Глава 6

А може й не надто 





Пора прийшла до обіду. Не те, щоб я дуже хотів їсти, але доки я їхав, мій живіт щоразу, як ноги прокручували педалі десять разів, видавав моторошні звуки. 
Я взагалі не знаю, що таке графік прийому їжі. От серйозно. Я можу за день напхатись, як за тиждень, а можу цілий тиждень нічого не їсти. Як складеться. Так, мій шлунок ще недовго протримається, і не кажіть, я бовдур, згоден. 
Та, що б там ніхто не говорив, я уже під’їжджав до Діминого дому. Він знаходився недалеко біля вокзалу, тож від центру мені везти своє тільце було далеченько. Та все-ж краще, аніж нудитись у тому центрі. 
Діма згодився, щоб я почистив у нього зуби. Взагалі, я ніколи в житті не просився чистити у когось вдома зуби. Знаєте, усі завжди приходять до когось, щоб погостювати на дні народження, на Новий Рік, щоб відгуляти їх, як слід. Я ж приходжу до людей чистити зуби. 
Словом, Діма впустив мене у свою квартиру, я швиденько пройшовся до своїх сумок і, ледь знайшовши серед купи мотлоху щітку й пасту, пішов чистити зуби. 
Знаєте, коли ви випили пляшку пива і після того почали чистити зуби, у роті з’являється такий дивний присмак, ніби ви пили не пиво. Що завгодно, але не його. 
Цього разу вже Діма стрільнув мені пару сигарет і я знову вийшов надвір. Чесно, я був без поняття, чим ще зайнятися, тому просто пішов до пам’ятника Бандери. 
От я вам розповідав про Колізей, пам’ятаєте? Що там збиралися тусовки усіх ненормальних, включно зі мною, людей. Так от, це місце не надто від нього відрізнялось. 
Ні, це не було під самим пам’ятником тому Бандері. Це було трохи далі від дороги, там була така височезна, метрів у двадцять, споруда з прямокутними мармуровими колонами - не пам’ятаю, як там вона називалась, хоч убийте. Ото, під цією штукою всі тусовки зазвичай і сиділи. Але чомусь всі вони звикли казати, що гуляють «на Бандери». 
Так от, коли я туди прийшов, то з подивом помітив, що там таки вже дехто гуляв. Серед купки людей, декількох дівчат і хлопців, я помітив свою давню знайому. 
Її звати Таня. Знаєте, друзі мене іноді, питають: «Який типаж тобі подобається?». Зараз, можу дати вам відповідь – от приблизно такий. Вона була геть невеличкого зросту, мініатюрна дівчинка, модно вдягнена і мала такий тоненький голос, що іноді здається, вона його зараз зірве. Хоча, якщо побачити її зсередини, то все буде не так однозначно. Там, вона ой, яка демонюга. Мені ввижається, чи то завжди так? 
Я підійшов до цієї компанії й, тут же, як вона мене побачила, то кинулась в обійми. Відкритості їй, хоч в бочку наливай. А хоча, й справді. Вона особа, скажімо так, дещо схильна до «бочкового нефільтрованого». Ну, думаю ви розумієте, про що я. 
- Ваня, як я рада тебе бачити! Ти так зник на довгий час, я вже думала, що з тобою щось сталося. 
- Як бачиш, все окей. 
Якщо чесно, я час від часу, приходив сюди гуляти й кожного разу знаходив її тут. Враження таке, ніби вона тут живе. 
- Як в тебе життя? – запитала вона. 
- Та ніби нічого, - моя улюблена відповідь, знайте. 
Тоді вона повела мене знайомити з тими, хто сидів поряд. 
- Це моя подруга, Лєра, знайомся. А це – Нємєц, її хлопець. 
- Нємєц? – такого я ще не чув. 
- Та, Нємєц. Його взагалі звати Вітя, але то така кличка. 
- Зрозумів, - кивнув я, тиснучи йому руку. Мені здається, чи він був, навіть, трохи вищий за мене? 
- А це Вітя. 
- Зда-р-р-о-о-ва! 
