Замурзане дівчатко Алла помітила ще здалеку. Не могла відвести погляду. Сонце так чітко ловило її і без того світлі косенята, що, здавалось, ніби оте дитя світиться.
- Ром, вона лягла на землю! Чого вона лягла на землю? - Алла аж схватила чоловіка за лікоть. – Може її щось болить?
- Хто ляг на землю? – Роман спробував відстежити погляд дружини, але нічого дивного навколо не бачив.
Навколо - лише село. Для свідомості – просто переворот життєвих переконань і безжалісне харакірі усім планам, амбіціям і надіям. Але так вона хоче. Алла вирішила спробувати пожити в селі. Надіється на чудо. Тут же чисте повітря, приємна атмосфера, природа. Ну, хай так. Роман же програміст – він і, живучи тут, може залишитись на своїй роботі. А от Аллі прийшлось написати заяву на звільнення. Хоча, то ж, мабуть, і дійсно нестерпно бути, як той чоботар без черевиків. Працювати вихователькою в дитячому садочку, вчити чужих дітей елементарних речей, витирати їм носи, співати пісеньки, вирізати ночами якісь кружечки і квіточки з кольорового паперу, і знати, що своїх дітей вона не матиме ніколи…
Роман знову глянув туди, куди так наполегливо вела його дружина. Таки так – там, здається, і справді, хтось лежав біля воріт дещо занедбаної хатини. Але ж то – дитина. На те вона й дитина, щоб качатись там, де не можна, робити те, що не прийнято…
За мить, його Алла, з панікою у очах, намагалась привести до тями оту саму дитину. Дівчинка була хоч при свідомості, але, ніби, варена. В'яла, не по-дитячому спокійна...
- Швидше за все – сонячний удар, - проговорив він уголос.
- Піди когось поклич з будинку із дорослих, - Алла уже дістала із сумочки вологі серветки і заходилась протирати дитині обличчя.
Ще за мить, Роман, незвично білий і, ніби, після затяжної хвороби, вилетів з будинку і побіг кудись за сарай. Алла чула, що він вирвав.
- Там хтось помер, - згодом почула вона, коли чоловік трохи опанував рвотні спазми. – Давно!
Відредаговано: 25.03.2020