Глава 1

Частина 1 

- Може ти не будеш цього робити? Бо ж потім пошкодуєш… 
- Якщо я і шкодуватиму, то тільки тоді, коли стану таким старим дідом, що не зможу обходитись без ціпка, а поки що, пропустіть, дайте я налажаю! 
Зібравши думки, я вийшов з-за лаштунків. 





О, ви вже тут! Чудово. Тоді можемо починати. 
Так от. Мене звати Ваня. Просто Ваня. Ні, не Іван. Чесно, терпіти не можу, коли мене так називають. Це ж ніби якийсь селюк, а я, між іншим, живу у культурній столиці України – у Львові. 
Що ж, я зараз маю розповісти щось про себе, так? Ну окей. Отже, я… не такий, як усі. Так так, знаю, це звучить дуже «оригінально», але я спробую вас в цьому переконати. От, ті хто кажуть, що вони не такі, як усі, вони всі прибріхують, а я ні. Що, не вірите? Ну тоді начувайтесь. 
По-перше. Я музикант. «Ха-ха», - скажете ви, - «та музикантів у світі купа», - але ви слухайте далі. Чи читайте, як це правильно… та грець із ним, може ви взагалі глядачі, хто вас знає? 
Я граю на скрипці. Не те, щоби дуже добре, але, принаймні, моя самооцінка звикла не падати , коли я сиджу на якомусь конкурсі й слухаю, як хтось жарить так, що я так ніколи не зможу. Хоча, це напевне, не стосується того, що я скрипаль… Гаразд, проїхали. 
Я навчався у спеціалізованій музичній школі у Львові з дев’ятого по одинадцятий клас, після того, як поступив туди зі звичайної музичної школи у Луцьку. Так, спочатку я жив у Луцьку. Що-що, ви не знаєте такого міста? Тоді зараз же беріть телефон у руки й вмикайте Гугл Карти. І навіть якщо знаєте, байдуже! Хочу, щоб усі добре запам’ятали, де я жив, та й зараз живу, а раптом ви багатий і приїдете до мене у гості, щоб поділитись, м? 
Словом, після спеціалізованої школи я вступив до консерваторії у тому-таки Львові. А потім дещо сталось. 
Справа в тому, що я провчився там один семестр і кинув. Ні, я не ідіот (хоча хтозна) і не хворий на голову (отут точно брешу), просто кинув. Що сказати, може колись я вам про все це розповім, але поки що промовчу. Чесно, вже дістали розмови про це. Кожен, хто дізнається, починає заводити свою шарманку: «А чому?», «А що тебе не влаштовувало?», «А що ти будеш робити далі?», «А як ти будеш працювати без вищої освіти» і так далі. Хоч ви лишіть мене в спокої, їй-богу. 
Тепер, по-друге. Я атеїст. Гадаю, більшість із вас, напевне, віруючі, але, сподіваюсь, толерантно відноситесь до таких, як я. Хоча, я помітив, що зараз багацько молоді стають атеїстами, чи то через то що це модно, абощо, без поняття. Особисто я став ним ще в дитинстві, а потім і не думав у щось повірити, було зручно і так. Пам’ятаю, в рочків сім, чи вісім, я перед сном просив Бога зробити так, щоб тато на наступний день повіз мене кататись на санях. Але чомусь цього не сталося. Більше того, згодом тато взагалі пішов із сім’ї, отак я напартачив. От десь відтоді, я й атеїст. 
Так так, більше частину свого життя, я виховувався тільки мамою. Моя мама працювала бухгалтеркою (я спочатку хотів написати «простою», але вона тоді образиться, самі розумієте), та попри невеликий заробіток, у нас була чудова трьох кімнатна квартира. Ви тільки уявіть собі, я і мама, живемо у трьох кімнатній квартирі! Знаєте, це був кайф. У неї своя кімната – у мене своя кімната, та ще й вітальня немаленька, місця, хоч квартирантів сели. Та про що це я… 
Ах так. Власне, я до п’ятнадцяти років жив у цій квартирі та горя не знав. Ну майже. Я вчився у школі. Ага, не знав. Ще б пак. 
Чесно, до п’ятого класу, я вчився майже, як відмінник. Мені в четвертому не вистачило однієї відмінної оцінки для відзнаки. Досі обурююсь за це. Але, зрештою, зараз мені байдуже.  Що я зрозумів, доки живу на цьому світі, так це те, що не оцінки у школі головне. 
Словом, моя загальноосвітня школа була від мене практично через дорогу. Отут, рукою подати, її з вікна мого можна побачити. До речі, всі наші школи, у Луцьку, побудовані так, що якщо дивитись на них зверху,  виходять літери алфавіту. Наприклад, наша школа побудована у формі літери «Н». Не те, щоб це було дуже важливо, просто, щоб ви знали, для загального розвитку, скажем так. 
Але, крім того, що я ходив у загальноосвітню школу, в мене була і музична. Тут, із розташуванням все було трохи складніше. Спочатку, я ходив до музичної №1, вона була практично в центрі міста, хвилин двадцять на маршрутці добиратись. Але через два роки, моя вчителька по скрипці посварилась із директоркою того закладу й переїхала у третю школу. Проблема полягала в тому, що вона була в два рази далі, ніж перша. А я на той момент, коли почав туди їздити, був у третьому класі. Тобто, без супроводу бабусі тут не обійтись, самі розумієте. 
У мене були чудові вчителі, іноді мені навіть соромно за те, що я кинув консерваторію. Але, зрештою, якщо я зрозумів, що грати на скрипці все життя мені не до вподоби, то потрібно рухатись далі. 
Потім я вступив у Львів. Чесно, це для мене було справжнім випробуванням, бо порівняно з нашими музичними школами у Луцьку, тут рівень був набагато вищий. Та і, це було тоді, коли я мав п’ятнадцять років, а я чув, що у такому віці дітям важко пристосовуватись до нових умов. А тим паче, мені. 
Я інтроверт. Затятий інтроверт. Знаєте, у кожного в класі були такі особи, які постійно ставали «жертвами». Саме з них було найпростіше познущатися, побігати через всю школу з їхніми пеналами, щоб ті гнались за тобою і плакали на ходу. Ото, я таким і був. Не знаю чому, чи то я подорослішав набагато раніше, як я виправдовувався перед собою, чи просто був хлюпіком, не знаю. Не хочу про це. 
Так от. Я закінчений інтроверт. У мене до четвертого класу і не було друзів, як таких. У цьому-ж таки четвертому, я міцно здружився зі своїм однокласником через те, що ми обидва літом прочитали Гаррі Поттера. Не жартую, серйозно. Ми й досі дружимо, хоч не так часто бачимось, бо зараз він вчиться у Києві, в медичному універі. Не знаю ще, ким він буде, та й він сам ще не знає. Його мама колись пропонувала йому стати проктологом, але він поки думає. Не впевнений, що це дуже цікаве й захоплююче заняття. 
Коротше кажучи, отаким я був. І, думаю тепер ви розумієте, що коли я приїхав у Львів, мені довелось нелегко. Постійно потрібно було пристосовуватись до такого… м-м-м… напів екстравертивного способу життя. В тому сенсі, що я отримав геть нове коло оточення, велику купу нових людей, ну ви знаєте, як це буває. Та, напевно, якби я в ньому не опинився, то так би і залишився цілковитим хлюпіком. 
Мене поселили в інтернаті прямо у будівлі школи. Знаєте, це щось по типу гуртожитку, а не той інтернат, який я раніше уявляв. Якось, пам’ятаю, як я в дитинстві чогось начудив, мама пообіцяла, що відправить мене в інтернат, навіть речі зібрала. Ревів я тоді, несіть цистерну. І, як виявилось, вона таки дотримала обіцянки - ось, я тут. 
Знаєте, тепер, у мене у Львові просто гігантська купа знайомих і друзів. І, щороку їх стає тільки більше й більше. Коли я ще навчався там у школі, я здружився з одним моїм однокласником, Олексієм. Правда, усі його називали Лесик. Без поняття, чому саме так. А я у свій час, до поступлення у Львів, займався композицією. Ну, типу, придумував власні музичні твори, все таке. Навіть на конкурс в Києві встиг з’їздити і зайняти там перше місце. Та-а, отакий я був класний. Ой, пробачте. Жага самоствердження налетіла. 
Словом, коли я дізнався, що цей Лесик також захоплюється композицією, то почав до нього лізти і всюди пхати свого носа. А він був дитиною непростою, чесно вам кажу. От наприклад. Якщо хтось просив його чимось поділитись, будь-то чіпси, чи якась там кола, та будь-що – він завжди казав «ні». От завжди, що б його не попросили. «Це моє» і все тобі. Важко з такою людиною знайти спільну мову, правда ж? Але я знайшов, сам диву даюсь. 
Пам’ятаю, якось я зайшов до нього в кімнату, а він сидів за своїм ноутбуком і грав доту. Я теж, буквально за кілька місяців до того почав грати в доту і мені стало цікаво, а що ж він вміє? Знаєте, що він сказав, щойно я зайшов в кімнату? 
- Чого ти сюди прийшов, вийди звідси. 
- Захотів і прийшов, тобі що до того? 
- Це твоя кімната? 
- Моя. 
- Ні, це не твоя кімната. 
- І що тепер? 
- Вийди звідси. 
- Ні. 
- Мені тобі вгатити? 
- Та не обов’язково, мені і так добре. 
- Тоді вийди звідси. 
- Чому я маю виходити? 
- Тому що це моя кімната. 
- І що? 
Ну розумієте, сперечались ми тільки так. Це я ще в цензурній формі переповів наш діалог. Кхм. 
Згодом, ми запланували написати удвох сонату для скрипки і фортепіано (так, до речі, він був піаністом). Не питайте, як саме після вище представленого прикладу діалогів ми знайшли спільну мову, я і сам не пам’ятаю. 
Так от. Ця спеціалізована школа мене сильно змінила, чесно вам кажу. Я став більш схильним до спілкування, заводити друзів (до речі, тупо якось звучить – «заводити») і таке інше. Я навіть трохи навчився жартувати. Серйозно. У мене в кімнаті був такий сусід, звався Ростиком. Він часто, може й не навмисне, влаштовував такі, знаєте, «дуелі жартівників». Кожен мав по черзі якось «опустити» суперника образливим жартом. Спочатку, мене це дуже дратувало, але потім я і сам почав відповідати. Звісно, спершу, виходило дещо жахливо, та згодом я навіть вмів піджарити тому Ростику дупу якимось колючим жартом в його адресу. 
Коротше кажучи, ця школа, можна сказати, загартувала мене до життя. Зауважте, я при цьому не кажу, що вона була дуже хороша. Скоріше тому і загартувала. Після неї мені вже було легко пристосовуватись до будь-яких нових умов, якщо такі мали місце в моїй біографії. 
Окей, тоді по-третє. Я взагалі не знаю, чого хочу. От знаєте, я би ніколи не кинув вищий музичний заклад, якби не зрозумів, що не хочу витрачати на це час. Може я і помилився, зробивши це, та що там – мені абсолютно кожен родич казав, що я дурень і буду потім шкодувати. А друзі, хоч і не казали це вголос, але я більш ніж впевнений, що так і думали, просто намагаючись мене не образити, мовчали. Отут я навіть скажу щось розумне – якщо люди мовчать щодо того, що ви зробили щось неправильне на їхню думку, знайте – вони просто бояться ненароком зіпсувати ваші з ним взаємини. 
Словом, на момент, коли я кинув консерваторію, я знімав кімнату в одного, літнього віку подружжя в їхньому приватному будинку. Ви уже уявили цю резиденцію з мармуровими сходами, заварним чайником, що стоїть на скляному столику прямо перед великими вхідними дверима з червоного дерева, скульптури в їхньому саду, так? Та нічого подібного. 
Для початку. Вона була розташована на вулиці Кульпарківській . Ну, розумієте, без підколів зі сторони друзів, не обійшлось. 
