*2*

   -   А, Сабріна, - усміхнулась досить сива і старезна бабулька у білому халаті, коли побачила кого до неї несуть.

   -   Сабріна? – перепитала Алла, глянувши ще раз на дитину. – Вони назвали дитину Сабріною?

   -   Зараз такі наймення модні, -  стенула бабулька плечима.

   Вона заглядала дитині до рота, мацала живіт, світила чимось в очі.

   -   Ну, я все розумію, - тим часом говорила Алла. – Я ж  - вихователь. У нас теж там є і Еми й Евеліни, Діани, Луізи, але Сабріна… Це ж з мультика… Це ж – маленька відьма…

   -   Е, скажете ше… - Бабулька прищурила очі. – Ти коли останній раз їла, га, Сабріна?

  Дівчинка опустила очі.

   -   Ясно, - бабулька хитнула головою. – Зараз я тобі щось дам. У мене є пиріжок з капустою. Дід Іван що сьогодні нічого не зварив для своєї внучечки? Не схоже щось на нього…

   -   Він вмер… я так думаю, - випалив Роман. – Там у тому домі хтось вмер… Мухи вже і запах… ну…

   -   Вмер вже, - аж сплеснула руками бабулька. – Ну от і все, відмучив свої відведені…

   -   У неї нікого тепер нема? – перебила бабульку Алла, яка з жалем спостерігала, як жадно дитина їла пиріжок. – У неї є батьки?

   -    Та є, - якось, навіть, неохоче проговорила бабулька. – Лиш то такі батьки… Рідний батько вмер з пів року тому назад, а цей ухажор, що з Нінкою живе – таке вже скажене, Господи прости...

   -   Нінка – це мама?

   -   МАМА, - повторила бабулька слова Алли. – Кукушка вона, а не мама. Ця дитина лиш завдяки Йванові і ходить по цьому світу.

   -   Ну як так? А соціальні служби?

   -   Які служби, дитино моя рідна? - бабулька аж рукою махнула. – Я тут на два села одна і педіатр, і хірург, навіть – стоматолог, хоч я, навіть, не дохтор. Я на медсестру в училищі колись вчилась. А ти хочеш соціальних служб… І не здумайте її собі забирати! Той Нінкин ухажор як взнає, то всі кістки попереламує. Вже одна тут спробувала помогти…

   -   І що?

   -   Принесла одягу якогось там, що з її дитини лишилось. То той урвитель кричав, що він і сам дитину може одягнути. Зібрав те дрантя, і їй під двері скидав, ще й підпалив. Аж хата загорілась. Ледве загасили.

   -   Для чого він це..?

   -   Бо дурне, - махнула рукою бабулька. – Дурне і вічно п’яне! Ну, дякую, що привели і про Йвана сповістили. Далі ми самі.

   Алла мовчала. Роман глянув в її сторону і одразу зрозумів. Дружина не хоче залишати тут Сабріну! Вона уже уявила, що заплітає дитині коси, що вчить читати, що купляє їй великого плюшевого ведмедя… Алла вже уявила Сабріну своєю донькою! Він перевів погляд на дівчинку. Дитина доїдала пиріжок. Скуйовджене волосся, у куточках губ – замурзана, на підлозі – кучка кришок … Він зможе сприймати ось це занедбане звірятко за власну дитину? Зможе любити? Навряд. Він може піклуватись, забезпечувати, але ж не любити, не сприймати за рідну дитину! Ні! Потягнув дружину в сторону виходу.

   -   Ми її заберемо на пів годинки, - почув голос Алли. – Хоч борщем нагодую. Ми тут недалеко хатинку знімаємо…