6

На дверях ліфта висіло оголошення: «ЛІФТ НЕ ПРАЦЮЄ, ВІДНОВЛЕННЯ РОБОТИ — ЗАВТРА».

— Чорт! — вилаялася Ліса. — Який у мене поверх? Двадцять п'ятий, щоб його!

Уже зовсім без радості вона почала підніматися сходами. Тішило лиш те, що пожежі в будинку немає, а вогнегасник... ну, один залишився в машині, а інший таки є в квартирі. Сходи здавалися безкінечними й безкраїми. Вона просто йшла, йшла й нарешті дісталася свого поверху. Але біля самих дверей з'ясувалося, що ключів у сумочці немає. Абсолютно знесилена, дівчина просто натиснула на дзвінок.

— Чому так довго? Зої, ти зовсім знахабніла, не пускаєш мене у власний дім! Подруго, я зараз упаду...

Вона й справді ледь трималася на ногах — а як інакше після двадцяти п'яти поверхів на підборах? На щастя, двері відчинилися саме в ту мить, коли сили остаточно покинули її, і вона почала падати.

«Ого, у Зої такі великі й сильні руки, ніколи б не подумала, — промайнуло в голові Ліси. — У спину дихає приємне тепло... Стеля... моя... Стоп, не моя! Де я?!»

Усе тіло пронизував біль, ніг вона взагалі не відчувала. Але хтось упевнено ніс її на руках. Нарешті її акуратно опустили на диван, і чоловіча постать віддалилася. Поруч почулися голоси. Їх що, двоє?! Треба терміново підвестися, знайти бодай краплю сил. Це все через те, що вона нормально не пообідала, та й сніданок був ніяким. Очі страшенно злипалися, але раптом донісся знайомий голос... Марк! Ну все, вона жива і, можна сказати, серед знайомих.

— Як вона тут опинилася? — тихо запитав Марк.

— Схоже, переплутала квартири, бо була геть знесилена, — відказав Рей.

— Довів дівчину!

— Я тут до чого? Це вона сходами йшла й ноги в кров натерла. Іди краще по аптечку.

— Уже біжу!

Ліса обережно піднялася на ліктях і сіла, тихо ойкаючи від болю:

— А-а-ай... Ой...

— О, ти прийшла до тями, — почувся суворий голос Рея.

— Так...

— Чому ти йшла пішки?

— Ліфт зламався.

— Я що, настільки сильно навантажив тебе в перший робочий день, що ти вирішила прийти до мене й упасти замертво, аби на мене повісили труп?

— Я піднімалася на автоматі, — пробурмотіла вона. — І роботи було не так уже й багато.

— Тоді як ти поясниш свій стан?

— Зізнаюся: я погано поснідала, пропустила обід і, схоже, тепер залишуся без вечері. Я, мабуть, піду, на мене подруга чекає.

— Ні, — відрізав бос.

— Але ж...

— Спочатку я оброблю твої рани. Марку, де ти там вештаєшся?

У кімнату зазирнув Марк із аптечкою в руках:

— Ну, я вирішив дати вам трохи більше часу на розмову... Тримай. А я, мабуть, піду. Страшенно втомився. Дві секунди — і мене нічим не розбудиш, одразу засну.

З цими словами Марк зник за дверима. Звісно ж, він не пішов спати, а причаївся в коридорі, щоб підслуховувати.

— Спочатку треба промити все водою. Я віднесу тебе у ванну, — сказав Рей.

— Я сама дійду.

— Не дійдеш.

Вона приречено зітхнула й погодилася — діватися не було куди. Підхопивши дівчину на руки, наче невагому пушинку, Вулф поніс її до ванної кімнати. Було очевидно, що він регулярно тренується. Він обережно поставив її на прохолодну плитку, увімкнув душ і ретельно змив бруд із поранених ніг. Потім знову підняв на руки й відніс назад до вітальні.

— Зараз забинтую — і будеш як нова копійка.

— Не хочу я бути копійкою, вони зараз знецінені, — буркнула Ліса.

— Дарма ти так. У кожній валюті є багато дрібних копійок. І чим їх менше, тим менш вагома сама валюта.

— Не заговорюйте мені зуби!

— Я просто відволікаю тебе від болю, і це, як бачиш, допомагає, — усміхнувся Рей, завершуючи пов'язку. — Готово. Тепер я віднесу тебе додому.

— Я й сама акуратно дійду. До того ж подруга точно вдома. Я зателефоную їй, вона мене зустріне. Тут же просто спуститися на кілька поверхів.

— Ти щойно впала без сил біля моїх дверей. І ти думаєш, що я тебе відпущу саму?

— Відпустите.

— Це було риторичне запитання.

Він знову підхопив її, але Ліса почала активно вириватися й крутитися. Тоді Рей опустив її на підлогу. Дівчина вже подумала, що здобула волю, але не тут-то було: бос перекинув її через плече, і перед її очима постала його широка, міцна спина.

— От що ви за людина? Залишили б мене в спокої й спали б собі мирно! — обурилася Ліса.

— Я відповідаю за своїх працівників.

— Зараз не робочий час!

— Будеш сперечатися — перестанеш бути моєю працівницею, зрозуміла?

— Зрозуміла... Містере Рей Вулф, а можна запитання?

— Говори вже.

— Я хотіла запитати про ваше ім'я.

— Тоді я потім запитаю про твоє. Моє ім'я — це доволі заплутана історія. Це скорочення, але мені подобається. У нашій компанії колись ланцюжок трансформації виглядав так: Геннадій — Гена — Ґрей — Рей. Як воно так викривилося, я й сам не в курсі. Але звучить непогано, тож нехай буде. А твоє теж скорочене?

— Так, від Аліси. Таке ім'я рідко зустрінеш у наших краях, тому всі звикли кликати просто Лісою.

Поки вони теревенили, якраз дійшли до потрібної квартири. Рей натиснув на дзвінок. Двері відчинила Зоя і з круглими від подиву очима мовчки вказала рукою на вітальню. Директор акуратно опустив дівчину на диван, не став затримуватися й одразу вийшов.

«А день сьогодні видався веселим, — подумав Рей, крокуючи коридором. — Це зовсім не входило в мої плани, але тепер я точно запам'ятав, де вона живе. Залишилося ще з Марком розібратися... О, ліфт уже працює. Хм, а я щасливчик».

Вітальня Ліси та Зої, 20:45. Час, коли зазвичай безжально випитують усю інформацію, просто дивлячись у вічі.

— А тепер ти нормально поїси й усе мені розповіси! — скомандувала Зоя, уперши руки в боки.

— Та знаю я, знаю...

Отож, спершу відгодувавши свою «жертву» й улесливо підносячи їй на тарілочці всі можливі смаколики, Зоя вирішила добити подругу двома чашками кави та десертом, щоб історія про Попелюшку слухалася веселіше.