*8*

   Наступного дня, хоч вдосвіта, та Марина уже застала батьків Сабріни добряче напідпитку. Спочатку, ніби, говорила про вбивство, що трапилось кілька місяців тому у цьому селі, а потім, плавно перейшла на особисті теми.

   -   А у вас дітки є? – врешті запитала Марина.

   Ніна відповідала ж байдужим тоном. Стало зрозуміло одразу – ніхто Сабріну й не шукає. Горе-матір розказувала про діда Івана, в якого дуже любить бувати її донечка. А коли її цивільний чоловік проговорився, що того діда Івана схоронили давно, то Ніна плутано виправдовувалась, що мол Сабріна живе зараз в іншого діда, про якого її чоловік не знає…

   Марина витягнула з сумочки пляшчину.

   -   А може вип'ємо за знайомство? - швидко проговорила. – А то ви єдині, хто зі мною так гарно тут спілкується. Усі чогось з двору женуть…

   Через годинки дві картина Марині відкрилась практично повністю. Звісно, Сабрінка не жила в тепличних умовах. Її постійно гнали з цього двору, як бродячу собаку. Били. І не тільки тому, що батьки пиячили. Просто якась «добра душа», а бодай би їй язик всохнув, колись сказала Нінці, що Сабріна – то магніт для нещасть. Просто дитині згараздило народитись у суботу, шостого червня. Тобто – шостий день тижня, шосте число і шостий місяць. Три шістки в селі, так міцно сповитому забобонами, помітили в даті народження всі. Хтось сказав Нінці, що її дитина – то прокляття. Її дитина притягуватиме в її дім усі можливі лиха та нещастя. І якби таке колись сказали Аллі – вона б знайшла можливість заткнути рота всім! Але дитину родила Ніна. Жінка, яка й сама зросла  у цьому ж селі, у цих забобонах, прикметах і віруваннях. Вона, навіть, не хотіла дитину забирати додому. Дід Іван наполіг. Сказав – допомагатиме.

    І ще одне… Ніхто не сказав цього прямо, але Марина чітко зрозуміла, що саме Ніна зі своїм новим чоловіком  і зарізала справжнього батька Сабрінки на її ж очах…

   Марина усе телефонувала й телефонувала до Алли, але телефон був поза зоною. Марина ще не знала, що цієї ночі у місті згорів дев'ятиповерховий  будинок. Загинули практично всі. Просто тому, що вночі маленьке звірятко принципово захотіло взяти в руки те, що йому було заборонено…

   На завтра оголосять день жалоби у місті… А хто винен у трагедії? Хтось же має бути винним. Це – дитина? Може - мама Алла, яка залишила сірники в доступному для дитини місці? Чи – мама Ніна, яка з самого початку не дала дитині тієї любові, якої вона ТАК потребувала? Чи, може, винен Роман, якому, ще тоді, коли вони стояли біля закривавленого тіла тітки Зіни, треба було наполягти на тому, що Сабріну вони з собою до міста не візьмуть? Чи винні односельчани, які бачили в яких умовах живе дитина і ніяк не реагували? А Марина? Хіба Марина не розуміла з самого початку, що з такою дитиною не справиться? Хіба не могла вона попросити допомоги у більш досвідчених колег? Чи, може, вина на владі, яка так закрутила закони, що порядна сім'я не може просто усиновити дитину з дитячого будинку, де про цю дитину новим батькам дали б хоч якусь інформацію? Тепер оті батьки готові взяти будь-кого…

   Якісь вони всі дуже риторичні ці питання. На риторичні питання – не відповідають… А я відповім. Хоч, може, не маю права чи досвіду. Просто здається, що винен кожен по трішки, кожен – зі своєї сторони…

   І, знаєте, може це все і не правда. Може – це лише легенда, яку Алла, що вижила в тій пожежі,  сама для себе придумала, аби мати, що розповідати кожному новому пацієнту, якого привозили у психіатричну лікарню, і який її питав чому вона тут лікується. Та, навіть, якщо й так, то над тими риторичними питаннями задуматись все одно варто…