви би цього не озвучили, - зауважив я. 
- Ви розумієте, які шанси будуть у поліції знайти цю сумку? - другий представник закону підійшов ближче до нас із Шерлоком. Мить до цього він притулявся до стіни й курив свій Кент. 
- А у вас, коли-небудь взагалі, бувають вищі шанси знайти крадія? – мені раптом так байдуже стало, що вони поліцаї, чесне слово. 
- Бувають, - відкинувся у кріслі Шерлок, - якби це зафіксувала камера, якби був хоча б один свідок або, якби можна було відслідкувати вкрадене… 
- А без очевидних підказок, які Ви назвали, це можливо? 
- А яким чином Ви пропонуєте шукати її? – схоже, йому уривався терпець. 
- Добре, давайте так, - я поставив руки на стіл, - які шанси того, що взагалі вдасться відшукати цю кляту сумку? 
Поліцейські трохи нахмурились і похитали головами, змусивши мене закотити очі й встати. 
- Тоді, дякую за увагу, гарної Вам ночі, Лестрейд і Вам, Адлер. 
- Що-що? 
- Кажу, до зустрічі, панове поліцейські! 
Словом, я не став писати ніякої заяви і вийшов з відділку поліції. Настрій, чесно кажучи, не був жахливий, скоріше взагалі ніякий. Знаєте, коли підряд стається купа подій, яких тобі в останню чергу бракувало, то ти звикаєш і вже якось байдуже. А може, це тому що мені просто байдуже. 
Я дістав з кишені сигарету. Мої і стрільнуті в Діми вже давно закінчились, тому мені по дорозі сюди довелось попросити її в перехожого. Лакі Страйк, я звісно не купляв, але мені було байдуже, що курити, аби там був тютюн. 
Була вже перша ночі. Чесно, хоч портвейну в мені все ще було цілком пристойно, але я можу записувати новий рекорд в книгу Гіннеса – по швидкості отверезіння. От серйозно, як тільки я помітив відсутність сумки, моя меланхолія здійснила самогубство. Я підняв чималий галас, почав бігати навколо того стовпа, виконуючи якийсь складний ритуал призову, не знаю. Ніби дві вантажівки кави впхав. 
Це ще добре, що вкрали не велосипед. Все-таки я його позичив. Якби вкрали його, мені б довелося «на колінах стояти» перед його власником. Той мене би швидко відчитав. 
А цигарка непогана. Може мені трішки заміцна, але хороша. 
Я трохи постояв під тим відділком. Ну як я міг так облажатись? Скажіть мені? Я ж кожні дві хвилини дивився на той велосипед і сумку. І, ніби, люди ніякі вже не ходили в такий пізній час. І, все одно, комусь знадобилась ця клята сумка. Не розумію. 
Після того, як я помітив зникнення, Таня запропонувала мені подзвонити в поліцію. Хоч ми й пили, ще й у громадському місці, але сумка – справа серйозна і варто було спробувати. Я вагався, але все-ж згодився і подзвонив. 
Чесно, чим далі йшов час, тим менше я вірив у те, що цього бовдура крадія знайдуть. Звертаюсь до нього. Крадію, якщо ти це зараз чуєш, горіти тобі в самій дупі пекла. 
Тепер я не знав, що робити, чесно. Я сумніваюсь, що на всю Україну в Глово знайшлась хоча б ще одна людина, яка навіть не приступивши до роботи, проґавила свою сумку. Бачте, я не такий, як усі. 
Тепер мені доведеться пояснювати, як і коли в мене її викрали, просити нову, всі ці проблеми… Може, я краще взагалі не буду нікуди йти? 
За хвилин десять, я повернувся на Бандери. Мене відразу зустріли розпитуваннями, що ж мені сказали поліцаї. Я відповів їм, що так і так, шансів майже не було, тому заяву я писати не став. Таня не дуже погодилась із моїм рішенням, казала, що злодія можна вичислити, якщо він буде ходити з такою сумкою по вулиці. Але, чесно, я не уявляю, як поліція буде перевіряти геть всіх «гловістів», хто з них насправді працює, а хто крадій, тому лиш відмахнувся, мовляв, най буде, як є. 
Народ почав розходитись. Лєра і Нємєц пішли перші, а за ними додому поспішив і «Вітя-Здарова!», як я його подумки називав. Лишились тільки я і Таня. 
- А чому ти не йдеш додому? - запитала вона у мене. 
Ой, та ви серйозно? Мені знову це казати? 
Так, знову. Я наплів їй щось схоже, що й іншим. Так, знаю, я й справді брехло несусвітнє. 
- Що, серйозно? – з неї ледь не сповзла шапка, що вона її постійно носила, - і що, ти будеш тут ночувати? 
- Не знаю. 
- Може, зайди в якесь цілодобове кафе, чи щось по типу цього. 
Я подумав. А й справді, біля вокзалу була одна досить непогана цілодобовка. Називається «Львівський потяг». Там навіть розетки є. 
- Та, я напевно у «Львівський потяг» і піду, там якось пересиджу. 
- Ну от, принаймні це точно краще, ніж тут бути, не так то вже і тепло на вулиці вночі. 
З нею і не посперечаєшся. В мене вже руки затерпли, я не кажу про все тіло, на мені ж лишень штани й легенька футболка були. 
