Реєстрація

Хто я

Глава 5

Я забив надто сильно 





Поспав я тоді дуже добре. Взагалі, крісло було м’якеньке і, попри те, що мені доводилось хропіти у сидячій позі, прокинувся я, сповнений сил і, що найголовніше – живий. 
Єдине, що заважало мені спати, це постійний стукіт у машинній кабіні ліфта, просто жах, як бісило. А ще, зранку, почали виходити люди зі своїх квартир, в тому числі, на дев’ятому поверсі. Уявіть, як незручно було, коли вони на мене втикають, не розуміючи, що я тут роблю. А я що? А я теж на них втикав. 
Словом, через якийсь час, до мене вийшла Марго і принесла чай. 
Взагалі, я не п’ю чай, чи каву, так щоб прямо кожен день, не можу без цього обійтись. Кава у мене з’являється лише тоді, коли я геть ніякий і мені треба якось збадьоритись. Щоправда, це не надто допомагає, бо я все одно можу спокійно заснути, хоч ти мені цілу вантажівку тої кави впхай. 
Коротше кажучи, я трохи попив чаю, знову подякував Марго за турботу й ми поїхали ліфтом униз і вийшли з її будинку. 
Що сказати, після цього я попрощався з нею і на велосипеді поїхав назад, у центр. Ох, як я не хотів знову тримати на собі злісні погляди бабусь у трамваї, ви уявити не можете. 
Близько півгодини у мене зайняла ця захоплююча подорож, а коли я таки доїхав назад до Колізею, то об’ємом виділеного мною поту, можна було заповнити Чорне море. 
Знаєте, колись я був ще тим спортсменом. Серйозно. Колись, коли я ще жив у Луцьку, мій розпорядок дня влітку був такий: 1. Встати. 2. Піти гуляти і цілий день грати футбол. 3. Спати. Не жартую. Я ще тоді хотів кинути музичну школу і стати футболістом. У мене навіть форма була. За всі ті роки, що я оце бігав, мої м’язи на ногах стали, як сталеві. Але-ж, знаєте, як це буває - закинеш на трохи і ось уже, доки до ліжка дійдеш – ноги відваляться. 
Так-от. Було ще досить рано, тож ніхто на Колізеї, зараз, не сидів. Добре, брешу, сидів. Точніше лежав. Черговий бородатий малюк, закутаний у дрантя лежав під деревом і насолоджувався чудовою погодою. Схоже, насолоджувався він так ще з минулого вечора. 
В якійсь мірі, я розумію таких людей, тому не відношусь до них з огидою. Все-таки, я теж бомж, мені можна. А взагалі, от ви, коли будете бачити такого малюка десь на лавці, чи просто на асфальті, подумайте. А може він міг стати не останньою людиною у цій країні. Може, не від нього залежало те, що він став таким. Часто так буває, що на вулиці опиняються ті, хто достойні на дім більше, ніж деякі «доброчинці». 
Словом, мені стало дуже нудно і з відчаю, я скурив відразу чотири сигарети підряд. На жаль, це не допомогло, тому я просто всівся на бордюр і втупився у землю. Час ішов дуже повільно, а я геть не мав, чим зайнятися. Була неділя, тому їхати працювати на тому Глово мені не дуже хотілось. Краще почну завтра, з понеділка. Ви теж так робите? 
Знаєте, це був якраз той період часу, коли я просто проживав дні без сенсу. От просто, поживу собі трохи, погуляю, поспілкуюсь із кимось, але продуктивності з того жодної. І, що найбільше лякало, це те, що я можу так і не вилізти з цього кокону небуття. 
Я постійно так роблю. Я постійно з кимось спілкуюсь, постійно нічого не роблю, постійно займаюсь прокрастинацією, просто до неможливості. Бісить. Але, хтозна, може це і є мій спосіб життя, мій спосіб вижити на цій планеті? Не знаю. 
От зараз. Я просто сиджу на бордюрі й нічого не роблю. Я міг би щось почитати, повчити щось цікаве в інтернеті, та, в крайньому випадку, навіть взяти скрипку й піти пограти на вулиці. Ще й заробив би. Але ні. Я просто не хочу. Дивно, правда? 
Десь годину я так просидів. Узагалі нічого не робив. Узагалі. 
Згодом, нарешті, з’явились перші люди на Колізеї. От тільки, я не очікував їх там побачити. 
До мене вже повним ходом, йшло троє людей. І мені було дико незручно. Не знаю, зазвичай мені байдуже, але от зараз, було дико незручно. 
Справа у тому, що до мене йшли ці троє людей. І всі вони вважали, що я скотився. 
Принаймні, мені так здається. І я думаю, що я правий. Вони дійсно так думали. 
Одною із тих трьох людей, була Оля. Знаєте, ми вчились разом із нею в школі, в одному класі, але тоді майже не спілкувались. Та в один період часу, влітку минулого року, коли ми двоє поступали в консерваторію, нам випала честь нормально познайомитись. Не скажу точно, як саме це сталось, але ми досить добре здружились. 
