14

Машина стояла під зливою, а герої були ситі й щасливі. Щасливі — як сонце, що щойно вийшло з-за хмари й знову радісно світить малечі, яка завзято міряє глибину найближчих калюж.

А який, власне, вік можна вважати малечею? Двадцять з хвостиком років — це ще рахується?

Відповідь дуже проста: якщо з вісімнадцяти років людина за законом стає повнолітньою, то вони вже не діти. Це ж логічно! Тому логічний висновок мав бути таким: вони не стануть міряти ногами багнюку, а розвернуться, спокійно поїдуть додому, а до того дивного програміста завітають колись іншим разом, за кращої погоди. Так?

ЯКБИ Ж ТО! ВОНИ ПІШЛИ ПРЯМО ПО БОЛОТУ?! Ну куди, куди вас несе?! А одяг кому потім прати? Та яке там прати — після такого лісового замісу йому пряма дорога на смітник!

(Примітка автора: у автора легкий нервовий зрив через абсолютно непередбачувану поведінку власних героїв. Далі історія сама про себе розповість, а автор пішов по валеріану та гарячий м'ятний чай).

Отож, щойно дощ ущух, наші мандрівники вилізли з машини, прихопивши з собою всі речі, які тільки мали. Дорога попереду перетворилася на суцільне глиняне місиво, але вони гордо попрямували вперед, як справжні герої пригодницьких романів.

За словами їхнього «лідера», пішки треба було пройти лісовою стежкою якихось метрів двісті, ну, максимум чотириста. На щастя, дорога виявилася досить широкою та рівною, місцями навіть порослою травою, що суттєво полегшувало пересування й рятувало від повного засмоктування в багнюку.

— Ти якийсь маг чи чаклун? — порушила тишу Ліса, переступаючи чергову калюжу. — Чи, може, майбутнє бачиш?

— Пророк, — скромно кивнув Рей. — Але мушу тебе засмутити: я не з цього творчого ансамблю. Просто я вранці завжди перевіряю прогноз погоди.

— Ну, а я вранці маю свій власний чудовий графік, у який погода взагалі не входить.

— Можна поцікавитися, чому?

— Можна. А тому, що я зазвичай пересуваюся на авто і за місто, в дикі хащі та ліси, без нагальної потреби не катаюся.

— Натякаєш, що це моя провина? — примружився Рей.

— А чия ж? Ми могли б спокійно розвернутися і все скасувати! Але ні, нашому босу здався саме цей програміст, і обов'язково сьогодні!

— Так, саме цей! Чи, може, ти сама вмієш писати код краще і швидше за нього?

— Уяви собі, умію! — гордо задерла носа Ліса.

— О, то давай так: щойно прийдемо, влаштуємо вам справжній хакерський батл!

— Влаштуємо!

— Влаштуєш?

— Та влаштую ж!

— Ага, — засміявся Рей. — Тільки дивися, щоб не впала в калюжу раніше, ніж почнеш свій переможний раунд.

— Дякую за турботу, пророче, але твої поради мені без потреби!

Вона різко розвернулася в його бік і, емоційно розмахуючи руками, щоб підкріпити свої слова жестами, добряче втратила рівновагу.

Секунда — і лісовий спокій порушив соковитий звук.

— Чвак! — Ліса приземлилася прямо на п'яту точку.

Рей на мить застиг, а потім вибухнув голосним сміхом на весь ліс:

— Ха-ха-ха! Ну точно — свиня всюди болото знайде!

— Ах так?! Тоді ти в нас — головний свинтус!

Не гаючи часу, Ліса спритно підповзла ближче, мертвою хваткою вчепилася в його чисту брючину й щосили смикнула на себе. Рей не встиг навіть згрупуватися — і вже за мить сидів у багнюці поруч із нею.

— Стенс, ти!.. — Рей задихнувся від обурення, обтираючи брудні долоні.

— Я! — задоволено випалила вона.

— Та бодай проклятий був той день, коли ти прийшла влаштовуватися в мій офіс!

— Ой-ой-ой, а мене ти теж проклянеш? — уїдливо запитала Ліса.

— На тобі й без моїх проклять уже висять усі можливі нещастя, злі духи та чорти!

— Дістав!

Ліса рішуче поповзла до найближчого острівця сухої трави, підвелася на ноги, обтрусилася, наскільки це було можливо, і впевнено покрокувала вперед, навіть не озираючись на боса. На горизонті вже виднівся акуратний дах будинку, тож питати дорогу в цього «навігатора» більше не довелося.

Через кілька хвилин Рей наздогнав її, і вони разом підійшли до подвір'я. Назустріч їм вийшов господар.

— Боже мій… — Антоніо ошелешено зупинився на порозі, переводячи погляд з одного гостя на іншого. — Рей, що з вами сталося?

— Трохи не розрахували сили гравітації, — буркнув Рей, намагаючись зберегти гідний вигляд.

— Знаєте, якби я знав, що дорога в такому стані, ми обов'язково перенесли б зустріч. Але ваша наполегливість мене справді вражає! А це хто з вами? — чоловік кивнув у бік замурзаної Ліси, яка намагалася непомітно віддерти шматок підсохлої глини від рукава.

— Антоніо, знайомтеся: це моя помічниця, Ліса Стенс.

— Стенс? — здивувався господар. — Я знайомий з її батьком. Ми колись навчалися в одній школі, він на кілька років молодший за мене, якщо пам'ять не зраджує.

— Про батьків краще не запитуйте, — швидко втрутилася Ліса, переводячи тему. — Скажіть, будь ласка, а у вас можна прийняти душ?

— Звісно, звісно! Проходьте. Тільки мушу попередити: я в домі зараз не один. Розраховував, що ви приїдете самі, тому вільна кімната у мене лише одна. В іншій живе мій онук. Я міг би забрати його до себе в спальню, але хлопець занадто чутливий — не може заснути ніде, окрім своєї кімнати. А перебратися до нього я теж не можу, бо ліжко там зовсім дитяче, я просто не поміщуся.

— Нічого, — поспішив заспокоїти його Рей. — Одна кімната — це взагалі не проблема. Ми щось придумаємо.

— От і добре, як чудово все вирішилося!

Чоловіки, захоплено розмовляючи, попрямували до будинку. Хатина мала два поверхи й виглядала надзвичайно затишно. Тим часом Ліса підняла голову й помітила, як у вікні другого поверху легенько сіпнулася штора — з-за неї виглядало цікаве дитяче обличчя. Схоже, це і був той самий онук Антоніо.

— Алісо, радий знайомству, — усміхнувся господар, відчиняючи перед ними двері.

— Навзаєм, — відповіла дівчина, намагаючись не наслідити на чистому килимку.