- А Діма тебе не пустить до себе переночувати? – раптом спитала Таня. 
- Е-е-м. Він сказав, що його мама завтра поїде і що я можу тоді в нього пожити. 
- Серйозно, так він і сказав? 
- Ну так. А що? 
- Та ні, нічого, просто це якось… дивно. 
- Чому це має бути дивним? 
- Та забудь, складно це все. 
Ми замовчали. Чесно кажучи, Діма і Таня якийсь час раніше зустрічались і, навіть, жили разом. Але потім щось сталося, вони сильно пересварились через якусь дрібницю і тепер, терпіти одне одного не можуть. Самому смішно стає, коли то кажу. 
Словом, невдовзі, Таня теж попрощалась і пішла додому. Я ще трохи посидів, а потім теж вирішив потроху виповзати до того «Львівського потягу». 
Знаєте, перед головним залізничним вокзалом є досить величенький такий проспект, можна сказати. На протязі всього цього проспекту по лівий бік, стоять всілякі кафешки, магазинчики, обмінники, ресторани і чого там тільки немає. Але перед самісіньким вокзалом, максимально близько до його парковки, розташований невеликий ресторанчик. Він то і називався - "Львівський потяг». 
Я декілька разів раніше вже тут бував, коли Лесик вночі приїжджав з Чехії (він зараз там вчиться) і я мав його зустріти й пересидіти якийсь час, доки він не піде додому. Тож, і з тутешніми законами я також був ознайомлений.  
Усередині було досить затишно. Всюди під стінами й перегородкою в центрі зали кафешки, стояли диванчики перед столами. Під кожним з таких столів можна було знайти розетки. Та і, що було добре, тут можна було переночувати, навіть нічого не купляючи, але. 
Головним мінусом цього закладу є те, що тут не можна спати. Серйозно. Якщо якийсь офіціант пройдеться поміж столами і побачить, що ти спиш, то за першим разом тебе розбудить, а за другим попросить тебе зникнути. Жахливе правило, чесне слово. 
Щоправда, диванчики ці мали високі спинки, тому я навмисне сів спиною до касової стійки. Таким чином, мій сон могли помітити тільки якщо хтось підійде впритул. 
Зазвичай, тут саме так всі й робили, ну, недалеко вокзал же, самі розумієте. Іноді, мені здавалось, що ці офіціанти навмисне не завжди будять якихось відвідувачів, бо тим стає їх шкода. Серйозно, часто ж буває, що хтось приїде бозна звідки, а тут тобі ще й ніде спати не дають. Та я би побив того нахабу, який мене б розбудив. 
Я сів у правому дальньому кутку і дістав телефон. Знаєте, мені іноді було трохи нервово від того, що я лишив велосипед прив’язаним до стовпа під цією кафешкою. Все-таки, біля вокзалу купа ромів, та й інших сумнівних людей. Я навмисне сів у тому місці, звідки добре видно велосипед і постійно на нього поглядав. 
Портвейн потроху почав виходити з організму, тож мені довелось декілька разів бігати в туалет. Але гіршим було те, що тепер я дико хотів їсти. От, коли в мене є, що їсти, то не надто і хочеться, а коли грошей з дулю, а їжі нема – ох, цей клятий шлунок, щоб він скис, чесне слово! 
Так я і просидів цілу ніч в тому Львівському потязі. Декілька разів до мене підходили офіціанти й, одного разу, навіть прибиральниця, але піти мені так і не запропонували. Хоч хтось добрий є у цьому світі. 
Десь під ранок, годині о восьмій, я виповз із тої кафешки і поїхав до центру. Чесно, я не знав, що ще робити. Далі там сидіти вже не хотілось, але, з іншого боку, інших варіантів хоч чимось зайнятися, окрім як проїхатись, в мене не було. 
Не маючи взагалі, що робити, я приїхав знову до Колізею і просто сів там на гойдалку і почав дрімати. От в цей момент, я подумав, що уві сні помирають саме так, з нудьги. 
Проспав я десь години чотири. Часто мене будили дурні водії, які десь там, на дорозі, своїми сигналками перекрикували все навколо. Ох, як я ненавиджу цих дурних водіїв. Невже вони не розуміють, що заважають мені спати? 
Це може видатись вам дивним, але мені було байдуже на те, що подумають ті, хто проходять повз. Чесно, можливо раніше, не опинився б я в такій ситуації, я б ніколи в житті не зважився просто отак спати на вулиці. Але зрештою, коли ви втомлені до таких чортиків, що не можете тримати очі розплющеними, то вам стає байдуже. 
Розкажу вам цікавий лайфхак. Називається «Як прожити на нуль грошей». Дивіться. Якщо у вас немає грошей і ви, таке саме, як я, тобто дурне, і залишилось без житла – просто знайомитесь з якнайбільшою кількістю людей, щоб всі вони трішки чимось вам допомагали. Наприклад, хтось вам стрільне сигарету. Хтось дасть якийсь шматок булочки, яку не доїв, хтось пару ковтків води, в тому числі, вогняної, якщо ви розумієте, про що я. Кожен трішки щось підкине – і ви уже не голодні, накурені (в нормальному сенсі) і напоєні. Може, хтось це назве паразитизмом, а я – «стилем бомжа».