Глава 4

Коли не знаєш, що робити – забий 





Словом, ми розважались, як могли. 
У цьому місці, у Колізеї, я, скажімо так, став набагато більш соціальним. Серйозно, я не знаю, чим саме мене притягувало це місце, зважаючи на мою незговірливість, але воно дуже сильно мене змінило. Правда, в кращу чи гіршу сторону, то вам вирішувати. 
Отже, сиділи ми на тому Колізеї з Марго, яка постійно гладила моє волосся. Я і далі не звертав на це уваги, вдарте мене хтось, прошу. Я просто валявся на тій гойдалці й грав у шахи на телефоні. Так, я люблю шахи, це ще одна моя особливість. Не знаю, як хто, але мені дуже цікаво придумувати якісь тактики, обдумувати ходи, це так захоплююче, скажу я вам. Але, шкода, що більшість моїх знайомих вміє грати, максимум в шашки. А що таке шашки? Та ну, це ж для дітей! Там всього декілька варіантів ходів, а от в шахах! В шахах зовсім інакше, складніше, цікавіше. Та що я вам розказую, бігом ідіть грати в шахи, потім дочитаєте. 
Так от. Лежав я на тій гойдалці і грав шахи. Взагалі, я досить часто так роблю, якщо мені стає нудно, чи треба трохи відволіктись. От і зараз я грав онлайн партію за білих з якимось азербайджанцем. Телепень, ну навіщо я походив слоном на а5, ну скажіть мені? Тепер доведеться грати без слона. А без слона, це ж як без ніг, нормально походити вже не можна. 
Коротше кажучи, ми спілкувалися, я грав у шахи - майже все, ніби як, було чудово. Але, ну хоч вбийте мене, панове, я не пам’ятаю, про що ми говорили. Хіба ж у вас такого не буває? Я звісно не такий, як всі, але ж не настільки, самі розумієте. Ми про щось говорили, але про що саме, ну я швидше подохну, ніж згадаю. 
Власне, людей на Колізеї з кожним десятком хвилин ставало все більше і більше. Що варто сказати, насправді, багатьох людей, які тут тусуються, я навіть не знав на ім’я. Серйозно, коли я підхожу до тих кого знаю повз тих, чиє ім’я випало з голови тисячоліття тому, буває ой як незручно. Але я якось звикся і мені стало байдуже.  
Мені взагалі на все байдуже. От чесно, мені так все одно - на себе, на оточуючих, на близьких друзів(і як вони в мене тільки є), навіть на власних батьків. Моя прив’язаність до світу кудись раптово щезла в невідомому напрямку і я без поняття, де її шукати. Єдине, що мені ще хоч якось допомагає підтримувати нормальні стосунки зі світом, це розуміння, що в якийсь момент, коли мені потемніє в очах, то буде на кого впасти. Я ще той прагматик, ага. 
Словом, те що я не знаю, чого хочу, сумуючись із абсолютною байдужістю, утворює таку, знаєте, глибоку прірву під ногами, коли ти взагалі без поняття, що його робити. 
Тобі нічого не подобається, тобі не хочеться нічим займатись. От взагалі нічим. Тобі здається, що світ, перейшовши на кольорові телевізори, все одно лишився чорно білим. Здається, що люди на цій планеті сьогоднішні, тупіші, ніж вчорашні, ніби минув строк придатності. Здається, що людина все копає, копає, докопується до знань все глибше й глибше, не підозрюючи, що риє собі яму. 
Тому-то, от що я скажу. Якщо ви у таких питаннях погрузнете, то я вам співчуваю, ви мрець. Серйозно, так прожити можна недовго. Хочеш жити – живи, а як не хочеш, ніхто не змушує. Я вже над цим неодноразово думав. 
Та про що це я. Так, ми зупинились на іменах. Власне, я не пам’ятав, напевне половину, якщо не більше, усіх імен Колізею, але мені це не заважало. 
Десь невдовзі почали збиратись хмари. Здається, все йшло до дощу. Але ж мені було байдуже, ви знаєте. Насправді, єдине, що мене бісить у погоді - це вітер. Чисто прагматично. От, я вийду якось на вулицю, чи на балкон і хочу закурити. А останнім часом, я користуюсь лише сірниками. І уявіть собі це все: ти дістаєш, запалюєш один сірник, він гасне, другий – гасне, третій, четв.. Та як так жити?! Демонічна сила, цей ваш вітер! 
Так от, збиралось на дощ. Я далі лежав на гойдалці і не хвилювався, тому що наді мною було велике дерево. Там, знаєте, є таке дерево, під яким завжди всі ховаються, коли починається дощ. Ото, я під ним і був. 
Я б хотів ще трохи посидіти, коли дощ почався, але Марго сказала, що чорт його знає, коли він скінчиться, тому попросила, щоб ми пішли вже. Ну що я мав робити, відмовляти її усміхненому личку? 
Словом, пішли ми на трамвайну зупинку з моїм велосипедом і сумкою Глово. Слухайте, якщо ви колись вирішите проїхатись із велосипедом у трамваї, ніколи того не робіть, серйозно. 
Я поставив його дибки і завіз у кінець трамваю. Але, скажу так, хоч би ви його на даху везли, люди все одно були б невдоволені. 
Кожна бабуся, яка заходила у задні двері салону, дивилась на мене, як на сатану і бурчала собі під носа, іноді так, щоб всі чули. Ну і, куди ж без цього - саме наш трамвай із усіх у Львові був зараз вщент забитий. 
Коротше кажучи, їхали ми у Сихівський район, там вона живе. Щоб ви уявляли собі, що таке Сихів, просто згадайте будь яку частину вашого міста, де немає майже нічого, крім дев’ятиповерхових панельних будинків. А тепер помножте на десять. Вітаю, ви на Сихові. 
