21

Рей

— Вітаю вас у нашому місті, Дмитре Володимировичу. У мене були особисті причини запросити вас, тому я з нетерпінням очікував на цю зустрічі, — щиро промовив я, міцно тиснучи руку майбутньому тестю.

— Юначе, ви мені ще по телефону сподобалися, а в житті виявляєтеся ще кращим і соліднішим, — усміхнувся містер Стенс, розглядаючи мене.

— Одна дуже хороша людина колись сказала мені, що ви неймовірно добрий. І вона мала повну рацію.

Ми сіли в машину й рушили в бік міста. Чоловік із машини на повному ходу вже точно не вистрибне, тож я вирішив, що настав ідеальний час розкрити карти.

— О як? І хто ж вам таке про мене сказав? — зацікавлено підняв брови Дмитро Володимирович.

— Моя дівчина. І, до речі, ви можете звертатися до мене на «ти».

— Ну знаєш, хлопче, ми щойно познайомилися і поки що є лише діловими партнерами, — стримано зауважив він.

— Та ми скоро родичами станемо, а ви все ще «викаєте» мені.

— Як це — родичами?! — старший Стенс аж розвернувся в кріслі. — Ти взагалі хто такий?

— Я — Рей Вулф. Аліса Дмитрівна Стенс — ваша донька, правильно?

— Моя!

— Так от, вона — моя дівчина. Донька у вас просто золото, Дмитре Володимировичу, тому я вирішив, що нам пора оголосити одне одному мир.

— Мир? — чоловік здивовано хмикнув. — Та я з нею ніколи й не сварився. То все Катерина — вперта жінка, марить своїм бізнесом і тим, кому все це спадком залишиться. Хоча, якщо по-людськи, я дружину розумію: ми ж самі ту компанію з нуля відкрили, підняли на вершину…

— Я свою компанію теж заснував сам, тому чудово вас розумію, — кивнув я, впевнено крутячи кермо. — Ліса зараз працює в нас, вона неймовірний, талановитий спеціаліст. От навіть сьогодні у нас на роботі трапилася справжня НП: на завтра планувалася масштабна презентація нової гри, але офіс раптово вирішили знеструмити. То вона миттєво перенесла все на сьогодні, викликала людей у вихідний і навіть мого лінивого заступника вмовила вийти. А в нього, між іншим, сьогодні взагалі-то були плани століття — збирався коханій пропозицію робити! Мені його в звичайний день на роботу важко витягнути, а вона змогла.

Дмитро Володимирович гордо посміхнувся:

— Вона в мене така. Якщо вже взялася за справу, то все…

— …може спалити все навколо, потім власноруч відбудувати, а сама як сиділа з непохитним виглядом, так і сидітиме, — підхопив я з посмішкою.

— Точно! А яка вона зосереджена, коли працює! Навіть не кліпає!

— Я теж спочатку так думав, — засміявся я. — А потім придивився й виявилося, що все-таки кліпає, просто ду-у-уже рідко.

— І давно ви зустрічаєтеся? — вже теплішим, батьківським тоном запитав він.

— Та ні, всього кілька тижнів. А працює вона в мене трохи більше двох місяців. Але живемо ми вже як справжня, міцна родина. Я можу розповісти все по порядку, якщо у вас є ба-а-а-агато вільного часу.

— Щоб послухати про життя моєї улюбленої доньки, я готовий віддати тобі весь свій час, синку.

— Ну, задля безпеки я спочатку вас заселю. О, ми якраз приїхали. До речі, історія про квартиру, в якій ви зараз житимете, посідає особливе місце в нашому сюжеті.

— Що, тримаєш інтригу? — примружився майбутній тесть.

— Можливо, просто відтягую свій смертний вирок, — пожартував я.

Як тільки я допоміг занести речі, ми сіли у вітальні. Про всяк випадок я непомітно прибрав подалі всі важкі предмети, які могли б завдати мені тілесних ушкоджень. І почав розповідь: від того самого моменту, як уперше побачив її на співбесіді, як підступно затопив квартиру знизу, як вона опритомніла в застряглому ліфті, як ми почали жити разом… і ще багато подібних «як». Головне, що Дмитро Володимирович слухав мене надзвичайно уважно, щиро сміявся, іноді хвалив і жодного разу не розізлився.

— Що ж, ти вчинив дуже хитро, але як чоловік я тебе повністю розумію, — підсумував він, відкидаючись на спинку дивана. — А як батько… я щиро радий, що моя донька знайшла такого хорошого чоловіка — вигадливого, розумного та щирого.

— А я боявся, що ви будете злитися.

— Ні, ти мені сподобався ще під час нашої першої розмови. То, значить, тут жила моя донька? Вона вже всі свої речі забрала до тебе?

— Абсолютно все. Я це точно знаю. До речі, ходімо піднімемося до мене, я хочу дещо вам показати. У нас є фотоальбом. Нещодавно я бачив, як Ліса потайки вклеювала туди якісь нові знімки, але не встиг подивитися. Давайте глянемо разом?

Дмитро Володимирович хитро засміявся:

— Разом і батька легше бити, так?

— Ну, як мінімум, якщо вона застукає нас за цим заняттям, то від шоку впаде в ступор на кілька хвилин. А за цей час ми встигнемо тактично відступити й вигадати план порятунку.

— Ха-ха-ха! — розреготався містер Стенс. — Вона в мене трохи вдалася в маму, тому з нею треба бути дуже обережним. Я у свої роки прямий приліт подушки в голову можу й не пережити.

— Вам приліт подушки, а для мене це взагалі вірна смерть — задушить на місці й не здригнеться! — підтримав я сміх.

— Ех, від любові до ненависті — один крок, це дуже тонкі межі, які легко перетнути.

— Не дай боже! — в один голос випалили ми обоє. Бути міцно коханими цими жінками — так, а от стати ворогами — нізащо в світі.

Рей

Піднявшись на мій поверх, ми зайшли до квартири й тихо проникли в спальню. Загрози, що Ліса заскочить нас прямо зараз, не було, але, як кажуть, «чоловіки дорослішають лише тоді, коли їм за дев'яносто». Жоден із нас такий солідний вік за плечима ще не носив, тому ми почувалися як підлітки, що залізли в чужий сад за яблуками.

Я дістав альбом. Світлини всередині виявилися справжнім скарбом: тут були її дитячі фотографії, садочок, шкільні роки, випускний з університету, безліч знімків із Зоєю… А далі йшло сьогодення. Ось ми з нею тримаємося за руки, ось фотографія з нічного клубу, де ми зафіксовані вчотирьох із Марком та Зоєю. А на наступних сторінках були мої фото: де я сплю, загорнутий у ковдру, де куховарю на плиті, де зосереджено вибираю одяг у гардеробній чи сиджу за кермом. Усі вони були зроблені потайки, з такою ніжністю й теплом, що від побаченого мені шалено захотілося прямо зараз міцно обійняти й приголубити мою лисичку.