Незручно мені було тому, що я в один момент просто перестав тримати з нею контакт. От, не знаю, як у вас, але в мене є така риса, що я в один момент можу просто перестати тримати  контакт. Я у цьому не винен, клянусь вам! Так виходить. Відтоді, як я почав ходити на Колізей, моя попередня соціальна клітка раптом відчинилась і відпустила мене погуляти. Серйозно. Крім того, я ще не такий досвідчений у спілкуванні з іншими людьми, тому буває, в мене стаються такі випадки. Коли ти не бачив і не говорив з друзями вже дуже довго, а потім, раптом, зустрічаєш їх десь на вулиці, тобі стає дико незручно. Як зараз. 
Другим з тієї трійці був Остап. Остапа я знав не так добре, бо ми й не спілкувались нормально, хоча і вчились в паралельних класах. Зараз, він також поступив кудись за кордон і я тим більше, не мав можливості з ним подружитись. 
Останнім із них йшов Андрій. От з ним було щось схоже, як і з Олею, хоча ми досить добре знали одне одного значно раніше. Якийсь час, він жив разом зі мною в кімнаті інтернату, а потім також вступив до львівської консерваторії. В нас, чесно скажу, було досить багато спільного, але в одному ми дуже різнилися. Справа у тому, що він був набагато більш досвідчений у взаєминах з людьми, ніж я. Що, що? Ви питаєте, чому це я так думаю? Та, напевне, тому, що мені було дико незручно, коли я їх побачив, а йому ні. Я так думаю. 
Словом, вони троє, Оля, Остап і Андрій, підійшли до мене. Ви розумієте, мені було, ну, дико незручно. Але я тримався. 
- Привіт, Ва-а-а-ня! Яка приємна зустріч! – Оля усміхнено зі мною привіталась. 
- Не сказав би, що дуже приємна… - беземоційно зауважив Андрій. 
- Привіт. 
Я, чесно сказати, і не знав, що у такій ситуації робити. Андрія то я цілком розумів, я напевне, багато лайна зробив щодо нього, сам того не помітивши. Та й з Олею те ж саме. 
- Що ти тут робиш? – запитала в мене Оля. 
- Та так, сиджу, - не знаю чому, але я чомусь захвилювався, - от, живу тут. 
- Це як живеш? 
- Та отак, живу. Вигнали мене з хати. Всіх вигнали, ремонт там якийсь роблять, - але я брехло, ви уявити не можете! 
- Типу, ти взагалі зараз не маєш де ночувати? – здається, вона здивувалась. 
- Ну як це, не маю? От, тут гойдалки є, в місті купа лавочок. Маю, звісно. 
- Ти знаєш, що я не про це. Господи, як тебе так занесло! 
- Та мені нормально, ти не переживай. 
- В сенсі, тобі нормально? 
- Та відстань від нього, Олю, не бачиш, йому нормально, – втрутився Андрій. 
- Ой, Андрію, досить оцих твоїх штучок, огризнулась вона й знову звернулась до мене, - і що ж ти будеш робити? 
Ох, підкажіть, мільйон, чи вже більше разів, я чую це питання? От чесно, кому не влом, то всі питають, що я буду робити. Мені одному на себе байдуже? 
- Та буду бачити, - відповів я. 
- Може ти додому поїдеш? 
- Та ні, мама взнає, то засмутиться, дуже не хочу, щоб вона взнала. 
- І що, ти так постійно будеш… бомжувати? 
- Не постійно, звісно. Доки не знайду іншу хату. 
- Отже, постійно, - вставив Андрій. 
Я нічого не відповів. Знаєте, я вже втомився розмовляти. В мене і так не найкращі часи, а ця трійця ще й намагається все якось мені допомогти. 
Але вони не збирались іти. За винятком Андрія. Певно, якби він не був такий досвідчений у взаєминах, то вже давно пішов би геть. 
Словом, ми досить довго ще говорили. Я вже не можу згадати про що саме, але мені здається, ми мусолили одне й те ж з півгодини. Все про те, що я скотився і про моє бомжування. 
Коли вони пішли, я хвилин п’ять безупинно важко зітхав. 
Чесно сказати, мені взагалі тяжко дається будь-яке спілкування. Особливо з людьми, з якими я добре дружу, чи дружив. От серйозно. Мені значно легше розповісти геть усе про себе комусь, кого я взагалі не знаю. От наприклад, вам. 
Я далі сидів на тому Колізеї. Вже минула дванадцята, а я й далі нічого не робив. Та зрештою, чим я міг зайнятися? Пограти в шахи? А, ну так. Напевне, я тоді в них і грав. Але чомусь все одно було нудно. Я прив’язав велосипед разом із ручкою сумки Глово до стовпа і пішов у магазин купити собі пляшечку пива. Знаєте, там навпроти Колізею, є непоганий алкомаркет з хорошим асортиментом. Правда, ще, там постійно щось стається з терміналом, тому не завжди можна розрахуватись карткою. Добре, що в мене була готівка. Небагато, лиш п’ятдесятка, але на пиво вистачало. 