Їхали ми туди хвилин двадцять чи півгодини, не пам’ятаю точно. Але коли ми таки вийшли з трамваю, мені здалось, що я помер вдруге. Коли навколо тебе є вільний простір і ти можеш вільно дихати, не боячись вліпити колесом велосипеда комусь по голові, то це справжня насолода. Вчіться отримувати від таких моментів задоволення, народ! 
Далі ми звернули з головної дороги у якийсь провулок. Досить довго ми йшли, знову щось обговорюючи. Незабаром, Марго зупинилась і приглянулась. Я повернув голову убік її погляду, намагаючись зрозуміти, що вона там таке побачила. Але потім вона сказала: 
- О, це мій тато з кимось іде! Тат! 
І справді, за метрів тридцять від них, попереду йшло двоє мужиків. Але на крик «Тат!» ніхто з них не обернувся. Нам довелось їх наздогнати і тоді привітатись. 
- О, Марго, ти вже додому йдеш? 
- Та, тільки в мене є прохання… - вона спробувала підібрати слова, - справа в тому, що Ваня…е-е-е… він не має де переночувати сьогодні, можна він заночує у нас на тому кріселку в під’їзді? 
Ох, чесно сказати, сором, це не моя фішка, але іноді я червонію так, що можна нарізати мене в салат і не помітити, що це не помідор. 
Словом, її тато згодився на це – не знаю чи через те, що таке кожен день відбувалось, чи тому що він добрий – і ми пішли до під’їзду. Це був типовий під’їзд. Ну, не знаю, як ще пояснити. От, якщо ваша бабуся живе у місті, то скоріше всього, у неї такий самий під’їзд. Пахне совком. Але мені до таких не звикати, тож ні слова невдоволення з моїх губ не зійшло. 
Ми викликали ліфт і піднялись на дев’ятий поверх. Тут усе виявилось не краще за те, що було внизу. За винятком, власне, наявності кріселка і столика перед ним. Вони стояли трохи вище, між дев’ятим поверхом і дахом, та там був такий чудесний вид на Сихів! Знаєте, може цей район не такий вже і поганий, зверху він здається, навіть, якимось величним. 
Марго відправила мене сидіти на тому кріслі, а сама пішла принести мені щось поїсти. Чесно, я не надто хотів їсти, але її було не переконати. Як моя бабуся, чесне слово. 
Вона принесла мені декілька сирників і мисочку зі спілими черешнями. Я поїв, подякував і потому, ми ще досить довго говорили про всяке різне. 
В тому числі, мова зайшла про ще одного мого друга. Про Олька. 
Взагалі, цього молодого мужчину було звати Олександр. Але всі чомусь називали його Ольком. Він вчився зі мною в одному класі спеціалізованої школи, а потім поступив у Австрію. Взагалі, досить цікавий хлопчина, але прагматичний, що капець. Гірше, ніж я. Власне, через це я з ним і подружився. 
Це був один з небагатьох людей мого віку, які вміли говорити краще, ніж велика купа дорослих. Знаєте, ми якось сиділи з ним на кухні в його квартирі, курили сигарети і вели якийсь дискут. Так він, коли починав говорити, то його не міг заткнути ніхто. І при цьому, паскуда, добре говорить, цікаво, слухаєш, вуха не відірвати. 
Так от, після Олька мова якось зайшла про музику. Марго розповідала, яких виконавців вона слухає, а я дивився на неї, посміхався, як дурень і не розумів жодного слова. 
Чесно, я майже не слухаю сучасну музику. Бачите, я все-ж не такий, як усі. Усі щось слухають, всім подобаються якісь сучасні виконавці, навіть мої друзі не такі, як я. Та мені хоч би що. От не слухаю і все. Якщо придумати якусь пісню, написати текст, музику, то без проблем, а слухати – ніт, то не моє. 
Але коли мова заходить про академічну музику, щось, що старше шістдесяти років, то тут я можу дати фору будь-кому. Я, може і не фанат Шуберта, Ліста, чи Моцарта, та все-таки  люблю послухати партіти Баха, симфонії Маляра, або-ж ре мінорний концерт Яна Сібеліуса для скрипки з оркестром. Отут, так, я можу. 
Власне, я почав мучити її своїми розповідями про класичну музику. Розповідав, кого з композиторів я слухаю і називав конкретні приклади, сподіваючись, що вона наодинці це послухає. Я дурень. Мені здається, що ні одна людина, якій я порадив щось послухати, насправді не скористалась моєю порадою. От, ні одна. 
Словом, ми ще якийсь час поговорили і згодом, вона пішла спати. Я залишився один. 
От, не знаю, як у вас, а я відчуваю справжнє задоволення, коли залишаюсь на самоті. Знаєте, от кому як, але якби раптом все людство зникло, а залишився б на усій планеті лише я, то мені анітрохи не було б дискомфортно. Коли я залишаюсь один, то мене не впізнати. Я починаю дивно себе вести, починаю рухатися у невідомих напрямках, телепати ногами, стукаючи об підлогу з шаленою швидкістю. Я навіть говорю, ніби сам з собою. Хоча знаєте, це буває по-різному. Часом, я говорю з уявною людиною, що стоїть поряд, часом розповідаю якісь історії сам собі, а часом узагалі влаштовую цілий захід із сотнею запрошених гостей, у якому являюсь ведучим. Знаєте, я в такі моменти так добре жартую, ви уявити не можете! Всі сміються і падають зі своїх крісел, плескаючи і ридаючи від сміху. Особливо я. 
От і зараз, поглядаючи на вечірній Сихів, я почав розповідати Лесику про те, як круто було фехтувати палицями на задньому дворі нашої школи. Шкода, він цього не чув.