Виглядала ця будівля, як недоміська хата в три поверхи, з обмазаними, вже десь злізлою штукатуркою, стінами, і з великим камазом у тому, що має називатись подвір’ям. 
Перший поверх подружжя привласнило собі, а другий і третій покімнатно здавало охочим. Ну, принаймні спочатку вони були охочі. А все тому, що в одній кімнаті вони могли селити до п’яти людей. П’яти, Карл! Якщо ще в перший час було нормально, я жив лише з двома однокімнатниками і вони виявились досить зговірливі, то коли мене переселили в іншу кімнату…  Уявіть собі ситуацію. Я приходжу додому, ввечері, після тяжкого дня. В кімнаті на своїх ліжках валяються троє людей. В момент коли я заходжу, вони обертаються до дверей, мовляв: «Це ще хто приперся?». І коли вони бачать мене, то дивляться так, ніби я щойно повечеряв з їхньою мамою, повертаються до свого Ютубу в телефоні і мовчать, доки не заснуть. В прямому сенсі. Від них під час хропіння і то більше слів можна почути. 
Що сказати про умови життя в тій халупі. Чи, якщо точніше, умови виживання. Там не було мікрохвильовки, не було нормального холодильника, крім столітньої жовтої пародії на нього. Двері в туалет зачинялись на, знаєте, оцей гачок, причому в тих дверях було скляне віконце, щоб кожен міг помилуватись видами. Добре, що вони додумались повісити туди хоч якусь ганчірку. А ще – павутиння. Воно було повсюди. У одному лише туалеті я нарахував п’ятьох павуків і стільки ж у ванній. Словом - не життя, а казка. 
Чесно, важко було сказати, що я йду саме «додому». І я й справді не так часто там був. Якщо тільки з’являлась можливість - погуляти цілу нічку, чи переночувати в друга, чи навіть у класі школи, доки мене не спалила чергова і не обсипала матами з ніг до голови – я завжди користався такою можливістю. Навіть у випадку, коли я ночував «вдома», то лише ночував. Приходив у десятій вечора до тої хати, лягав спати, зранку прокидався і знову йшов у центр. До речі, ще одним мінусом було те, що мій «дім» знаходився досить далеко від центру міста і, щоб туди дістатись, треба було телепати ногами близько сорока хвилин. Це при тому, що вони у мене довгі, як у коняки. 
Але ми не про це. Хочу сказати, що відразу потому, як я перестав вчитися, то якийсь час настільки лупив байдики, що ви собі уявити не можете. Лиш трохи потім, я влаштувався на роботу оператором в колл-центрі мобільного зв’язку. Знаєте, це було водночас і нудно, і важко, і весело. 
Нудно, це коли до вас дзвонить якась бабуся і ви намагаєтесь пояснити їй, як же підключити «акцію» і перезавантажити телефон. Або, чому у неї з’їло три гривні, вона ж нічим не користувалася і взагалі, «ваш Водафонє ворует у меня деньги, перехожу на Киевстар!», і тому подібне. Важко, це коли вам дзвонить чоловік років тридцяти по голосу і розповідає, що він поповнював рахунок місяць тому і зараз побачив, що грошей немає, при цьому тарифом він не користувався. І ви бачите історію його поповнень і дій, та й кажете, що так і так, місяць тому у вас було зняття за послуги інтернету на всю суму поповнення, вибачте, зараз я уже нічим не зможу вам допомогти, оскільки пройшло надто багато часу. А він починає вам видавати хмарочосні мати, грозити, що подасть на нас в суд і я не можу йому нічого, хоч чогось образливого, сказати у відповідь. Бо не можна. Горить просто. 
А весело, це окремі історії. Весело, це коли тобі дзвонить підвипивший мужичок і просить розказати анекдот, бо йому нудно. Весело, це коли з тобою говорить дівчина, якій ти дуже допоміг, наприклад, повернув гроші, які пішли бозна на що. І вона така: «А Ви одружені? Може подзвоните мені на цей номерок після своєї зміни, м-м-м?». 
Я звільнився. Ні, не тому, що одружився з нею, були інші причини. Але те що було далі, чесно сказати, вивело мене з колії абсолютно і повністю.