Отож, я купив собі того пива, знову сів на бордюр, зубами відкрив кришку і спробував на смак. Старий Мельник непоганий, скажу я вам. А ще, так, я завжди відкриваю пиво зубами. І досить, я і так знаю, що зуби від цього псуються, мені ж байдуже, не забувайте. 
Сидів я так, на бордюрі, доки не випив до дна все пиво і не зіграв ще одну партію в шахи. Я знову програв. Щось, сьогодні не мій день, очевидно. Та й вчора не надто щастило. І позавчора. 
Біля мене, за кілька кроків, стояв смітник. Тоді я просто бачив, що біля мене стояв смітник. Але ж, ви розумієте, що зараз мене приперло на оці всякі філософські теми, тому згадуючи той смітник, я асоціюю його зі своїм мозком. Серйозно. В ньому теж величезна купа сміття. А от знайти серед неї щось, що мені знадобиться, дуже важко. Та й, ніколи не знаєш, що тобі знадобиться насправді. 
Словом, я поставив пляшку біля смітника, бо пхати туди ще було вже неможливо. Там завжди купи пляшок. Всі їх туди пхають. 
Я вирішив трохи походити по центру міста. Не скажу, що це було дуже хорошою ідеєю, але, зрештою, що мені ще лишалось робити? На Колізеї так ніхто і не з’явився, а мені було потрібно хоч якось згаяти час. 
Я пішов у сторону площі Ринок. Знаєте, це не площа і не вулиця, як мені здається, але всі називають її площею Ринок. Та і ринку там ніякого немає. Там просто стоїть велика ратуша, а навколо неї ходять купи людей. Взагалі, я не надто люблю купи людей, але що мені ще лишалось робити? Не сидіти ж на Колізеї цілий день. 
Сьогодні там було просто безліч народу. В неділю завжди так. Всі гуляють, проходяться зі швидкістю черепах. Чесно, мене дратує, що люди ходять так повільно. Коли я кудись іду, то майже завжди, іду швидко. І, часто таке буває, що я наздоганяю якихось людей, а вони плентаються, ніби у них вічність часу і вони ніколи нікуди не поспішають. Коли я таких наздоганяю, то постійно змушений сповільнювати крок. І, тільки я якось їх обійду, як попереду мене знову з’являються такі черепахи. Бісить, чесне слово. 
Так от. Ходив я по тій площі Ринок, напевне, з годину. І знову, як і завжди, мені доводилось переганяти людей. Я встиг обійти ратушу за цей час разів з десять, але цікаво мені не стало. Навпаки, ще більш нудно зробилось. 
Час від часу, я зазирав у соціальні мережі на телефоні, але нічого цікавого там теж не було. Ніхто мені не писав, лиш декілька фото нових виставлено було, але цих людей я взагалі в очі не бачив. Без поняття, хто вони і звідки. 
Взагалі, я майже не переписуюсь із людьми. Майже взагалі. Знайте, якщо я з вами переписуюсь, то це велика честь для вас, бо зазвичай я ніколи нікому не пишу, а тим більше просто так. Не знаю, як ви, але я рідко коли здатен написати комусь просто: «Привіт, як справи?». Може, це тому що мені байдуже. А може тому, що я асоціальний. А може і те й інше. Не знаю. 
Коротше, згодом я вирішив пройтися до Макдональдсу. Ні, звісно, я не мав наміру щось собі там купляти, просто піти туди і походити. Щоб згаяти час. Знаєте, там, за Макдональдсом, є такий гарненький проспект, називається проспект Шевченка. Навколо нього дорога для машин, а всередині красива алея. Там і лавочки є. Такі гарні, дерев’яні лавочки, по всій алеї. Та не збираюсь я там спати, заспокойтесь! 
Словом, я пройшовся ще й по тій алеї. Там, принаймні, було менше людей, ніж на площі Ринок, тому мені було куди комфортніше там гуляти. 
Чесно, ця вся перша частина дня виявилась для мене настільки жахливою, що ви уявити не можете. Від такої нудьги і бездіяльності, мені здавалось, мій дах їде. Причому не просто їде, а їде в саме пекло. 
От, спробуйте так само. От, зробіть так, щоб вас виперли з власного дому, почортихайте Бог знає куди і спробуйте так чимось зайнятися. Я гарантую, у вас нічого не вийде. 
Особисто мені таке гуляння остаточно набридло, тому я надумав повернутися до Діми й попроситись до нього, щоб хоча би почистити зуби. Велосипед я залишив біля того ж стовпа, на Колізеї, тож мені довелось повернутися і забрати його, разом із сумкою Глово. От навіщо я її взяв, скажіть мені? 
 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше