17

— Рею, ану давай мирися з нею! — тихо прошепотів мені Антоніо, коли ми підійшли ближче. — Підіть на пікнік у ліс, тільки вдвох, без малого.

Дідусь змовницьки, хоч і трохи незграбно, підмигнув мені. На жаль, зараз мої думки були зайняті зовсім іншим — телефон у кишені вібрував без упину.

— Так, так, обов'язково… — неуважно відповів я. — Поговорю з нею в дорозі. Антоніо, зробіть послугу, покличте Лісу. Нехай швиденько збирає речі й спускається. Нам терміново треба їхати в місто. Вибачайте, що все так раптово обірвалося. Планували ж провести тут усі вихідні, а тут таке…

— Нічого страшного, хлопче, буває, — з розумінням кивнув господар. — Ми й самі невдовзі плануємо повернутися до міста. Я зараз же її знайду й усе перекажу.

Ліса

Антоніо швидко знайшов мене й передав слова Рея. Я зібралася за лічені хвилини й спустилася на перший поверх. Ми тепло попрощалися з господарями, щиро подякувавши їм за такий гостинний і затишний прийом, сіли в машину й рушили в дорогу.

— Ну і що ж такого мега-термінового в тебе сталося, що ми аж так летимо? — з цікавістю запитала я, коли ми виїхали на трасу.

— Мені щойно зателефонували колишні сусіди, — нахмурився Рей, міцно стискаючи кермо. — Я ж іще не продав свою стару квартиру, думав, може, колись сам там житиму… Коротше, сусіди кажуть, що під моїми дверима якась дівчина влаштувала справжнє безчинство. Галасує, верещить на весь під'їзд, вимагає, щоб я відчинив. Треба поїхати й розібратися, що там коїться.

— Ясно… — протягнула я. — Дуже цікаво. І хто ж це в нас такий наполегливий?

— Уявлення не маю.

— А може, це твоя дівчина? — підозріло примружилася я.

— Хіба що колишня, — хмикнув він. — Ми вже два роки як розійшлися. Зустрічалися всього місяць. Вона мені насправді одразу не сподобалася, але моя мама так сильно хотіла, щоб її улюблений синочок нарешті не був один, що довелося спробувати.

— Тоді я ставлю кругленьку тисячу гривень на те, що під дверима стоїть саме вона!

— О, я вже наслиханий про жіночу логіку та ваші детективні здібності, — засміявся Рей. — Тому навіть сперечатися не буду. І взагалі… ти вибач мені за те, що я знову накоїв дурниць і бруд на тебе полетів.

— Та я вже якось починаю звикати до твоїх викрутасів, — зітхнула я, але без злості. — Боже, рано чи пізно ти все одно одружишся. Бідна твоя майбутня дружина! Як вона тільки витримуватиме тебе — таку ходячу катастрофу?

— Ну, це тобі вже зараз треба думати, як ти мене витримуватимеш, — весело відпарував він, скосивши на мене хитрий погляд.

Ліса

Ми саме зупинилися на червоне світло світлофора. Рей повернувся до мене й посміхався на все обличчя — ну точно як задоволений кіт, який щойно дорвався до глечика зі сметаною.

Я розгубилася. Не розуміла, що взагалі зараз відбувається і як на це реагувати, але на душі стало так тепло, що на моєму обличчі мимоволі теж з'явилася посмішка. Мій раціональний розум підказував: якщо я зараз знову закриюся й не дам жодної реакції у відповідь, то ми так і тупцюватимемо на місці.

Коли серце й мозок нарешті об'єднали зусилля, вони дали моєму тілу чіткий імпульс — потягнутися до нього. Я вже майже зробила рух назустріч, але клятий світлофор, наче змовившись із усім світом, саме в цю мить спалахнув зеленим світлом. Рей натиснув на газ, і момент було втрачено.

«Чорт! — подумки вилаялася я, відкидаючись на спинку сидіння. — Як то кажуть у народі: "тут тобі й смерть"…»

У голові чомусь одразу сплив Шевченковий «Заповіт», який ми колись так старанно вчили в школі:

Як умру, то поховайте Мене на могилі Серед степу широкого На Вкраїні милій…

А що? Дуже навіть актуально. До нотаріуса я вже точно не встигну заїхати, щоб написати офіційний заповіт, тож нехай хоч такий буде у пам'яті. Шкода, що в мене немає собаки — я б обов'язково переписала на нього свою квартиру. Хоча… він же сам за собою не догляне. Тоді перепишу все на Зою.

«Господи, про що взагалі мої думки?! — подумки надавала я собі ляпасів. — Рано мені ще про таке думати, я ще тут усім покажу, де раки зимують! Вирішено: буду брати бика за роги. Нехай тільки спробує підійти ближче!»

Щоб хоч якось заспокоїти потік думок і зняти напругу, я розблокувала телефон і зайшла в стрічку новин. Гортаючи заголовки, я наштовхнулася на місцеві таблоїди:

«У Києві сьогодні стартували зйомки нового масштабного фільму…»

«Знову разом! Пара, за життям якої стежила вся країна, нарешті возз'єдналася. Фанати в захваті…»

І тут мій погляд зачепився за наступний заголовок, від якого в мене ледь серце не зупинилося:

«Рей Вулф, успішний президент великої IT-компанії, помічений із новою загадковою дівчиною! Як відомо, після розставання з колишньою обраницею він залишався самотнім протягом двох років. Проте близько двох місяців тому в його компанії з'явилася нова співробітниця. Джерела стверджують, що між ними панують дуже теплі стосунки й вони вже проживають разом у новій квартирі колишнього завидного холостяка. Нашим фотографам вдалося зробити ексклюзивний знімок пари під час їхнього відпочинку…»

На фото, прикріпленому до статті, були зображені ми з Реєм у той вечір у барі, застиглі в повільному танці. Наші обличчя було видно просто ідеально.

— Твою ж наліво! — випалила я на всю машину.

— Що таке?! — здригнувся Рей і міцніше вчепився в кермо. — Я через твій крик ледь керування не втратив! Що ти там уже побачила? Твої улюблені актори розлучилися?

— Гірше! У тисячу разів гірше! — я тицьнула екран йому під ніс. — Нас із тобою щойно виставили в національні новини як закохану пару! Хтось сфотографував нас у тому клубі й злив усе в мережу. Подивися сам!

Рей

Я швидко пробігся очима по тексту статті, на мить замислився, а потім повільно з'їхав на узбіччя й зупинив машину. Заглушивши мотор, я повернув їй телефон, відстебнув пасок безпеки й рішуче вийшов із салону.