26

Якимось дивом вони обоє таки дісталися додому. Хто з них переступив поріг першим — залишалося загадкою, але ранок Рей зустрів у вельми специфічній компанії: прямо на ньому спав Лорд, а поруч безтурботно посапувала Аліса.

Рей

«Моя голова… Чому все так неймовірно болить?! Важко, дуже важко дихати… На мені що, слон лежить?»

Я спробував поворухнутися, але раптом відчув щось м’яке й вологе. ФУ! Величезний теплий язик без церемоній облизнув мені обличчя. Я розплющив одне око — на мене дивився гігантський пес!

«Звідки він тут узявся?! Сонечко моє ще спить… Треба терміново прокидатися, бо мало що — раптом хтось проник у будинок, і це їхній пес? Хоча, який гарний тибетський мастиф… Оце так "цуцик", розміром уже майже з мене!»

— Хороший песик, ану… можеш встати з мене? — хрипким від похмілля голосом попросив я.

На моє здивування, пес слухняно підвівся, зістрибнув з ліжка й виховано сів поруч.

— О, то ти в нас ще й дресирований. Добре, — пробурмотів я і легенько штовхнув кохану в плече. — Алісо, вставай.

— М-м-м, що таке? — сонно промимрила вона, не відкриваючи очей.

— Ранок уже.

— І що з того?..

— У нас у спальні пес.

— Пес?.. — Аліса раптом стрепенулася, згадуючи події минулої ночі. — А-а-а! Це ж Зоя подарувала! Як його там… Лорд! Як у нашій грі — Лорд, такий великий бос. Це ж треба було таку крихітну породу так пафосно назвати, ха-ха! Справжній сарказм.

— Почекай, — я з недовірою вигнув брову. — Ти взагалі знаєш, що це за порода?

— Ну, точно не чихуахуа. А що? Вівчарка якась?

— Роздивися його краще.

Аліса знехотя підвівся на лікті й пильно вдивилася в масивну, волохату морду пса, який добродушно висунув язика. Вона на мить замислилася, а потім перевела нажаханий погляд на мене.

— Тибетський мастиф… — прошепотіла вона, коли до неї нарешті дійшло. — О боже, він же виросте величезним! Терміново замовляю вольєр на задній двір… Ну що, Лорде, ходімо на кухню. Твоя «мама» ще сонна, але тебе ж треба чимось годувати.

— Я взагалі-то все чую, — подав я голос із-під ковдри. — Ідіть-ідіть, а я ще трохи полежу.

Коли двері за ними зачинилися, я заклав руки за голову й усміхнувся. Що ж, величезний пес тепер є, кохана дружина скоро буде, будинок просторий маємо, діти обов'язково будуть, а разом із ними я ще й цілий сад дерев посаджу. Не життя, а справжня казка!

На цій оптимістичній ноті я вирішив дістати з кишені весільну обручку, яку вчора так пафосно показував Марку. Просунув руку в кишеню штанів… порожньо. Перевірив іншу — теж нічого.

«Твою ж матір… Чорт, чорт, чорт!»

Коробочки з обручкою ніде не було! Паніка миттєво змила залишки похмілля. Може, вона випала в Марка в машині чи вдома?

Швидко проковтнувши таблетку від головного болю та прийнявши контрастний душ, я вискочив у коридор, де Аліса якраз гралася з Лордом.

— А ти куди так рано й так поспіхом? — здивувалася вона, проводжаючи мене поглядом.

— Терміново треба в одній справі по роботі! Я постараюся дуже швидко повернутися, — збрехав я, на ходу взуваючись.

— Добре. В обід якнайкраще якраз мають привезти й установити вольєр. Купи дорогою корму для цуценят, велику миску та поїлку.

— Обов’язково все куплю! Тобі самій щось привезти?

— Мені? — Аліса хитро посміхнулася. — Можна морозиво. На твій смак.

Я швидко застрибнув у машину і, щойно виїхав за ворота, набрав друга. Марк відповів далеко не з першого разу, його голос звучав так, наче його щойно переїхав асфальтоукладач.

— Вулфе… Ти чого так рано дзвониш? — прохрипів він.

— У мене катастрофа! Їду до тебе, скоро буду, не смій засинати!

За десять хвилин я вже щосили калатав у його двері. Сонний Марк у пом'ятому халаті впустив мене всередину.

— Швидко перевіряй усі свої кишені й куртку! Обручка зникла! — випалив я з порога.

Марк слухняно поплескав себе по халату й учорашніх джинсах.

— Порожньо, друже… Стій, точно! Ми ж учора під завісу ночі перлися в якийсь ломбард.

— В який саме, пам’ятаєш?

— Ну, той, що відразу за приватним парком.

— Поїхали! Бігом!

Марк блискавично натягнув перші ліпші речі. Зоя спала після дівич-вечора настільки міцно, що навіть не поворухнулася від нашого галасу.

Ми мчали містом так швидко, як тільки дозволяли правила дорожнього руху. Припаркувавшись біля ломбарду, буквально залетіли всередину й ледь не за комір витягли сонного приймальника.

— Золота обручка в червоній оксамитовій коробочці! Була вчора вночі?! — закричав я.

Чоловік злякано витріщився на нас, а потім пригадав: — А-а-а, це ви… Та ні, хлопці, ви вчора прийшли, настирливо вимагали продати вам підтриманий електросамокат, покаталися на ньому по залу, а потім повернули назад і пішли. Ніякої обручки я в очі не бачив!

Ми розчаровано вивалилися на вулицю.

— Де ж вона тоді може бути?! — я схопився за голову.

— Е-е-е… А купити іншу взагалі не варіант? — обережно поцікавився Марк.

— Ні! Я ж її робив на індивідуальне замовлення, там усередині гравіювання з нашими ініціалами та датою знайомства! Я вже дзвонив ювеліру — до завтра вони нову фізично не встигнуть виготовити.

— Може, вона десь у парку випала, поки ми блукали?

— Ага… Або у фонтан, коли мені стало жарко. Фонтан! Побігли!

Ми стрімголов кинулися до парку. Знайома охорона на вході лише здивовано похитала головами, але пропустила нас без зайвих запитань. Ми пройшли вчорашнім маршрутом, а потім, не вагаючись, залізли в холодну воду фонтану. Обнишпорили все дно, перевернули декоративне каміння — порожньо.

— Привіт, хлопці! А чого це ви посеред білого дня у фонтані купаєтеся? — раптом пролунав веселий голос із боку алеї.

Ми обернулися й побачили Сергія — власника цього парку й нашого хорошого знайомого.

— Привіт, Сергію! — важко дихаючи, відгукнувся Марк, вилазячи з води. — Слухай, у тебе ж тут камери всюди стоять. Можемо ми швиденько глянути записи за вчорашню ніч?