Глава 2

Кинув ти? Чекай, що кинуть тебе 





Пішов з роботи я тому, що хотів спробувати попрацювати у Глово. Ну, знаєте, оця служба доставки. Якось мені один знайомий друг сказав, що там можна заробляти шістнадцять тисяч в місяць. Я не повірив, але вирішив переконатись. Зайшов на сайт для пошуку роботи і дивлюсь – справді. А в колл-центрі  я заробляв в два рази менше. Ну звісно, я повівся. Попросив велосипед у одного… хлопця і поїхав до хати. Надворі був початок червня і, чесно кажучи, задуха це була капітальна. Спекотно, що можна смажити м’ясо просто на землі. 
Завтра я мав прибути до їхнього офісу, що був десь біля пам’ятника Труша, не пам’ятаю, яка точно там вулиця. Думав, ну зараз влаштуюсь, буду їздити сюди-туди, заробляти бабло. А багна в лице не хочеш? 
На наступний день, перед першою дня, я вже був на місці. Нам провели невеликий інструктаж, як це все відбувається і видали сумки – оці великі жовті квадратні громадини, а також павер-банк і тримач для телефону на кермо велосипеду. 
Там же я познайомився з одним кубинцем. Серйозно. Його було звати Алехандро і народився він на Кубі, хоч потім переїхав сюди. Не питайте, нащо, мабуть він сам не розуміє. 
Словом, після того, як ми вийшли з цього офісу, ми розговорились із ним і ще декількома людьми. Можна сказати, що в нас утворилось щось типу невеличкої банди «гловістів». Хоча, я так нікуди ні разу й нічого нікому не привіз. 
Після того, як я прорепетував з того, як Алехандро називав вулицю Шота Руставелі - «Шота раздавілі», я поїхав додому. І от що сталось. 
Справа у тому, що попри мою працевлаштованість і можливість заробляти, я страшний марнотрат. Я тринькав гроші на все, що тільки можна – на алкоголь, на фастфуд, бо мені ліньки самому готувати, на якісь речі, якими я потім все одно не користуюсь, на все, що завгодно. Але моїх грошей не вистачало на оплату житла. 
До такої степені не вистачало, що мене виперли. 
Я приїхав до хати і мене тут же зустріли «у супроводі оркестру». Господар тієї хати, був дідусем десь років шістдесяти на вигляд. Як я здогадався, він колись служив у армії і був схильним до того, щоб покрити когось матами. Не знаю, чи це зв’язано, але коли все разом, то це страшна сила. 
Отже, коли я приїхав, він тут же на мене з ходу налетів. 
- Так, забирай речі і вали звідси, я тебе більше терпіти не буду. Вали, я тобі сказав, щоб я тебе більше не бачив! 
Сказати, що я очманів,  це нічого не сказати. Я ж не можу отак просто взяти й піти. Чи можу? Але куди? 
Додому я їхати і не міг, і не хотів. По-перше, мама про мої пригоди нічого не знала і я не хотів ще більше її засмучувати. По-друге, я так звик до мого Львівського соціуму, що мені було якось неохота його покидати. В Луцьку у мене залишилось зовсім мало людей, з ким я спілкуюсь, тому… Ну ні… 
Коротше, після декількох матів в мою сторону, я пішов збирати речі. Знаєте, це був один з таких моментів, коли в тебе трусяться руки, чи то від гніву, чи від хвилювання і ти не знаєш, що робити далі. Ти просто монотонно складаєш всі свої манатки в чемодан і величезну клітчату сумку й офігіваєш від всього, що відбувається. А до тебе що п’ять хвилин приходить цей стариган і кричить на весь будинок: «Забирайся, скоріше давай!». Я тоді був настільки злий і було настільки байдуже, що почав відповідати йому матом на мат, криком на крик. Виглядало може це й дещо кумедно, але я ж кажу, мені було байдуже. 
Як же добре, що я вчасно попросив велосипед, скажу я вам! Якби не він, я б лишився ночувати певно у тому-ж таки дворі. Сумки були настільки важкі й громіздкі, що я просто ніяк не зміг би тягнути їх кудись без велосипеду. Щоправда, коли я тільки виносив речі з хати, цей стариган почав приглядатись до мого засобу пересування і хотів був зняти з нього колеса. Правду кажу, так і було! Мені довелось накричати на нього і вдарити по пиці, лиш тоді він відійшов. Але не заспокоївся і пригрозив, що ще зі мною поквитається. Я плюнув йому перед ноги і поплентався з цими сумками і велосипедом в сторону вокзалу. 
Ну, а куди мені ще можна було піти? Ні, я таки не пішов на сам вокзал, просто ходив кілька годин по вулиці Городоцькій. Знаєте, це напевно був один з найгірших моментів у моєму житті. Коли на тебе дивляться і тикають пальцями ледь не всі перехожі, при чому, як на якогось бомжа, то тобі не дуже приємно, ось що я вам скажу. 
Я почав писати до знайомих, що жили недалеко й питати про можливість, хоча б, залишити у них речі на певний час. Один із них таки відгукнувся. 
Отже, я плентався по Городоцькій зі своїм позиченим велосипедом, клітчатою сумкою на одному боці керма, іншою сумкою на другому і з чемоданом в руці. За спиною був мій скрипковий футляр і сумка Глово. Тіло боліло так, що коли я все з себе зняв, здалось, що я помер. Стало так легко на душі, ніби ти уже спокійно лежиш в труні й не думаєш ні про що. Блаженство. 
Я став, закурив сигарету і поглядав у відповідь перехожим. Так, я курю. Чесно, мене підсадив на це саме той Лесик, це він купив мені мою першу пачку Кемелу синього. Правда, я б не продовжив, якби випадково, коли їхав додому на автобусі, не знайшов повну упаковку Мальборо, так що проїхали. 
Словом, я домовився з одним знайомим залишити в нього свої речі. Його звали Діма. Якщо казати відверто, то він вживав наркотики. При цьому, молодший за мене на рік. Так. Але, що я зрозумів у цьому житті, так це те, що якщо людина наркоман, то це не означає, що вона погана. Принаймні почасти. 
Діма згодився потримати в себе мої речі та ще й сказав, що через декілька днів його мама їде кудись і він лишається вдома сам. Тому запрошував у нього тиждень пожити. Я дуже подякував, стрільнув йому пару сигарет і поїхав на велосипеді у центр. Блін, ну навіщо я взяв з собою цю кляту сумку Глово?