*5*

   Хіба може мати віддати чи лишити десь свою бажану дитину? БАЖАНУ ДИТИНУ! Навіть, ту, якої вона не родила? Після того, як роками ловила поглядом чужих дітей і заздрила найсильнішою заздрістю тим батькам? Після того, як мріяла, що колись, всупереч науці, все одно стане мамою… Може така мати забути про дитину? Алла не бачила проблем. Вона бачила лише те, що її дитина потребує допомоги! Невролога, психолога, кваліфікованого педагога… Жінка була готова знайти всіх, аби лиш Сабрінка виросла здоровою, щасливою людиною. Вона стукала у різні двері, вона рознесла кучу грошей різним чиновникам, та уже за місяць дитина мала прізвище, ходила в дитячий садочок, і носила чистий, новий одяг. Лише нового імені вибрати не вдалось. Сабрінка захотіла залишитись Сабрінкою. Хай так. Тут їх ніхто не знайде. Тут все буде по іншому!

   -   Ну, що? – щоразу запитувала Алла у психолога Марини, яка працювала з Сабріною двічі на тиждень.

   -   Твоя Сабріна – їжачок, - Марина сумно махала головою. – Вона замикається і виставляє свої голочки. Я від неї не відмовляюсь, але ти мені маєш допомогти. Ось, придумай, як так зробити, щоб вона пройшла ці тести. Скажи, що це така гра. Скористаємось тим, що вона відкривається хоч тобі.

   Заграв знайомий рингтон. Алла підняла слухавку. По той бік зв’язку просили негайно приїхати в дитячий садочок і забрати Сабріну, бо у дитини несподіваний і неконтрольований приступ агресії. Намагалась ножем штрикнути виховательку…

   Після візиту в садочок, Алла просто впала на подушку і розридалась. Істерика, нервовий зрив чи просто – приступ слабкості. Байдуже, що то було. Просто ще кілька хвилин тому назад вона тримала себе в руках, намагалась обережно пояснити Сабріні, що так робити не можна, а дитина на те все сказала одну фразу: «Я їй завтра засуну ніж у око! Бо вона – ябіда.»

   Алла довго ридала. Просто ситуація виходила з-під контролю. Просто у голову вкрадалась думка, що вона справді виховує не дитину,  а звірятко. Кошеня може царапнути! Собачатко може добряче вкусити! А Сабріна… Сабріна може вбити!

   «Стоп!, - говорила вона сама собі. – Стоп, Алла, ти  ж теж педагог! То таке твоє життєве випробування. З нею просто вже ніхто не справиться. Доля вручила цю дитину тобі! Отже, лише на тебе надія!»

   -   Надія лише на мене! – твердо проговорювала собі вголос Алла.

   Терпляче учила дитину тримати в руках кольорового олівця. Не виходило. Зовсім не виходило…

   «Я зможу! Я ЗМОЖУ!», - шептала собі, намагаючись не звертати увагу, як Сабрінка з пасії рве на шматки папір, розкидає олівці, верещить…

   Ще через місяць Сабріну уже боялися всі діти у дворі. Вона могла сипнути пісок у очі. Вона могла палицею вдарити по спині. Вона могла пожбурити камінець у голову, навіть, зовсім малесечкій дитині.

   -   Ну, що? – все так же з відчаєм запитувала Алла у психолога.

   -   Твій їжачок – монстр. – Відповідала Марина словами, які Алла відчувала аж під шкірою.

   Дитина – монстр! Он як буває. Русяві косенята, така мила усмішка, такі смішні оченята – і монстр? Чому? ЧОМУ?

   … Бо в одних сім'ях дитину виховують, як особистість, в інших – як безкоштовну раб силу, а в третіх просто виховують монстрів. Не усвідомлюючи! Просто луплять дітей, і луплять при дитині один одного… І таку науку, на жаль, дитина всмоктує швидше.

   -   Ром, скажи, для чого люди народжують дітей? – запитала вона одного разу у чоловіка.

   -   Хочеш її віддати у дитячий будинок?

   -   Ні, не можна віддавати своїх дітей! Нікуди не можна віддавати! -  Алла говорила оте, як свою особисту мантру. – Просто питаю. Бо… цікаво, як ти відповісиш.

   Роман високо звів брови.

   -   Кожен по-різному, - відповів так, як би відповів кожен із нас. – Одні – бо не вважають сім'ю сім'єю, якщо там нема дітей, інші – бо їм треба для когось жити, треті – щоб створити перед людьми ілюзію ідеальної сім'ї, або ж просто – щоб було кому подати кружку води на старості…

   -   Знаєш, як думала я? – Алла дивилась кудись в одну точку. – Я думала, що дітей народжують, щоб було для кого ялинку прикрашати під Новий рік… Народжують, щоб розвішуючи попрасований одяг на дроті, бачити там дитячі речі! Народжують, щоб завжди відчувати у душі оту особливу гармонію, яку відчувають лише тоді, коли чують запах рідненьких косенят, коли маленькі пальчики обнімають твою шию… А я - реву! Ром, я кожен день реву! У мене вже якийсь психоз! Що я роблю не правильно? Чому вона така агресивна? Чому вона усміхається і одночасно робить страшні речі? Чому, Рома?

   -   Бо вона з такої сім'ї…

   -   Вона з нашої сім'ї!

   -   Ні! – але Алла його вже не слухала.

   Вона, ніби, виговорилась і тепер знову просто ридала…