Я, звісно, достатньо людей знаю зі схожою, кхм, манерою привітання, але це все одно незвично. Вітя був мускулистим, майже лисим, вже майже – чоловіком, і з чорною борідкою. 
Вона представила мені ще декількох людей, імен яких, вибачте, не пам’ятаю. Я потиснув їм руки. 
- Хочеш портвейну? 
Таня простягнула мені пачку. Знаєте, ніби з під соку, тільки червона і з трьома семірками замість назви. 
- Поки не хочу, дякую. 
Вона знизала плечима й відпила того портвейну. 
Чесно сказати, в таких компаніях, я почувався геть не у своїй тарілці. Та що там, я майже в жодній компанії не почуваю себе в будь-якому посуді. Серйозно. От, коли я спілкуюсь з одною, ну максимум, двома людьми водночас – тоді мені ще комфортно. І то, дивлячись хто ці люди. А отак – ну, ви розумієте. 
А щодо Тані – чесно кажучи, я проявляв певну симпатію до неї у своєму дев’ятому класі. Певно, якраз через оцей її «мій типаж». Але, серйозно, моє зізнання їй в моїх почуттях можна записати у книгу рекордів Гіннеса, як найжахливішу спробу зізнання в історії людства. Не жартую. Розповідати, як саме це було, я вам не буду, бо ж такого сорому не витримаю, самі розумієте. Це ще добре, що, минуло вже достатньо часу, тож моя душа давненько охолола і стало якось байдуже. А може, мені просто байдуже. 
Словом, зараз ми були в таких, м-м-м… нейтральних стосунках. Так, ми часом спілкувались, але я, вочевидь не можу назвати її подругою, бо так далеко наші взаємини не зайшли. Тим не менш, я досить багато про неї знаю. 
От. Якийсь час, ми просто сиділи цією компанією на Бандери і про щось розмовляли. Чим далі відходив час, тим на більш одкровенні теми відходили розмови. У нас же був портвейн, як ви могли забути? 
Довго ми так сиділи, вже навіть почало потроху темніти. Мене послали в магазин (кого ж іще) за двома новими портвейнами і, також двома, червоними Рево. Мені раптом так захотілось напитися, що стало геть байдуже на все. Щастям було, що мені з Танею, дістався майже весь один з цих портвейнів, тому ми просто пили й насолоджувались. 
Взагалі, я не алкоголік. Клянусь вам. Але іноді так буває, що ти приходиш на Колізей, чи на Бандери той же і, ну не можеш відмовитись від безкоштовного запропонованого кимось портвейну. От, як зараз. Хоча, може це тому, що тяжко бути в такій компанії на тверезу голову, чесно, без поняття. 
Якщо вкупі узяти весь мій досвід у поганих звичках, то може вийти непоганий список, чесно. І знайомих з різних, такого роду, «галузей» у мене, хоч розбирай. 
Скоро вже геть зсутеніло. Всюди навколо почали заляпувати світлом очі оці ваші нічні ліхтарі. А ми сидимо під тою громадиною з колонами й потроху допиваємо портвейн. Велосипед я прикріпив до одного з цих ліхтарів, там же залишилась і сумка Глово. В моїй голові уже відбувалися складні математичні процеси, які в підсумку ледь не виливалися на асфальт. Тому що портвейн був не дуже. 
Весь цей час ми грали в правду чи дію. Я чомусь думав, що програю і щосили намагався придумати якнайскладніше питання, щоб не дати виграти тому, хто сидів за мною по часовій стрілці. А саме Нємцові. Я ще тоді подумав, як це іронічно. 
Голова моя котилась під п’ять чортів. Я вже не міг повністю контролювати свої рухи, тож час від часу, дивно смикався. Потім я якось перестав слухати всіх інших і стало так тихо, ніби вуха в мене оглухли. 
Так, я напевне просидів, хвилин п’ять, аж доки Таня мене не відволікла стуком в плече. 
Тут я кидаю раптовий погляд на велосипед, знаєте, є такий страх, що можуть вкрасти. На мить, глянув – ніби все гаразд. Так. Стоп. А де сумка?