5

«Боже, чому він такий жорстокий? — подумав Марк, дивлячись на друга. — Якщо мені стало прикро від його слів, то як почувається ця квіточка? Бідолаха, їй доводиться працювати зі справжнім чудовиськом».

— Ти ще живий? — раптом запитав Рей, вириваючи його з думок.

— А чому питаєш?

— Ти мовчиш уже цілих три хвилини й сорок три секунди, тож я занепокоївся, чи бува вино не отруєне.

— Тільки про власну шкуру й дбаєш! — засміявся Марк. — Що ж, можливо, для сторонніх людей ти й такий, яким я тебе описую, але насправді ти чудовий товариш. Скільки разів ми потрапляли в такі халепи, коли треба було накивати п'ятами, і ти мене ніколи не кидав. Хоча перепадало нам тоді обом на горіхи... Але тим хлопцям пощастило значно менше.

— Знаю, — кивнув Рей. — Це було ще за студентських років. А після випуску почалася робота. Спочатку ми ще збиралися на вихідних, а потім...

— Потім робота, робота і ще раз робота, — підхопив Марк. — У тебе особистого життя взагалі немає, а от мене кидало в різні боки, наче корабель під час шторму.

— Але ти досі на плаву. А мені нікого й не треба, я самотній вовк, і мені так комфортно.

— Вовк у прямому сенсі слова!

Марк вибухнув щирим, яскравим і дзвінким сміхом. Рей теж не витримав. Усмішка, яка ніколи не з'являлася на обличчі суворого директора, нарешті прикрасила обличчя звичайного чоловіка, котрий просто відпочивав після важкого дня.

— Боже, як давно ти вже так щиро не сміявся й навіть не посміхався при мені! — вигукнув Марк.

— Я й сам не пам'ятаю, — зізнався Рей.

— Давай частіше спілкуватися, як раніше.

— Я не проти.

— А тепер перейдемо до серйозного. Ти закохався?

— З чого ти це взяв? — примружився Рей.

— Та ну! Переїхав сюди, щось плануєш, випитуєш інформацію, стежиш, перевіряєш її... Не муч дівчину, зізнайся їй, і живіть собі довго та щасливо.

— Та ні, все не так просто, — похитав головою Вулф. — Розумієш, мене щось притягує до неї, хочеться дізнатися про неї геть усе, але сказати, що це кохання, я наразі не можу. А от ти в її подругу точно втріскався по вуха.

— І заперечувати не буду! — гордо заявив Марк. — Це на всі сто відсотків воно. Я точно з нею одружуся, бо ніколи раніше не відчував нічого подібного. А ти... нехай сьогодні й не зізнаєшся, але згодом обов'язково мені все розкажеш.

— Ти так упевнений, що я взагалі здатний когось полюбити? — поцікавився Рей.

— Якщо я втрачу цю надію, то весь твій офіс просто накриє чорна енергетика, — розвів руками друг. — Ти навіть не уявляєш, як усі чекають від мене бодай якихось хороших новин про твій особистий фронт!

— І ти їм так просто все розказуєш?

— Ну ні, я все красиво прикрашаю. Хоча, якщо чесно, просто вигадую на ходу. Бо коли в тебе взагалі був той особистий фронт? Я ж не можу їм сказати правду, бо грізного боса просто засміють. Ти взагалі бачив себе в дзеркало? Та якщо ти на неї нормально подивишся, вона сама скаже: «Виходь за мене, чарівний принце»!

— Ти б сказав мені це, якби ми не були друзями?

— Мушу зізнатися, що так. Але жарти жартами, а я сьогодні заночую в тебе. По-перше, я випив і за кермо не сяду. По-перше, ми приїхали на твоїй машині, а моя залишилася під офісом. І до речі, з одягу на завтра я позичу щось у тебе.

— У мене немає маленьких розмірів, — підколов його Рей.

— Нічого я не маленький! Всього на п'ять сантиметрів нижчий за тебе. Сподіваюся, у твоєму гардеробі залишилося щось із колишніх часів, бо в тебе тут самі лише ділові костюми.

Марк ходив уздовж розкішної гардеробної, роздивляючись речі: костюми, костюми, строгі сорочки та класичні штани. Щоправда, далі знайшлися й спортивні штани, футболки, толстовки та худі. Останній варіант звучав непогано, але спортивний стиль і серйозний офіс не дуже пасували один одному. Раптом Рей витягнув з глибини полиці велику коробку й поставив перед другом.

— О-о-о! — вигукнув Марк, відкриваючи її. — Біла футболка, чорні карго в хіп-хоп стилі зі цупкої тканини з великими кишенями, декоративними кільцями та стрічками, і зелена картата сорочка на ґудзиках! Ти ще в університеті був тим іще модником. Я ще позичу якийсь із твоїх срібних кулонів, гаразд?

— Звісно, бери. А тепер спати. Де гостьова кімната, ти знаєш.

— Надобраніч! І дивись, не лягай на бочок, бо прийде сірий вовчок і вкусить! — пропікав Марк, зачиняючи двері.

У відповідь у двері гостьової кімнати глухо прилетів кімнатний тапочок Рея. Що поробиш, друзі на те й друзі, щоб дуріти разом.

Тук-тук! Автор завітав у гості. Мені здалося, чи наші хлопці про щось забули? Ой, точно! Повернімося трохи назад у часі до офісу компанії — у той момент, коли Рей і Марк щойно поїхали, залишивши Лісу наодинці з горою документів.

«Добре бути босом, — подумки бурчала Ліса, відкидаючись на спинку крісла. — Захотів — пішов додому раніше, захотів — узагалі не прийшов. А ти тут виконуй усю роботу й сиди до самого кінця робочого дня. А може, піти раніше, він усе одно не дізнається? Та ні, точно дізнається, ми ж в одному будинку живемо... Гаразд, посиджу ще пів годинки й піду з чистою совістю. Чим би зайнятися? Пройдуся, мабуть, до відділу менеджерів. Привітаюся, поспілкуюся, мені ж із ними ще, сподіваюся, довго працювати».

Вона взяла телефон, вийшла з приймальні й спустилася на поверх нижче. Спочатку дівчина обережно зазирнула в кабінет, щоб перевірити, чи залишився хтось, і, на її подив, майже всі працівники були на своїх місцях. «Можливо, тому, що це серйозні люди, які звикли виконувати свої завдання вчасно?» — подумала вона.

— Доброго вечора! — дзвінко привіталася Ліса.

Працівники відірвалися від моніторів і дружно відгукнулися на привітання. Від одного зі столів піднялася жінка й попрямувала до гості. Як з'ясувалося, це була керівниця відділу.

— Доброго вечора! У нашій фірмі він і справді добрий. Я Марія, очолюю цей відділ.

— Ліса Стенс, особиста помічниця нашого місцевого Айсберга, — з усмішкою представилася Ліса.